22 травня – день народження Симона Петлюри
Народився Симон Васильович 22 травня 1879 року у Полтаві від батьків козацького роду
Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі, а з 1895 р. вчився в духовній семінарії, де з самого початку брав участь у діяльності таємної української громади, що причинилося до виключення його з семінарії 1901 р. У 1900 р. С. Петлюра стає активним членом Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Восени 1902 р. під загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського війська. 1903 року був заарештований за діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філії РУПу) та за співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув’язнення “на поруки” 1904 р., виїхав до Львова, тут редагував орган РУПу “Селянин”. 1905 р. у зв’язку з амністією С. Петлюра повернувся до Києва.
Після перетворення РУПу в Українську Соціял-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з’їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербургу, де працює в редакції місячника соціял-демократичного напрямку “Вільна Україна”. Видавничі можливості в Україні після революційних подій 1905 р. кличуть його до Києва. Тут він стає секретарем газети “Рада”, а в 1907-1908 рр. – співредактором органу УСДРП “Слово”. С. Петлюра був причетний також до редаґування наукового журналу “Україна”.
1909 р. він переїжджає до Москви, де спільно з О. Саліковським від 1912 р. редаґує журнал “Украинская Жизнь”, який виходив до 1917 р. В Москві С. Петлюра одружується з Ольгою Більською. В роках 1916-1917 він працював у “Союзі Земств”, який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті.
Ця кипуча діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його чільної ролі в цих подіях.
Навесні 1917 р. С. Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делеґат взяв участь у І Всеукраїнському з’їзді в Києві (18-21 травня 1917 р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С. Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.
Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді В. Винниченка, С. Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні – лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.
Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув’язнення переїхав до Білої Церкви і взяв участь у протигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман.
Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об’єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.
Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла у перший Зимовий Похід. Після укладення “Варшавського договору” й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об’єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир’я між Польщею і совєтською Росією (жовтень 1920 р.) з’єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі.
Спочатку С. Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем – у Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак – до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. – до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик “Тризуб”.
Публіцистичну працю С. Петлюра почав ще в 1902 р. в Літературному Науковому Віснику (ЛНВ) і продовжував її в редаґованих ним періодичних виданнях. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури (“І. Франко – поет національної чести”, “Пам’яті Коцюбинського”). Його публіцистичні праці мали значний вплив на формування української національної свідомості ще в передреволюційні роки.
У Польщі він відновив свою публіцистичну діяльність, видавши в 1923 р. брошуру “Сучасна українська еміґрація і її завдання”, а вже в “Тризубі” С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.
Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов’язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.
Загинув С. Петлюра в Парижі на вул. Расіна, 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Леонід КОРБОКА.
