•  

Куди йде Донбас? Дискусія Захід-Схід

1100
Куди йде Донбас? Дискусія Захід-Схід

Уже кілька днів у соціальній мережі Facebookточиться гостра дискусія. Причиною тому – стаття львівського журналіста, ведучого авторської програми «Прямим текстом» на західноукраїнському телеканалі ZIK «Донбас, пішов нах…!»

Подаємо повний текст статті з посиланням на сайт, де вона була викладена автором:

http://ukielove.com/index.php/111/227-donbas-naxer...

Донбас, пішов нах...!

ON 20 ЧЕРВНЯ 2015.

У ці дні до Львова з’їхалися ключові, надпотужні спікери на тему Донбасу. І я щиро вітаю їхні намагання бути лагідними адвокатами донбасців. Мені навіть імпонують явно мазохістичні намагання збагнути, зрозуміти, прорефлексувати бідолашний донбаський народ-жертву. Ця інтелектуальна мастурбація над нещасною долею донбасців, яких треба полюбити і пригорнути, інколи нагадує інтелектуальні спроби бачити позитив навіть там, де тебе гвалтують. Чого ж, я цілком розумію сутність Колєсніченка і Царьова – але це не означає, що я поселю їх у своїй квартирі. Навпаки – я їх пошлю на хер передовсім тому, що їх добре розумію. Так і тут.

Зараз я скажу те, що нарешті мусить хтось сказати.

Мою країну катрупили ціле 20-е століття. Нещадно, системно, масштабно. Геноцид мого народу – це найбільша антропологічна катастрофа Європи за тисячу років. Якщо Донбас цього не визнає, якщо Донбас із цього хіхікає, якщо Донбас це заперечує – то пішов він на хер.

Дуже світлі голови з Донбасу м’яко просять нас сприйняти ностальгію донбасців за советським ладом. Я це можу. Але не хочу і не буду. Тому що совєти прийшли в помешкання моєї бабусі, дали півгодини на збори і цілу родину з одним чемоданом повезли в Красноярський край, як худобу. Для мене Радянський Союз – це тоталітарна несвобода, репресії, знущання над особистістю, патологічна покора, колективний дурман, від якого блювати хочеться. Знаючи усе це, я тепер повинен спокійно толерувати ностальгію дрімучих донбасців за рабовласницьким ладом? Сорі. Хочуть ходити на паради 1 мая - хай ходять, але без мене. Хочуть співати "порохом пропах" на День Побєди - хай співають, але без мене. Кожен, хто хоч заїкнеться про ностальгію за совком, про ті чудові розпрекрасні часи, - пішов на хер.

Давайте говорити прямо: усі кращі, хто виїхав із Донбасу, туди вже ніколи не повернуться. Вони вже не зможуть жити в советсько-путінському зоопарку, де кормлять згідно з розкладом. І всі, хто виїхав із Донбасу, насправді щасливі, що вирвалися з цього мордору. І їм тепер легше рефлексувати про Донбас, живучи на безпечній відстані від нього. Хто бодай раз ковтнув свіже, вільне, збагачене повітря України – той точно скаже донбаській ваті: пішла на хер.

Революція Гідності була в тому числі антидонбаською. Люди протестували проти того, чим досі є Донбас. Проти покірного рабства, проти мовчання, проти терпіння, проти стадного голосування, проти сліпої віри в політиків, проти чинопочитанія. Не подобаються вам ваші рідні ополченці - прийдіть і грохніть когось із них. Не подобається вам українська армія "укропів" - прийдіть і грохніть когось із наших. Принаймні це хоч якась позиція. Так ні - будуть нити, будуть сидіти в кущах і пукати ізподтішка. Людям, які досі не знають, за кого вони в цій війні, я кажу: пішли ви на хер.

Донбасців виправдовують: мовляв, а чого ви хотіли від людей, яких 80 років привчали до німої слухняності. Я все це розумію. Але виникає питання: навіщо Україні цілий регіон мовчазних рабів? Поясніть, навіщо? Навіщо воювати за людей, які привчені гнути спину перед власть імущим? Це повний стрьом – гинути во ім’я рабів. ДНР-ЛНР існують уже цілий рік. І якщо значна частина населення із цим комфортно співіснує – то пішла вона на хер.

Мені кажуть: треба прийняти як аксіому, що Донбас буде російськомовним. Не двомовним – а російськомовним. Мені по барабану, якою мовою розмовлятиме Донбас. Але коли я приїду (теоретично) в Горловку чи Дебальцеве і звернуся до мера-судді-чиновника українською мовою, то я хочу – ні, я вимагаю – аби мер-суддя-чиновник відповіли мені (мать їхню) державною, українською мовою. Якщо хтось на Донбасі цього не розуміє чи крутить носом – пішов на хер.

І останнє. Ми навіть самі не усвідомлюємо, в який розкішний час живемо. Ми власноруч творимо свою новітню історію. Ми наново пізнаємо притуплене поняття патріотизму. Ми гостро відчуваємо невидимий зв’язок із землею, яку не цінували останні 25 років. Ми на молекулярному рівні переживаємо трепетні моменти асоціації з українським як чимось модерним, модним, потужним. І якщо Донбас вообше всього цього не доганяє, якщо він вообше не вдупляє, про що я, - то пішов він на хер.

У мене, у тебе, у вас, у всіх нас – одне життя. Не знаю, чи варто тратити його на те, аби викручувати собі мозги через одне місце, щоб якось-там зрозуміти і збагнути донбасців, які самі себе не розуміють і нічого внятного ні мені, ні моїй країні сказати не можуть. Мені чисто по-людськи шкода часу. Коли мене просять почути Донбас, то я уважно наставляю вухо і запитую: що ти хочеш мені сказати, трудовой народ Донбасса? Що в нас хунта, що не треба було затівати Майдан, що ми нацисти, що ми не любимо Росії, що ми нав'язуємо українську дійсність. Дякую за увагу. Пішов на хер.


Ось таку поизцію висловлює Остап Дроздов стосовно Донбасу. ГО "Останній Бастіон" завжди відстоював інтреси України, її цілісність та єдність. Команда "Останнього Бастіону" - це журналісти, активісти й організатори з усіх куточків України, є навіть учасники об'єднання, що приїхали з-за кордону (Норвегія). 

Нагорний Сергій - журналіст ГО "Останній Бастіон", який народився й до минулого року жив на Донбасі, відкрито не погоджується з позицією Остапа Дроздова. "Донбас - така сама, невід'ємна, частина України як і решта регіонів", - зазначає він. Відповідь автору скандальної статті, Сергій викладав і на ресурсі, де розміщений матеріал, і на Фейсбуці, де зараз точаться дискусії. Думки Сергія Нагорного, журналіста, поета, есеїста та блогера як відповідь на статтю Остапа Дроздова:


Нагорний Сергій

21 червня

Із автором (Дроздовим - примітка "ОБ")  можна погоджуватися, можна заперечувати йому. І ті, і ті будуть праві лише наполовину, рівно як наполовину помилятимуться, яку б позицію вони не обрали.
У будь-якій війні немає правих і винних, хоча, насправді, мусить би бути сама конкретика.
Пану Дроздову можна лише позаздрити й порадити. Ось сидить він собі в тиші, у спокої, має дах, комп’ютер, над його головою не розриваються снаряди, ба навіть паспорта він не завжди носить із собою – блокпостів немає. Усе, що він знає про сонячний Донбас – сублімація шкільної книжки історії з 20 стр. про Донецький кам’яновугільний басейн та стереотипів, що їх транслюють на тв та обсмоктують ув інеті.
Автор посилає весь регіон подалі, типізує й узагальнює всіх тубільців, які, до речі, не в один голос моляться на Совок і спілкують російською. Задля ліричного відступу, слід зазначити, що Донбас історико-культурно й етимологічно – це не земля, на якій зараз щодня вмирає не одна небесна сотня (яку, проте, ніхто не уславлює й не спішить канонізувати). Слов’янськ, який улітку того року називали колискою сепаратизму – далеко не Донбас, як і прифронтове місто Артемівськ (найстаріше місто на Лівобережній Україні, що до 1924 року називалося Бахмут – рік заснування 1571). Донбас, як територія шахт і робітників, яким його малюють, значно вужчий географічно (Горлівка, Єнакієво, Макіївка тощо). Коли знавці говорять про ватне населення цих регіонів, нехай пригадають Стуса (дитинство та юність у Горлівці), Сосюру (нар. у Ямі – нині Сіверськ, поблизу Артемівська), Івана Дзюбу та його тезки Світличного, нехай прочитають про Емму Андієвську та Олексу Тихого (педагог, мовознавець), засновника Української Гельсінської Групи Миколу Руденка. Нехай подивляться картини геніяльного Куїнджі (Маріюпіль).
Донбас як у широкому, так і вузькому разумінні й трактуванні – це така сама невід’ємна частина України, як і Волинь, Буковина, Галичина тощо. А якщо ви, пане Дроздов, уважаєте, що історичної пам’яті в Донбасу надто мало, щоб належати нашій Батьківщині, подивіться, під чиїм пануванням і до якого року неукраїнськими були Чернівці. Львів увесь час був частиною України? Ужгород?
Поганий той лікар, який у разі хвороби всього організму, відсікає вражені органи. Дякувати Богові, на місці Донбасу зараз Донбас, і ці люди зараз щодня ходять по лезу, а не інший регіон. Молітеся, що не ви зараз ховаєте рідних і сидите в підвалах. Благословляйте щодень свого спокійного життя, коли можете отак сидіти й писати свої суб’єктивні й нічим не підкріплені думки про Донбас. Слава Богу, у вас не стріляють. Ви на своїй землі не змушені ходити з розгорнутим паспортом, паспортом доброти.
І ця війна, Чума, яку зобразив Камю, буде на нашій землі й серед нас, поки ми не зрозуміємо, що немає винного Донбасу, як немає винної Буковини, Галичини чи будь-кого іншого. Усі ми різні, але всі ми єдині. А хто так не вважає, нехай іде, куди ви шлете Донбас.
Із повагою, Нагорний С. (Артемівськ – Слов’янськ – Полтава)



"Зрештою, Донбас - це Україна!" чи "Донбас це Україна?", - кожен має вирішити сам для себе. Пам'ятаймо, нам разом жити на одній землі та будувати нашу спільну Україну. Донбас - це наша земля. Донбас - це Україна.