Довготерплячість – генетична хвороба українців
Останнім часом в нащій країні намітилися не тільки якись примарні ознаки кризових явищ, залежних нібито від зовнішньо-політичних чи загальносвітових процесів. І річ зовсім не в тому, що на тлі внутрішніх негараздів, правляча верхівка та чиновницький апарат не здатні на більше ніж вишукувати сторонніх цапів відбувайл та нечистих на руку іноземних винуватців власної нездатності керувати та розбудовувати. Ми зовсім не враховуємо психологічні та генетичні аспекти впливу на наше життя-буття саме тих факторів, які і призводять до забутої, але дієвої хвороби всієї спільноти нашої талановитої та працьовитої нації – довготерплячості.
На перший погляд, що ж тут страшного, цілком слушно зауважить пересічний читач. Чи нам бракує проблем матеріальних, тих що бачиш не озброєним оком, тих що оточують нас з ранку до вечора, тих що не дають спокійно спати? Якщо ще вдатися до не зрозумілої, нібито віддаленої від нас генетики чи психології, взагалі буде досить важко вести діалог зі звичайним рядовим громадянином. І що поганого в той же самій довготерплячості? Ба навіть Святе писання радить терпіти і прощати.
Задумуючи написання цієї статті, я розумів, що, піднявши не досить легку для сприйняття тематику, можна нарватися на цілу купу критики чи відвертого нерозуміння. Та маючи за своєю природою наполегливий, непоступливий характер, я все ж вирішив спробувати. Тим більше за плечима диплом історичного факультету педагогічного інституту. Чи я не зможу пояснити загалу свої думки, чи не достукаюсь до умів та сердець простих читачів ? Отож, як кажуть, сміливість фортеці бере, то ж вирішив ризикнути.
Почну з того, що все ж таки наголошу на тезі, що не все погано у всепрощальних та довготерплячих біблійних мотивах. Так, дійсно, ми повинні бути довготерплячими при вихованні власних дітей, при побудові гарних сімейних стосунків, при спілкуванні один з одним, та навіть при створенні власної потужної місцевої чи державницької громади. Кожен для себе може сам ще назвати приклади позитивної довготерплячості, без якої наше життя було б просто неможливим і по звірячому жорстоким. Але мова йде зовсім не про таку довготерплячість. Звернімося до історії та спробуємо провести паралелі з сьогоденням.
Не будемо брати до уваги дуже віддалені за часом історичні приклади, яких існує багато. Візьмемо радянські часи та пригадаємо, як в цьому напрямі працювали радянські спецслужби за вказівкою «батька всіх народів» Йосифа «Коби» Сталіна. Отримавши багатонаціональну країну разом з різноманітними морально-етичними та психологічними складовими, на перше місце вийшло питання створення радянського громадянина, в якого національні, вроджені морально-етичні принципи були б повністю відсутні, або загнані в такий глухий кут підсвідомості, звідкіля б ні в якому разі вони не впливали на мислення чи діяльність такої людини. Шляхом тільки виховання домогтися швидкого результату просто не було змоги. Виховання досить тривалий та складний процес. Прооперувати всіх водночас чи втрутися хірургічно в генетику націй радянської держави - виглядало б як повне безглуздя. Тому вдалися до перевірених методів спрямованої дії на підсвідомість людини – тотальне залякування. Страх всіх перед всіма, страх за власне буття, за слова та дії – ось той невидимий скальпель, який почав кроїти та перекроювати генетику радянської людини. За багато років такого тиску в людей виробився ген страху. Саме на ньому формувався новий психотип радянського громадянина. Саме він повинен був пришвидчити процес створення такої особистості, котра не пам'ятала б своє коріння, свою історію, сліпо виконувала вказівки та фанатично аплодувала б будь-яким, навіть маразматичним, діям вождя та партії. Саме залякування і вивільнило на генетичному рівні побічний продукт – довготерплячість, в доволі ганебних її проявах. Залякана людина повинна була стерпіти все або майже все. На перший план виходив інстинкт самозбереження. Центральна нервова система булокувала всі можливі фактори ризику, серед яких на перше місце виходила можливість думати, говорити, діяти. Я не хочу сказати, що люди в ті часи не думали, не говорили, не діяли. Але якщо придивитися - то є так, вони не думали, не говорили і не діяли. Табу підсвідомості призводило до того, що психологічно люди відшукували розраду у будь-яких проявах буття, котрі не вступали у ментальний конфлікт саме з табу підсвідомості.
А в чому різниця зараз? Залякана, обкрадена, сплюндрована власною політичною верхівкою нація, в якої тільки не відібрали можливість вільно висловлюватися. Але щоб вільнословство не приносило користі, зробили дуже по демократичному – втопили гарні думки та слова у суцільному словоблудді та піарі. Куди тут пересічному громадянину розібратися у тих слововивертах, які ллються на нас звідусіль від краснобаїв управлінців.
Хоча тут питання не тільки до управлінців, але й до самих українців. Це ж ми довготорплячо чекаємо:
-покращення вже сьогодні, вже завтра, вже колись дуже скоро;
-чекаємо коли ж вони накрадуться і будуть щось робити для нас та держави;
-чекаємо наступних виборів і віримо в доброго дядю президента, котрий вірішить всі наші проблеми;
-очікуємо гарного житття та достойних зарплат;
-терпимо всі побори, здирництва та безглуздя, яке супроводжує майже всі урядові рішення;
-терпимо всі знущання, хто б нас не тикав носом у власне лайно;
-терпимо брехню та образи;
-віддаємо останнє і свято віримо, що нам віддадуть втричі більше;
-терпимо не за себе, а за власних дітей;
-терпимо, нехай гвалтують аби не вбили;
-терпимо, бо так краще, бо ми так звикли;
-терпимо, бо поганий мир краще переможної війни;
терпимо, терпимо, терпимо, і очікуємо, сподіваємось, мріємо і знову терпимо...
Гарна штука генетика. Навіть худоба не має такої довготерплячості, і коли щось загрожує її життю чи життю її дитини, може взяти та роздерти нерадивого хазяїна.
Згадую майдан, ми теж терпіли: терпіли всі виступи та промови, всі обіцянки та цяцянки, терпіли мороз, хуртовину, злидні, терпіли погрози, вбивства та наклепи, терпіли непорозуміння та зневагу. Зрозуміло, що воно того було варте. Бо на тій стороні була мрія і перспектива на щось краще, бо терпець увірвався. Але на відкаті терпимо непосильні тарифи, бідність, сірість разом зі всіма біблійними негараздами у власній країні в цей час та саме зараз.
Якщо мене запитують, коли здирництва у тарифній сфері припиняться, я відповідаю – ніколи. Бо терпимо і сплачуємо. Віддаємо останнє за всіх багатіїв та їхні підприємства, при цьому не розуміючи, що нас банально обкрадають. А якщо розуміємо – то навіщо сплачуємо? Підсвідомо кожен напевно відчуває - всі принципи, схеми-оборутки та державна політика при вирішенні питань тарифів вкладаються в одну й ту саму модель – забрати останнє в тих, хто без штанів, та віддати тим, у кого штанів, як у двоповерховому бутіку.
Гарна штука генетика. Повзаємо по дорогах, від яких тільки назва залишилася, і теж терпимо, сплачуємо і чекаємо, коли нарешті відповідальні за цей безлад накупляться автівок, накрадуться або впадуть нарешті у вириті ними самими ями.
Ідемо на ринок чи в супермаркет, купуємо, споживаємо, хворіємо і все одно чекаємо, ну коли ж, коли будемо споживати якісну і здорову їжу. Відповідь одна – ніколи, бо навіщо, все ж одно з'їдять.
Гарна штука генетика. Доручаємо управління державою будь-кому з іноземців і в очікуванні розводимо руками, коли рятівники з-за кордону, навіть без відповідної освіти, збирають набиті готівкою чемодани і зі словами «даруйте не вийшло», їдуть у світлу далечінь.
З подивом дивимся на реформи, розуміючи їх безперспективність, бо при їх проведенні порушений головний принцип руху, коли не можна ставити коняку позаду возу, і довготерплячо очікуємо на результат. А який результат може бути, коли головним прокурором є людина навіть без відповідної юридичної освіти, а економічними питаннями переймаються люди з цукеркових цехів.
Ходимо на проплачені нашим бюджетним коштом незрозумілі концерти і хвалимо «рульового», що їх організовує. А потім виходимо і плюємося. Але ж панове, не ходіть. Та ні, вони ще й поб'ються за якесь ганебне запрошення.
Скільки ще можна наводити таких прикладів? Я думаю безліч, бо ім'я їм легіон. Коли друзі питають, чому при владі безталанні, тупі та бездарні люди, де поділися талановиті, чесні та нормальні, я люблю наводити приклад: у нас в країні багато вроджених вад, але сама розповсюджена – це перестановка плечевого поясу в область задньовивідного проходу. Саме ганебне в цьому розкладі це те, що люди, які страждають цим недугом, дуже часто досягають високого положення. Якщо подумати - це не є дивиною, бо обділені розумом, намагаються триматися один одного, піднімають своїх якомога вище, а тих, хто на них не схожий, всіма силами зіштовхують донизу. А якщо до цього додати нашу довготерплячість...
Я думаю настав час відповісти на запитання, котре без сумніву виникає: «Критикувати ти майстер, а що конкретного порадиш?»
Порад в мене декілька.
По-перше, треба зняти генетичні блоки разом за генетичними підсвідомими табу минульщини, а для цього треба почати мислити. Я мислю, а значить існую, говорили давні греки. При цьому думати треба постійно, аналізувати та звертати увагу на дрібниці. Ось останні приклади, що мені кинулися в очі.
Реклама політичної сили з гаслом «Країна запрацює». Шановні, країна в поті чола вже давно працює, працює так, що аж штани спадають. Якщо ви думаєте, що країна більше двадцяти років цього не робила, то де ж ви такі «працьовиті» були раніше? З цього приводу в нас тільки одна біда - все напрацьоване осідає не в ті кишені. Тому в мене порада. Треба швидко міняти ремарку на більш зрозумілу українському загалу: «Країна за нас і (ой лишенько) без нас працює». Крапка, облом. Я думаю так буде чесніше.
У нашому місті зокрема і в країні в цілому все так добре, що деяким чиновникам більше нема чого робити, як саджати дерева. Дійсно, яке озеленення без таких турботливих та теплих «керуючих долоней». Це ж Ленін щось на кшалт колоди тяг, а в нас покращення вже сьогодні у вигляді озеленення. Не дарма ж мер Києва радив всім готуватися до землі. Напевно, він таки щось знав. А так, коли паркани, дахи, дороги, сквери, каналізаційна система в поряді, можна і за садженці братися. Головне вчасно спозувати на камеру і поковирятися лопатою у заздалегідь викопаній ямці. Я думаю, треба таким керівникам платити не місячну зарплату, а за кожне посаджене дерево десь по 50 гривень. То й економія бюджету була б і працю пересічних громадян вони більше б цінували.
Ще маленький момент, прохожу перед облрадою і, дивлячись на нагадування про жертви на майдані, читаю гасло «Вони померли за Вас». Та не за Вас, шановні, а за нас. Чи вже настільки керівники та прості громадяни такі вже різні. Ці люди померли за НАС, і про це треба пам'ятати.
В Полтаві за ініціативи «добрих людей» пустили деякі маршрутки по чотири гривні. Круто, я маю шанс зекономити гривню. При тому, що, дивлячись на кілометраж нашого міста, яке можна пішки пройти з Південного вокзалу до Автовокзалу за дві години (ходив, виміряв, пробував), проїзд не може бути більше 3-х гривень у так званих швидких маршрутних таксі, які не часто обганяють навіть тролейбуси. Ще цікава ремарка на тлі проїзду. Їду до села Ковалівка, де, ну дуже вигідний перевізникам чи ще комусь, проїзд на одну людину становить 15 гривень в один кінець. Роблю дослід. Їду в маршрутці до села Терентіївка за 8 гривень, роблю пересадку від Терентіївки до Ковалівки за 5 гривень. Рахую разом і розумію що з пересадкою витратив загалом 13 гривень. Де ж тут логіка ?
Гречку я не люблю, бо накормили, дайте мені достойну зарплату, я сам куплю, що мені корисно та потрібно. Таке гасло можна взяти за основу майбутніх виборів мера.
Про новомодні плакати «Во славу Порошека» з основною ремаркою «Зробили разом», можна взагалі мову не вести і так все зрозуміло.
Придивляйтеся уважно і істина вам відкриється, бо таких прикладів безліч.
По-друге – коли є голова та є в ній процеси мислення, знімається табу на дії. Бо бездіяльність порождує стагнацію і виродження. Діяти, діяти і ще раз діяти. Коли тебе ошукують та обкрадають, коли тобі брешуть та зневажають. За конституцією народ є джерелом влади в країні. Хоча особисто я не пригадаю, щоб за народною ініціативою був відкликаний хоч один депутат, котрий, м'яко кажучи, не справляється з власними обов'язками народного обранця.
По-третє – побічний продукт страху, цей біч українства – довготерплячість, треба викорінити або перевести її в позитивне русло. Чого ми врешті боїмося? Нам уже нема чого втрачати. У нас вкрали все, включаючи мрію про достойне життя, а в наших дітей перспективу жити в нормальній країні. Коли звіра заганяють в глухий кут, він стає втричі небезпечніший. І якщо ми не хочемо, щоб нас в тім куті поховали навіть без поховальної таблички: «Тут жив самий довготерплячий народ у світі», треба щось робити.
Олексій Філоненко
