•  

Наткнулася Ко(са)Зе на парад

880

Театральна розпальцовка Дня Незалежності квартальною командою вискочок ділить ВСУ, ветеранів АТО і ООС, волонтерів, журналістів, киян і гостей міста на українців і зеленоподібних. Три тури наскрізь демократичних виборів перед цим продемонстрували: останніх на порядок більше. Що залишається українцям?

Відсутність мудрості і елементарної політичної передбачливості у Зе ні для кого не була таємницею – сценічні лаштунки вимагають від своїх профі інших чеснот. Якщо до талану мімічного лицедійства додається гарна пам'ять на тексти, набутий у підворітті безсоромний нахрап і чужі немалі гроші… Алє-оп!, і в країні з титульною популяцією неляканих ідіотів маячня продюсера кристалізується у підставку для боунапартійового реджигла. Закрутили? Погортайте, панове, тлумачники. Підказка: це те, на що нормальні люди пригод не шукають.

Упевнений у своїй богом даній винятковості (чиїм богом даній – ще треба розбиратися, від православного його фанарського намісника Зе отримав відкоша), приЗедент ще на початку липня, особливо не заморочуючись патріотизмом, відмінив парад до Дня незалежності України. Натомість від президентських щедрот кожен наш вояк мав отримати щось на кшталт «юлиної тисячі». Шістка з першого офісного ряду, близький до тіла і посади свого з давніх-давен патрона Сергій Шефір швиденько «злабав» ідеологічну підвалину, назвавши військовий парад анахронічним популізмом. Різко і недвозначно відмежувавшись від путіна, кастрів і їм подібних инів з ченами. Самолюбство кварталу живого місця не залишило на традиціях військовиків.

Вже із середини липня президентська рать один за одним видавала укази, у яких незалежність держави одягалася у винятково пацифістські одежі і поступово набувала ознак ретродійства з «утро красіт нєжним цвєтом» і «просипаєтца с рассвєтом». Проїжджі частини столиці зелені продюсери планували заповнити масами щасливих від незалежності обивателів.

Скривджені у найкращих своїх почуттях ті українці, які, на відміну від служивих квартальних, знають про війну з Росією не з телевізора, запланували власний парад – на оголошений ними «Марш захисників України» люд записувався валом. Прогнозований успіх протестного народного волевиявлення став, ніби шаурма з несвіжої котятини, кісткою в горлі офісникам на чолі з кліпмейкером Аланом Бадоєвим і хореографом Оленою Коляденко. Ці творці генітального гумору тепер зваблюють суспільство хвилиною мовчання, музичним флешмобом і так званою «ходою гідності» бюджетних лав з ветеранами, фізкультурниками та дітьми.

(Автор не може утриматися від єлейного спогаду про свою участь у першотравневому шоу у середині п'ятдесятих минулого століття: невеликим за габаритами відмінником сільської чотирирічки кремезніші односельці на майдані перед сільмагом вивершували карколомну фізкультурну піраміду, яка мала свідчити про близьку перемогу комунізму і спритність його поки що малих будівників. Уявіть, як було приємно з висоти чи не пташиного польоту почути батькове: «Ото мій на вершечку!»).

Імпровізація арт-КоЗе з парадом – не що інше як черговий вихиляс сумнівної влади, яка на догоду власним амбіціям і плебсу здатна протиставити головному національному святу альтернативну самодіяльність Офісу приЗедента.

Скажіть, панове, ви можете гарантувати, що святковий флешмоб у столиці не буде супроводжуватися державним гімном у специфічному виконанні дуету двох шоуменів, у котрих ні стида, ні совісті?

Вадим Демиденко