•  

Що читали борці за українську незалежність (і не тільки) сто років тому

990
Що читали борці за українську незалежність (і не тільки) сто років тому

Книги відіграють величезну роль у формуванні особистості, зокрема її політичних поглядів. Це можна спостерігати і сьогодні, коли значну конкуренцію книгам складають з одного боку – телебачення, а з іншого – соцмережі.

З опитаних мною активістів молодіжних патріотичних організацій переважна більшість заявила, що значний уплив на них мали твори Василя Шкляра, мемуари Якова Гальчевського, Петра Дяченка та Юрія Горліса-Горського. Дехто був під впливом Ернеста Юнгера. Звісно, багато хто зачитувався спогадами ветеранів УПА (тут найбільше придався Юрій Борець, за основою споминів якого була знята стрічка «Залізна сотня» – свого часу мало не єдине кіно про УПА, яке, не дивлячись на купу недоліків та низький бюджет, все ж виконало свою роль).

Але найбільше респондентів ствердно заявило, що це різні художні твори про козаків: від Миколи Гоголя й Пантелеймона Куліша до Андрія Чайковського і Зінаїди Тулуб та наших сучасників Володимира Малика, Юрія Мушкетика та Павла Загребельного. Звісно, цей перелік недостатньо репрезентативний, але таку-сяку тенденцію можна простежити.

Що ж читала і під впливом чого була українська молодь 100 років? Що змушувало її ставати до лав війська?

Подібно до сьогодення, твори пов’язані з козаччиною, відіграли велику роль у формуванні чималої кількості українського юнацтва і привели його лав армії УНР або… до більшовиків.

Українська революція 1917-1921 років мала «козацьке забарвлення». Те, що під час неї активно використовувався «козацький міф», має чимало пояснень. Багато факторів сприяли збереженню та поширенню «козацького міфу». Історична пам’ять народу; традиційне селянське суспільство, в якому панувала усна історія та історичний фольклор; наукові праці, що стосувались історії України в даний період, тощо. Однією з найвагоміших причин можна вважати історичну белетристику, що здобула неабияку популярність серед українського населення.

На початку 20 ст. на терені українських етнічних земель, що знаходились у складі Російської імперії, неабияким попитом користувалась історична проза Пантелеймона Куліша, Івана Нечуй-Левицького, Олекси Стороженка, Михайла Старицького та ін.

Серед найбільших популярних на початку 20 ст. був Адріан Кащенко з його оповіданнями та повістями про героїку Запорозької Січі. Як пригадував поет Володимир Сосюра, твори Адріана Кащенка, посприяли його вступу в грудні 1918 р. до лав Дієвої армії УНР: «Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт проти дончаків… Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами… Та ще й кажуть: – Ми більшовики, тільки ми українці. Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент». Український письменник Борис Антоненко-Давидович, пригадує: «Десь на середині між Сквирою й Білою Церквою ми заночували в маленькому селі, де сам Бог навів нас на гостинного, національного свідомого селянина-господаря, котрий, як Євангеліє, зберігав «історичні оповідання» Кащенка, які мабуть його і зробили таким свідомим».

  

Не менш популярним серед народу був і Олелько (Олександр) Островський. Борис Антоненко-Давидович пригадував: «За столом при світлі гасової лампи сидів підліток років п’ятнадцяти, син господаря, й читав. Коли двері рипнули, він підвівся й згорнув книжку, та я встиг глянути на палітурки її. То був Кащенків твір «Славне Військо запорозьке низове», і я ще раз здивувався з популярності в народі цього, не такого вже майстра художнього слова Кащенка, старшого кондуктора Катерининської залізниці. Хоч на книжковому ринку вже помітний був своєю повістю «Мазепа» та іншими історичними творами набагато талановитіший кубанський письменник Олелько Островський, але не рівнятись йому до Кащенкової слави й великого впливу не тільки на молодь, а й на таких поважних літніх селян, як наші попередній і цей новий господарі». Борис Антоненко-Давидович невірно вказує, що Олелько Островський з Кубані. Насправді, він з Полтавщини, але в роки Першої світової війни був мобілізований до царського війська і служив на Кавказькому фронті, тому й деякі його втори, що вийшли в 1915-1917 рр., й підписані містами Тифліс (суч. Тбілісі), Баку, «діюча армія Кавфронту». Не зважаючи, на постійну критику, праці Адріана Кащенка та Олелька Островського насамперед створювались для популяризації історії України серед юнацтва та малограмотного селянства, тому й були невеликими за розмірами, й легкими для читання, через що їй користувались такою популярністю серед населення.

Своєрідним символом українського руху початку 20 ст. в Одесі, був Михайло Комаров, що зокрема, займався й популяризацію історії України, на жаль не настільки відомий як Адріан Кащенко та Олелько Островський.

Власне, через популяризаторську роль історичної белетристики і інших обставин, можна констатувати, що в період Української Революції 1917-1921 рр. «козацький міф», або ж ідея козацтва використовували практично усі протиборчі сторони, що діяли на теренах України.

Весною 1917 року, у зв’язку з українізацією військових частин колишньої царської армії, більшість українських полків, отримали назви на честь козацьких гетьманів, отаманів, полковників (Пилипа Орлика, Івана Богуна, Максима Залізняка, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Тараса Трясила, Костя Гордієнка, Івана Сірка, Павла Полуботка тощо). Військові ранги теж були змінені. Замість «солдат», вводилось «козак», «офіцер» змінювалось на «старшина», «батальйон» на «курінь», «взвод» на «чота» і т. д. Віддаючи данину історичній традиції формуються українські добровольчі частини, що тримали назву «гайдамак». Зокрема, в Одесі за ініціативи та активної участі Івана Луценка сформовано Одеський гайдамацький кіш. В цей самий час на Звенигородщині починають створюватися перші осередки Вільного козацтва. Вільне козацтво – парамілітарна організація самооборони українського селянства (згодом долучились робітники та інтелігенція), що мала яскраво виражений антипоміщицький характер. Переважна більшість учасників вільнокозацького руху зосередилась на Правобережній Україні, проте чимало осередків діяли й на Лівобережжі. Модними та популярними у вільних козаків стають традиційна козацька одіж (чумарки, киреї, жупани, опанчі, смушкові шапки), зброя та зачіски (на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд делегація від Вільного козацтва прибула одягнута в козацьку одежу 18 ст., озброєнні старовинними шаблями та з виголеними на головах оселедцями). Згодом, ця мода починає ширитись і на вояків військових підрозділів УНР.

З військовополонених царської армії українського походження Німеччиною та Австро-Угорщиною було утворено дві дивізії: Синьожупанну та Сірожупанну (свої назви вони отримали через військовий однострій, що складався з синього чи сірого жупана). В період Української Держави гетьман Петро Скоропадський планував, відродити козацький стан, що мусив би стати опорою його режиму.

Чимало повстансько-селянських загонів різноманітного політичного забарвлення, що діяли в період 1918-1921 рр., також містили в собі елементи «козацького міфу». Як свідчать більшовицькі джерела: «Селянська молодь у бандах становила дуже й дуже чималу частину. Розагітована куркулівською контрреволюцією за справу «самостійної України без жидів і кацапів», проти «комунії» уявляючи себе в ролі коліїв, козаків-запорожців, молодь брала участь у погромах, грабунках, що до того ж були взаконені в деяких бандах, за прикладом Запорізької Січі – все що здобув козак під час бою /погрому/ переходить у його власність, здобуте на стоянці /розуміється мирний грабунок/ у власність загону». Лідер селянського руху на Півдні України Нестор Махно, в своїх мемуарах, свідчить, що змалку полюбляв слухати історії, перекази, пісні про запорозьких козаків, їх боротьбу «за волю проти панів». Так, територія на якій активно діяли загони махновців географічно співпадає з колишніми Вольностями Війська низового Запорозького. В деяких документах, махновці називають себе «вільними козаками степу», а елементи козацької одежі набули й серед них чималого поширення.

Серед військ Директорії УНР чимало військових підрозділів отримали назву, пов’язану з козацтвом, і намагались мати своєрідні елементи зовнішнього вигляду (смушкові шапки зі шликами, жупани, оселедці). Слід згадати про елітну кавалерійську частину армії УНР – 1-й полк Чорних запорожців, що отримав свою назву, через те, що увесь одяг був чорного кольору: шапки зі шликами, жупани. Майже усі козаки носили зачіску – оселедець.

Доречною є згадка і про Запорізьку Січ отамана Юхима Божка, що стала символом використання ідеї козацтва. Колишній штабс-капітан царської армії Юхим Божко сформував власний загін, що отримав назву «Запорізька Січ». Порядок і дисципліна у загоні підтримувались звичаями та практиками, що побутували на Запорізькій Січі 17-18 ст. Сам отаман мріяв, на одному з островів Дніпра відбудувати Січ, та відновити «колишні вольності». Юхим Божко – писав та підписувався гусячим пером, мав при собі булаву (впродовж довгого часу вважалось, що булаву «конфіскували Божкові хлопці» з Катеринославського музею; але це історична легенда, оскільки в «Запорозькій Січі» був свій майстер, що і виготовив точну копію з експонату 18 ст.).

Не оминули увагою фактор популярності козацтва серед українського народу й більшовики, тому й використовували його самі. В Червоній армії восени 1918 року було сформовано полки імені Івана Гонти, Максима Залізняка, Івана Богуна та Тараса Трясила. Одним із перших командирів полку імені Івана Богуна – був Микола Щорс, згодом міфологізований радянською пропагандою. Про них я писав окремо.

В цілому можна сказати, що белетристика, яка плекала «козацький міф», сто років тому мала значний вплив на погляди українців і назагал посприяла мілітаризації українського суспільства. А її вплив важко назвати виключно позитивним. «Козацький міф» читався по-різному. Когось він штовхав до боротьби за незалежну українську державу, когось – до анархічної поведінки, а третіх узагалі приводив до лав більшовиків. Цей міф виплекав «Bellua sine capite», породив чимало героїчних сторінок, але не дозволив закріпити здобуту державу.

Дмитро Кобельський