•  

Дискусійна тема (частина друга): «Православ'я в Україні: і гріх, і ...»

1210
Дискусійна тема (частина друга):  «Православ'я в Україні: і гріх, і ...»

Згадуючи Патріарха Мстислава І

Напевно гріх також писати і ці «богохульні» рядки. Але я зараз згадую, окрім іншого, один примітний сьогодні факт. А саме: 11 червня ми, тобто ті з православних, які це пам'ятають, відзначали річницю смерті нашого українського Патріарха, Мстислава Першого. Полтавчанина, до речі... Мудрого і дуже зваженого політичного діяча.

Патріарх був мій земляк, і за рік до його смерті мені волею долі і Провидіння пощастило з ним спілкуватися як журналісту. Це невелике інтерв'ю, яке до цих пір було опубліковано лише один раз і тільки в тогочасній муніципальній газеті «Полтавський вісник», я спробую прокоментувати вже з сьогоднішніх позицій, екстремальних у багатьох відношеннях (навіть з подіями 20-річної давності).

А поки пропоную короткий історичний огляд того, що ми називаємо українським православ'ям, і що могло б об'єднати на даному складному етапі нашу націю.

Але поки не об'єднує. Швидше, навпаки ...

Голові Київської патріархії Української православної церкви Філарету, якому стукнуло 85, вже нелегко нести цю місію. Може бути, він дійсно найвпливовіший релігійний лідер України. Але насправді більшість пастви українства, як належало, так і належить Московській РПЦ. А Філарет – він вже не перший рік є автором плану створення в нашій, переважно православній країні легітимної незалежної православної церкви. Поки план залишається планом.

Зараз в Україні є сусідами три конкуруючих православних церкви: православна церква Київського патріархату, невелика Українська автокефальна православна церква (і в ній теж досить течій і навіть відгалужень), нарешті церква, що перебуває у відомстві Московської патріархії. Що стосується так званої УАПЦ (автокефальної), то в 1989 році тільки відновила свою легальну діяльність.

Її предтеча, автокефалія «у вигнанні», була заснована і розвивалася в країнах Північної Америки. З 1947 року канадську єпархію взяв у свої руки митрополит Мстислав (Скрипник), який в 1990 році був проголошений Патріархом Київським і всієї України ...

* * *

Про нього говорили, що він - племінник Симона Петлюри, і що як один з ієрархів УАПЦ, Мстилав-Скрипник під час окупації співпрацював з гітлерівцями. Обидва факти неправдиві. Якщо бути точним, то Мстислав-Скрипник насправді сидів у концтаборі і ні з яким Гітлером (Герингом, Гіммлером) не зустрічався. А родинні стосунки з Петлюрою – цей напівфакт заснованується на тому, що сестра діда Симона Петлюри була його, Степана Скрипника, матір'ю. Тобто, в такому випадку і в такому сенсі, дійсно, може бути,що він – «племінник».

Зазначу: в війську свого «дядьки» Степан служив особистим ординарцем Головного Отамана, відтоді збереглися фото, де майбутній церковний пастир ще у військовій формі і явно красується бравою офіцерської виправкою.

Коли Степан після 50-річної відсутності приїхав вперше в Полтаву, то всяку причетність до роду полтавських Петлюр він заперечував. Я сам чув це на власні вуха від дідуся…

Тобто ось як це все було.

На всі подібні питання, дев'яностолітній старець просто не відповідав, прикидаючись глухим ... Я прекрасно пам'ятаю цю сцену, бо теж зустрічав Патріарха по приїзду його з Києва в 1990 році.

В той час у Полтаві всім керувала компартія. Для неї опальний Патріарх був і петлюрівцем, і «фашистом» (дивно, що він взагалі тоді до Полтави благополучно доїхав).

Прокручу ще раз магнітозапісь тієї давньої розмови з українським православним ієрархом. Але перш за все, зазначу, щодо мого тодішнього співрозмовника – навіть вже будучи церковним авторитетним пастрирем, він залишався ще й політиком. Розумів в момент першого свого післявоєнного візиту на батьківщину, що необережно сказане слово може обірвати його місію не тільки в Полтаві, а й в Україні. Отже, рік 1990, полтавчани (було нас чоловік двадцять всього) зустрічають свого Патріарха.

Сивий і слабенький на вигляд, у білій сутані дідусь був сама люб'язність і дружелюбність. Мстилав, між тим, дійсно прикидався також і глухим: коли розчулені що зустрічають полтавці ставили йому некоректні запитання. Я бачив, що 90-річний ієрарх хитрує, незважаючи на свій солідний сан ... Мені і молодому тоді журналісту Тарасу Шамайда він, втім, відразу й дуже люб'язно погодився дати інтерв'ю наступного ж дня по приїзду.

Мстислав-Скрипник при ближчому знайомстві виявився людиною балакучою. Тому я дізнався навіть більше того, що сподівався почути. Тільки я обійшов знову «петлюріану», оскільки добре розумів делікатність питання.

... В готельному номері він сидів у кріслі, вже у чорній чернечій одезі. Маленький і худорлявий, дев'яностолітню старець по-домашньому пив каву. Після привітань почав скаржитися, що рано встав і вже почувається недобре. Навіть сказав: упав було, поки шкутильгав до туалету. Однак оченята дідуся горіли живим інтересом до нас, двох полтавських журналістів. Голос його звучав хрипко, але енергійно. Потім, ввечері того ж дня, коли він зустрівся з парафіянами, голос цей, Патріарший, зворушив всіх – і саме такими ось словами. Мстислав раптом перейшов на місцевий діалект: «Польтава, дорогі мої польтавці, давно вас не бачив ...»

* * *

Включаю магнітофон і ще раз прослуховую той старий запис. Розмова йшла навколо конфлікту православних конфесій України, і хоча Мстислав висловлювався обережно, все ж відчувалася його глибока образа: і за те, що Патріарха незадовго до останніх політичних подій ігнорування під час освячення таблиці Соборності України в Львові. І за те, що навіть в рідній Полтаві йому доводиться виступати з проповіддю в світському приміщенні. Не в храмі.

Було це, до речі, в обласній філармонії, колишньої єврейської синагозі. Чи приємно таке винести православному єрархові? Але до чого тут дивуватися, якщо більша частина православних церков в Україні до сих пір належать Російському Патріархату?

Далі піде мовою оригіналу. Тобто, фактично без редакторської правки:

«Але ж церква перебудовується, – кажу я його преосвященству. Дурний початок розмови, але нагадаю ще ось що. Дія відбувалася в часи горбачовської «перебудови».

– Так, перебудуються вони, діждетеся, – бурчить Патріарх, - плахту на собі навiсілі синьо-жовту. І таким чином «перебудуваліся». Всі. Без винятку. Це є жульнiчество, одним словом. Як кажуть на общепонятном «язіке» (Патрiарх Чомусь перейшов на росiйську мову. - АВТ.). І Цю церкву пiдтрімують. В тому числi адмiнiстрацiї, особливо з чиновницьких низів. Скрiзь i на Заходi України, i на Сходi. Особливо на Заходi. Бо якби і там не пiдтрімувалі ... Вважаю, променi добра йдут самє iз Заходу.

А втiм, тепер в цьому сміслi можна говорити не тiльки про Захiд, а й про Центральну Україну. Про мою Польтавщіну (Мстислава знову просмакував м'яке «ль»).

А що? Ми не знали, що означає для України її Центр? І наш край полтавський – теж не знали, що означає? Я пригадую 17-18 роки ... Якою ж тодi була Польтава! Як всi пхали своих дiтей, щоб тi здобули освiту в українських НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ! Як навiть Кадетський корпус кидали тодішні аристократи! Щоб служити в Українському вiйську! А ви зважте, що тодi в Кадетський корпусi не гiршi люди віддавали вчити своїх синiв. Шляхта віддавала, заможнi, поважнi городяні ... Полк, в якому я служив, то там напевне, були двi сотнi юнакiв з Полтави, з Кадетського училища».

Я слухав, майже не ставив запитань, з пієтету не переривав його спогади:

«І віднині я знов у рiдному мiстi. І як все змiнілось! Я бачу, вiдчуваю, что тутешня адмiнiстрацiя не розумiє ролi церкви, її засобiв впліву, ваги в суспiльствi Української церкви. Особливо низовi установине розумiють (Мстислав повторює вже раніше вісловлену думку, але я зберіг стенограма викладу того давнього інтерв'ю, - АВТ).

І це бiда велика для Нашої церкви. Її поборюють. Вона програє. І це прикро. Врештi-решт ми знаємо, якої ваги мала Київська православна Метрополiя тисячу рокiв тому. Її візнавала Царгородська Патрiархiя, i вона була найбiльшою з її провiнцiйніх церков! Але все те у минулому. А тепер, очевидно, что Москва буде дбати про те, щоб через її церкву на нас поширювався російський вплив. Будей далі оволодiваті душами людей... Але я вірю все-таки в наш, Український Великдень!»

От і все. Що було сказано - як запечатано!

Уже після чверті століття з того дня, коли то було, коли відбулося це інтерв'ю, на жаль, усвідомлюєш: нічого майже не змінилося. Церковний розкол продовжує роз'єднувати націю. А наша правляча еліта цього ніби як не помічає. Одна гілка православ'я, якої пастирем залишається Філарет, зберігає вельми обмежені сфери впливу. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), так і перебуває в статусі не визнаної світовим православ'ям, хоча не раз заявляла про намір увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономії. А ім'я ієрарха, який мав великі шанси об'єднати українське православ'я під своєю егідою і зробити Україну СОБОРНОЇ - воно майже повністю забуте ...

П.С. Я нагадаю ще кілька рядків біографії Степана Скрипника, українського Патріарха Мстислава Першого.

Перш за все, він вважав своїм обов'язком – і саме в пам'ять про полеглих в боях за нашу державу,– там, в еміграції, в заокеанських цих Штатах, побудувати Український Пантеон. Адже могили наших героїв були знищені в Україні! Так хоча б і на чужих кладовищах пам'ять про них зберігалася нашою Автокефальною Церквою. Мстислав дбав, щоб священик рідною мовою прочитав на могилі молитву ...

Такий ось Пантеон Патріарх Мстислав побудував у Баунд Бруку в США поруч з храмом Святого Апостола Андрія Первозванного. Там похований цвіт нації, старшини армії УНР та уряду у вигнанні. Мстислав Скрипник вважав цю меморіальну місію, повторюю, своїм чи не головним обов'язком.

Патріарх Мстислав, можливо, єдиний з усіх українських ієрархів Церкви за океаном залишався духовно невіддільним від України. Він завжди жив нею. Він назвав свій острівець православ'я в американському Баунд Бруку «Українським Єрусалимом».

Дискусійна тема (частина перша): Московські «слуги Божії» нас пригнічують й перемагають?

Віталій ЦЕБРІЙ

м. Каунас,

журналіст