Мілітаризація суспільства і церкви - проблема, що постала перед багатьма парафіянами РПЦ. Їм важко відбиватися від звинувачень у зраді і відступництві, вважає Іван Преображенський.
Політруки, "стукачі" і комсомольці, які прийшли до церкви після розпаду СРСР, вважають, що церкву та вірян можна успішно використовувати у своїх політичних цілях. Наприклад, комусь здалося, що святкування 20-річчя мовлення радіостанції "Срібний дощ" невипадково збіглося з американським Днем незалежності. А винуватець атаки на цей захід пояснює слухняній пастві, як намагалися зірвати богослужіння. В результаті "ягнята Божі" прориваються на чуже свято, зносять охорону і вриваються на сцену.
Церковні інтелектуали, як Валерій Панюшкін, в шоці. Ліберали, як-то ведучий "Срібного дощу" Юрій Пронько, втішаються тим, що церква "плоть від плоті російського суспільства". Але їх не чують. Ті, кого в пресі прийнято називати "рядовими вірянами" (або просто "бабусі"), на жаль, не розуміють, що їхні почуття використовують для політичної провокації. Того, хто спробує переконати їх у зворотному, запросто виженуть з храму. Здається, що якби могли, то не тільки камінням б побили, але і розіп'яли, не побоявшись історичних аналогій.
Вакуум влади
Звичайно, багато конфліктів породжує прагнення влади вирішувати за громадян, що вони повинні думати, помножене на небажання чиновників виконувати свої прямі обов'язки. Горезвісна владна вертикаль старанно розпалює конфлікти віруючих з атеїстами і суперечки всередині церкви.
Це неважко довести на прикладі "нападу" отця Димитрія (Смирнова) на "Срібний дощ". Муніципалітет не погоджував концерт з жителями або церковними громадами, поліція їхала довго, а зараз влада робить вигляд, що їх це не стосується.
Втім, влада тільки створює додаткові проблеми для тих в РПЦ, хто не хоче вогнем і мечем нести "російський світ" у кожну ярангу. Питання про те, чи можуть віруючі з іншими (не релігійного, а політичними і естетичними) поглядами залишатися парафіянами РПЦ, встав не сьогодні.
Поворотний українська криза
Наприкінці радянської епохи і на зорі нової Росії церква була союзницею інтелектуалів, колективним дисидентом. Проте потім ставлення до "розумникам" всередині РПЦ поступово змінювалося. У світській пресі помилково вважається, що питання про вигнання інтелектуалів або їх добровільний відхід постав після "справи Pussy Riot". Тоді виявилося, що багатьом з тих, хто називає себе православними, чуже милосердя.
Проте в реальності проблема виникла набагато раніше. Як мінімум на початку 2000-х років, коли священнослужителі почали усувати самих вірян від управління церквою і позбавлятися від будь-яких елементів внутрішньоцерковної демократії. Саме тоді на інтелектуалів стали дивитися, як на небезпечних вільнодумців.
Поворотним для багатьох став українська криза. Крим так і залишився частиною Української православної церкви, проте військові дії в Донбасі деякі священики прямо підтримали. Церковні ліберали виступали за мир, але не засуджували публічно єпископів за мовчання або за схвалення війни. Чаша терпіння несподівано переповнилася зараз. Напевно, тому, що атака на свято "Срібного дощу" трапилася не на далекій Україні, а в Москві. Багатьом раптом стало зрозуміло, що РПЦ, не запитавши про це прихожан, легко може перетворитися з церковної громади в войовничу організацію.
Піти або залишитися?
Куди ж тепер податися православному лібералові в Росії? Можна, зрозуміло, в різноманітні автокефальні та інші автономні церкви. Чітко усвідомлюючи, що тим самим ти позбавляєш себе зв'язку з іншим християнським світом, оскільки цих церков і вчиненого ними причастя не визнають навіть католики. Можна спробувати "прибитися" до якоїсь іншої канонічної православної церкви, наприклад, Елладської.
Але самий розумний варіант, залишатися, поки не виженуть. Адже хтось повинен зберігати елементи нормального церковного життя, захищаючи їх від ідеологічної цензури. Не можна забувати, що звернення Валерія Панюшкіна "відлучити мене" - виключно позитивно. Адже ті люди, чиї вчинки здаються йому дикими, не можуть відлучити його від православної церкви, оскільки своїм мракобіссям давно самовідійшли від справжнього християнства, основою якого є гуманізм і вчення про свободу волі.