Голосування в ПАРЄ, річниця Люблінської унії та старі граблі української зовнішньої політики
Повернення Росії до ПАРЄ для багатьох українців стало холодним душем. Щоправда, не всі від цього душу прокинулися. Включно з українською владою.
Події в ПАРЄ продемонстрували, що у справі протистояння з Росією Україна має розраховувати передусім на сусідів у Центрально-Східній Європі. Разом із Україною рішення ПАРЄ засудили лише представники Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії та, частково, Словаччини (з проукраїнською позицією виступив один словацький делегат). Маршал польського сенату Станіслав Карчевський анонсував, що Варшава намагатиметься консолідувати держави регіону задля протидії російському реваншу.
Така ситуація вкотре свідчать про необхідність посилення співпраці України зі своїми сусідами. Передусім – із тими, антиросійські позиції яких є досить міцними. Водночас необхідно працювати з «проблемними» сусідами – тими, які наразі мають прагматичну зацікавленість у збереженні приязних стосунків із Росією. Проте поки що можемо спостерігати невміння чи небажання співпрацювати навіть із головним антиросійським гравцем у регіоні – Польщею. Особливо це стосується гуманітарної сфери
1 липня минуло 450 років від укладення Люблінської унії, наслідком якої стало остаточне об’єднання Польського королівства і Великого королівства литовського. Утворена внаслідок Люблінської унії держава, Річ Посполита, охопила більшість земель, які на той момент заселяли наші предки. Руська аристократія виступила співтворцем цієї держави. Створена 1569 року політична потуга стала впливовим геополітичним гравцем, здатним стримувати ісламський наступ із півдня та протистояти Московії на сході.
Спадкоємцями Речі Посполитої так чи інакше є сучасні Польща, Білорусь, Україна та Литва. Тим не менше, урочисте відзначення Люблінської унії на найвищому державному рівні обмежилося Польщею та Литвою.
Українська сторона в урочистостях була представлена лише послом та консулом. На тлі важливості розвитку стосунків Києва з сусідами така поведінка видається дивною.
Події останніх років засвідчили, що політика пам'яті може бути дуже важливим чинником міждержавних взаємин. На жаль, в українсько-польських взаєминах історичні питання поки що в більшості випадків сприяють конфронтації. Нинішнє українське та польське трактування трагічних подій Другої світової війни несумісні. На цьому тлі звернення до спільного минулого ранньомодерної доби є чудовою нагодою спрямувати політику пам'яті у конструктивне русло.
Бандера та Дмовський – це постаті, які, м'яко кажучи, не об'єднають українців та поляків. Натомість ім'я Костянтина Острозького виглядає привабливо і з української, і з польської точок зору. Мірятися кількістю жертв кривавого протистояння 1940-х років, однобічно вибілювати своїх та очорнювати чужих – це дорога в нікуди. А от згадки про перемоги під Оршею та Хотином – чудовий спосіб донесення думки, що існує те, що зближує українців та поляків перед обличчям сучасних викликів.
Звісно, наївно думати, що акцентування на світлих сторінках спільного минулого якось автоматично вирішить українсько-польський конфлікт щодо політики пам'яті. Проте, йдучи таким шляхом, можна змінити пропорції конструктиву та деструктиву. Поки що цього не беруть до уваги ні в Інституті національної пам'яті, ні в Міністерстві закордонних справ, ні, тим більше, на Банковій.
Попередні п'ять років ми бачили суттєві недопрацювання української зовнішньої політики стосовно Польщі та інших держав Центрально-Східної Європи (чого лиш вартий той факт, що Україна понад два роки не мала свого посла в Угорщині). Найближчим часом ситуація навряд чи зміниться.
Ігор Загребельний
