•  

Український шуцманншафт

1870
Український шуцманншафт

Одним із різновидів українських військових формувань в Другу світову війну були охоронні батальйони шуцманншафту, також відомі як батальйони шума.

Вони виникли в 1941 році, і їхня поява певною мірою стала спонтанною реакцією населення на хаос, що виник на українській території, коли радянська влада була повалена, а німецька ще не встигла повноцінно утвердитися.

Влітку 1941 року у міру просування німецьких військ углиб території Україні в окупованих німцями областях розпочалося масове створення місцевих загонів самооборони і міліції. Зброї тоді було багато, бажаючих взяти її рук теж виявилося вдосталь. Зрозуміти мотивацію неважко: в лісах – загони червоноармійців, які пробиваються з оточень, на вулицях – невідомі біженці, то там, то тут спостерігаються прояви мародерства, саботаж і диверсії.

Здебільшого такі формування виникали стихійно, за згоди місцевої німецької влади, проте в окремих місцевостях іноді з’являлися навіть без попередньої згоди німців – їх просто ставили перед фактом, декларуючи при цьому свою лояльність новому режиму.

В цей процес відразу активно включилися обидві гілки ОУН, чиї похідні групи рухались на схід за німецькими військами. Українські націоналістичні кола вбачали в таких загонах зародки створення української армії і держави, а отже – вкладали в ідею їх творення чіткий політичний зміст. Одним з перших подібних підрозділів був Буковинський курінь, створений мельниківцями з добровольців з Буковини і Бесарабії, загальною чисельністю до 1500 чоловік. Бандерівці теж не відставали, в липні 1941 року сформувавши у Рівному 1-й український полк ім. Холодного Яру, також у складі близько 1500 вояків.

    

В цей же час німецьке військове командування розпочало цілеспрямоване залучення на охоронну службу українців. Як базу людського ресурсу для своїх формувань вони розглядали полонених вояків РСЧА українського походження. Цей процес розпочався в Білорусі, і був повністю підконтрольний німцям. 10 липня 1941 року в Білостоку почали формувати 1-й український батальйон, в якому через місяць вже нараховувалося 910 вояків. Оскільки кількість добровольців продовжувала зростати, то в вересні 1941 року на базі 1-го батальйону почалося формування 2-го. Згодом цей процес поширився і на інші території, зокрема восени 1941 року в Житомирі з радянських полонених розпочалось створення Київського куреня, чисельністю в 700 чоловік. Ще один подібний підрозділ з військовополонених почав формуватися у Вінниці, причому одним із його організаторів виступив генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко.

В результаті вже в жовтні 1941 року в Україні (і на інших окупованих теренах СРСР) існувала чимала кількість різноманітних охоронних підрозділів. Організовано ними керувати було неможливо, тому 6 листопада 1941 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер спеціальним наказом упорядкував усі стихійно утворені добровольчі частини на окупованих східних територіях. Вони були об’єднані в так звану «охоронну службу поліції порядку» (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei; скорочено Schuma, сам термін походить від німецьких слів Schutz – охорона і Mannschaft – команда). Однією зі складових цієї служби були шуцманншафт-батальйони, які формувалися в Прибалтиці, Білорусі і Україні для охоронної служби в німецькому тилу, поряд з кадровими німецькими поліційними батальйонами. Їх завданням була охорона мостів, воєнних об’єктів, підтримка порядку, охорона збору і транспортування врожаю та боротьба з партизанами і радянським підпіллям.

Для батальйонів шума була запроваджена наскрізна нумерація, а всі наявні підрозділи були реорганізовані у відповідності до нових вимог. Центрами формування стали Київ, Житомир, Миколаїв, Дніпропетровськ, Чернігів і Харків. Також продовжувалося створення українських батальйонів на території Білорусі, в Мінську і Могильові. Багатьом українцям не сподобалося підпорядкування, до того ж, у цей час чимало членів ОУН розчарувалися в Німеччині, і більше не хотіли служити в цих підрозділах. Наприклад, в грудні 1941 року Буковинський курінь був розпушений. Проте чимало його вояків прагнули продовжити службу, також вистачало нових добровольців. В результаті вояки колишнього Буковинського куреня опинилися у лавах чотирьох українських батальйонів шума – 101-го, 102-го, 115-го і 118-го.

На службу вступали як місцеві мешканці, так і радянські військовополонені українського походження. Мотивація шуцманів була різною. Хтось був щирим українським патріотом і прагнув боротьби за державу. Хтось ненавидів комуністів. А хтось просто шукав можливості вижити в важкий воєнний час і отримати гарантований соціальний пакет.

   

Осібно від інших стоїть 201-й шуцманншафт-батальйон, сформований 1 грудня 1941 року з колишніх вояків Дружин українських націоналістів «Нахтігаль» і «Роланд», які уклали однорічний контракт. Командиром 1-ї роти цього батальйону служив Роман Шухевич.

Фактично, батальйони шума не були ні військовими, ні поліційними частинами. Тому за своїм статусом шуцман – вояк шуцманншафту – відрізнявся від поліцаїв (службовців місцевої поліції в Східній і Центральній Україні).

Для кадрової основи кожного батальйону з німецької поліції виділялося 2 офіцери і 18 унтер-офіцерів. Проте кількість німців могла коливатися. Наприклад, при створенні 57-го батальйону як кадрову основу використали німецьку 1-шу роту 3-го поліційного батальйону, навколо якої вже гуртувалися українські вояки.

Командування переважно було подвійним – формальним командиром був німець, а його заступником – українець, який і здійснював всі функції з командування підрозділом. Командирами рот і взводів здебільшого були українці. Серед заступників командирів батальйонів було чимало колишніх офіцерів армії УНР, зокрема згадуваний генерал Іван Омелянович-Павленко, який організував і був першим командиром 109-го батальйону, а також майор Костянтин Смовський (118-й батальйон).

Озброєння вояків відповідало завданням, які вони мали виконувати. Основною зброєю була гвинтівка, найчастіше радянського зразка. Також в кожному батальйоні було декілька одиниць автоматичної зброї і кулеметів. В міру активної участі у бойових діях озброєння частин зростало за рахунок трофеїв. В 1944 році деякі батальйони навіть мали легкі гармати і міномети.

    

Частина батальйонів були обмундировані в уніформу німецької поліції (наприклад, згадуваний 201-й) і зовні нічим не відрізнялися від німецьких поліцейських. В інших батальйонах були запроваджені українські знаки розрізнення, проте якусь систему в цьому прослідкувати важко.

До кінця 1943 року в рейхскомісаріаті «Україна» було сформовано 45 українських шуцманншафт-батальйонів. Ще 10 українських батальйонів було сформовано в рейхскомісаріаті «Остланд» і тиловому оперативному районі групи армій «Центр», і 8 – на території польського Генерал-Губернаторства. Таким чином, загалом можна говорити принаймні про 63 українські батальйони шума.

Сумарно в українському шуцманншафті служило приблизно 35 000 чоловік. Не всі з них були етнічними українцями, в деяких батальйонах служило чимало росіян і білорусів, принаймні в чотирьох вистачало поляків, а в одному, 134-му, служили навіть туркмени і узбеки.

Всі батальйони мали різну боєздатність, яка часто залежала від особистості його німецького командира чи офіцера зв’язку, якщо командиром був українець. Загалом, участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях є одним з найбільш цікавих питань їхньої історії. Головним супротивником для них були радянські партизани, і більшість батальйонів в тій чи іншій мірі були задіяні в антипартизанській боротьбі, в Україні чи Білорусі. В окремих випадках, коли фронт насувався надто швидко, шуцманншафт опинявся на передовій лінії проти Червоної армії. Зрозуміло, що, не маючи відповідного вишколу і озброєння, шуцмани не могли ефективно протидіяти червоноармійцям, проте з цього правила відомий принаймні один виняток. Мова йде про вже згадуваний 57-й батальйон, яким командував штурмбаннфюрер СС Ганс Зіглінг. Цей батальйон був сформований восени 1942 року в Барановічах і весь час діяв на території Білорусі. Зіглінгу вдалося сформувати ефективний бойовий підрозділ. До середини 1944 року батальйон воював з партизанами на території Білорусі і в окремих епізодах навіть брав участь в боях проти Червоної армії. До літа 1944 року за спиною солдатів Зіглінга були десятки успішних антипартизанських операцій, а 2 березня 1944 року імперський комісар в Білорусі группенфюрер СС Курт фон Готберг в одному з документів назвав його «найбільш надійним, найкращим і найуспішнішим батальйоном такого типу».

    

Варто зазначити, що безпосередніх документів, які б описували участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях майже не збереглося. Одним з небагатьох виключень якраз і є 57-й батальйон. Ось, наприклад, задокументована історія як батальйон «рішучою і неочікуваною атакою повністю знищив партизанську бригаду «1 травня», 2 травня 1943 року. Це було досягнуто після важких, маневрових сутичок і штурмів на укріплену, домінуючу місцевість. Операція спричинила ворогу важкі людські і матеріальні втрати».

Інший приклад не менш красномовний: «В ході операції «Коттбус» в районі Лепельського озера, з 23 травня по 25 червня 1943 року…, після того, як його батальйон був розгорнутий для атаки, щоб закрити кільце оточення, Зіглінг організував оборону проти неодноразових спроб прориву противника з кільця в ніч на 19 червня. Він особисто бився на передовій лінії, і неодноразово кидав свої іноземні підрозділи вперед. Грамотно організовані розвідувальні рейди в котел привели до захоплення 51 полоненого і знищення інших партизанів з партизанської бригади під командуванням підлого «Дяді Колі». Серед захоплених в полон був сам «Дядя Коля», єврейський комісар і лікар. Наші втрати склали два убитих і 11 поранених, ворожі втрати – 209 убитих. Було захоплено значну кількість зброї та спорядження».

А ось історія, як українські шуцмани з 57-го батальйону діяли проти регулярних частин РСЧА: «Розміщений на лінії фронту в районі ворожого вклинення на південний захід від Невеля, батальйон, разом з двома додатково підлеглими батальйонами і зенітним підрозділом, завдяки хороброму і розсудливому командуванню Зіглінга, досяг видатних успіхів. Це було досягнуто всупереч складній фронтовий ситуації, при безперервній ворожій пропаганді. Підлеглі Зіглінгу підрозділи зачистили і утримали район в тилу бойової групи «Курт фон Готберг», і закрили прорив у лінії фронту, через який радянські розвідувальні загони, загальною силою до батальйону, просочувалися в тиловий район».

Шуцмани, які відзначилися в боях, отримували німецькі нагороди. Основною нагородою для них була запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Вона мала декілька ступенів, і видавалася виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Для прикладу, в одному з боїв з партизанами шуцман Микола Наконечний здобув ворожий кулемет, за що і був нагороджений. В деяких батальйонах, які активно були задіяні у антипартизанських операціях, нагородження відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість боїв, в яких вояк брав участь. Так, у 115-му батальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виходів, а срібну – за 90.

    

Також українці могли отримати і інші німецькі нагороди. Зокрема, заступник командира взводу 201-го батальйону Антон Феденишин був поранених в боях з радянськими партизанами в Білорусі, і нагороджений Залізним хрестом 2-го класу і Відзнакою за поранення. Цікаво, що його контракт сплинув 1 грудня 1942 року. На цей момент він перебував у німецькому шпиталі, в якому доліковувався до травня 1943 року, тобто протягом 5 місяців після розформування батальйону. Простий, але красномовний приклад ставлення німців до звичайного українського шуцмана.

Те, що українці добре показували себе в бойових діях, підтверджує ще один цікавий факт. Весною 1943 року рейхсфюрер СС Гіммлер вирішив здійснити експеримент, поєднавши німецькі і східні поліційні батальйони в полки. Внаслідок цього 29 березня 1943 року на окупованих Східних територіях з’явились поліційні стрілецькі полки (Polizei-Schutzen-Regiment), де 1-й батальйон складався з службовців німецької поліції, а 2-й та 3-й – з місцевих добровольців. При цьому в ці полки спеціально наказувалося рекрутувати здебільшого українців. Всього було сформовано сім таких полків, з яких чотири були українськими (№ 31, 33, 34, 35; плюс один з білорусів, один «козачий» – імовірно, з донських та/або кубанських козаків – і один з причорноморських німців). Для формування цих підрозділів були задіяні як уже існуючі українські батальйони, так і новостворені.

Проте не всі батальйони шума відрізнялися надійністю. В лютому 1943 року на бік радянських партизанів в Білорусі майже в повному складі перейшов 53-й батальйон. В березні цього ж року масовий перехід на бік партизанів був зафіксований в 121-му батальйоні. В деяких батальйонах квітнуло пияцтво, мародерство, моральний розклад, дезертирство тощо. Останнє було актуальним як для нестійких елементів, так і для національно-свідомих – після створення УПА чимало членів ОУН, які ще служили в різноманітних батальйонах, пішли в ліс «до своїх». Набутий досвід антипартизанської боротьби став для них в нагоді при розбудові власної партизанської сили.

   

Загалом доля українського шуцманншафту склалося по-різному. Деякі були розформовані, деякі – влиті в інші підрозділи. Так, в травні 1944 року 204-й батальйон в повному складі включили в дивізію «Галичина». В серпні 1944 року українські батальйони, які діяли в Білорусі, включили до складу 30-ї добровольчої дивізії військ СС (російська № 2) і перекинуті у Францію. Вже в кінці того ж місяця два українські батальйони – 62-й і 63-й (колишні 115-й і 118-й батальйони, перейменовані після реорганізації), перейшли на бік французьких партизанів (частина їхніх офіцерів, зокрема згадуваний Кость Смовський, відмовилися від переходу і в 1945 році поповнили лави Української національної армії).

Тим не менш, деякі шуцмани залишалися в строю до самого закінчення війни (зокрема, 208-й батальйон) і в березні-квітні 1945 року були переведені до складу Української національної армії.

Роман Пономаренко, кандидат історичних наук