Часів Яр. Оптом смерть

Іронізували над антиестетикою золотого меморіалу "воїнам-інтернаціоналістам". І з того часу лишилося кілька списаних сторінок у нотатнику, час яких настав.

Часів Яр – пустельне місто бетону і сухотрав'я. Малопримітний пазл кипчакського степу, що стелиться від понизов'я Дунаю до Іртишу. 

Сива паволока спеки тут легко затягує в ступор найменші ознаки життя. В її руках зосереджено найширші владні повноваження.

Крихкоглинні стежки від зелених коридорів притоки Кривого Торця ведуть в океан пасовищ. І колись у них вростали копитами кумисові табуни, що належали розкосим пачинакідам.

Тепер поряд з Яром мінорними регістрами бухтить фронт. Вписані в графу горизонту стволи гаубиць котять рівниною відлуння утробного кашлю; він стрімголов перебігає поле і каучуковим стрибком метушиться між виголених стін багатоквартирок.

Біля під'їзду притишено базікає трійка товстуватих жінок; усі в розтягнутих майках та лісопедках. Кілька шибушних дітлахів бігає довкола їхніх венозних ніг, малечі давно не до війни...

Пів століття тому за спиною крайніх будинків міста гримали важкі суглоби роторних екскаваторів. Найбільше в Україні родовище вогнетривких глин знаходиться тут.

Над шиферними дахами стелилася ударна какофонія канатно-рейкових вагонеток, а горбаті ЛАЗи у загазованих салонах доправляли чергову зміну на роботу. З розхристаних грудей міста стирчить водонапірна "Вежа Шухова".

Характерна інженерно-архітектурна споруда у вигляді сітчастого металевого гіперболоїда. Її часто називають "Ейфелевою вежею Донбасу".

Сама споруда виросла тут у 1927 році, як гідровузол заводу імені "10-річчя жовтня". А інженера Шухова, поряд з Ейфелем і Фрезіне вважають першопрохідцем новаторського мережевого стилю.

У темному закутку індустріалізованого яру народився Йося Кобзон. Оральний трубадур генсеківської імпотенції – чи не єдина чорна відзнака в історії цього міста з часів Голодомору.

У метафізичному вакуумі міських перехресть бетонна шкаралупа промзон проповідує велику поезію мовчання. Поодинокі перехожі керуються романтикою зникнення і розосередження у просторі.

Пульсацію життя можна завважити біля відділення пошти. Їй не поступається  обшарпана торгова точка, якій камуфльовані люди роблять стотисячну касу.

Що може стати тут більшою розкішшю, ніж стік розчинного "якобсу" у пластиковому стаканчику? Луна знову відзеркалюється від запилених фасадів часовоярських сіробудов.

Десь за широкими полями міста цокають коліщатка бойових дій. Поважні снаряди виринають з дерев'яних футлярів БК.

Досилаючий проштовхує його у казенник солідного знаряддя. За мить задню стінку  підпирає золотистий тубус гільзи, клацає замок, гримає важкий вихід...