Історія про те, як ветерани В’єтнаму позбавились наркозалежності

В цілому, це не так уже і далеко від істини, оскільки за статистикою на вересень 1971 року 45% американських солдатів у В’єтнамі вживали наркотичні або психотропні речовини (того року там служили близько 200 000 американців). А, оскільки в той час у самих США наркоманія перетворилась на одну з головних суспільних проблем, то питання – а що буде, коли ці солдати-наркомани, повернуться на батьківщину? – набуло неабиякої актуальності.

Невтішна статистика з цікавим підґрунтям

Вживання військовими наркотиків у В’єтнамі пояснювалось кількома факторами. Практично будь-які наркотичні речовини там були в легкій доступності, високої якості і коштували копійки. А легкість в задоволенні цієї спокуси помножувалась на індивідуальні фактори.

Для одних це необхідність зняти стрес після бою, для інших – тривале байдикування на тилових базах і купа вільного часу, ще для когось – почуття безвиході й усвідомлення безперспективності війни, які все більше поширювалось з 1968 року.

Отже, згідно досліджень, на вересень 1971 року 45% американських вояків у В’єтнамі хоча б один раз вживали амфетаміни, барбітурати та інші наркотики. З них наркотики вживали 43%, з яких 29% –  регулярно, а 20% зізналися, що підсіли на наркотики саме у В’єтнамі. По видах самим поширеним виявилась марихуана (69%), далі йшли важкі наркотики: опіум (38%), героїн (34%) амфетаміни (25%) і барбітурати (23%).

Ці дані враховують також і тих, хто вживав якийсь з важких наркотиків хоча б один раз, тобто мова не йде про те, що всі солдати, які коштували героїн, в результаті стали закінченими героїнщиками. Так, подальші дослідження показали, що з тих військовослужбовців у В’єтнамі, які вживали героїн, тільки 20% виявилися залежними від нього (приблизно 2600 чоловік).

Причому в даному випадку найбільш цікавим є спосіб вживання, бо, на відміну від поширеної в США практики, лише 9% солдатів кололи героїн у вену. Основна маса курила героїнові косяки (67%) та вдихала (24%). Це пояснилось тим, що у В’єтнамі героїн був якісний, 90-відсоткового очищення, в той час як на наркоринку США пропонували лише 10-відсотковий. А, отже в США було розповсюджено колоти його, а не палити (до винайдення креку лишалося ще біля 10 років).

Дослідження проблеми і їхній результат

Розповсюдження інформації про армійську наркоманію призвело до швидкої реакції Білого дому. Зокрема, при президенті Річарді Ніксоні утворили Управління спеціальних дій по запобіганню зловживання наркотиками.

Це управління очолив відомий в США лікар Джером Яфе, який одночасно став першим радником президента по наркополітиці. Проте не йому довелося зіграти головну роль в подальшій історії.

В свою команду Яфе запросив фахового психолога, лікарку Лі Робінс, яка виявилась ледве не єдиним фахівцем в США, що в кінці 1960-х років здійснювала соціологічні дослідження серед наркоманів, а значить – досконало знала проблему з тих сторін, які для більшості фахівців лишалися закритими.

З солдатів, які повернулися в США в вересні 1971 року, Робінс рандомним методом виділила 956 осіб, приблизно порівну зі звичайних вояків і тих, в чиїх аналізах перед поверненням знайшли опіати. Цих людей ніяк примусово не ізолювали і не лікували, а просто спостерігали за їх подальшою долею, періодично беручи в кожного з них конфіденційне інтерв’ю.

Проведені дослідження показали цікаві результати. Перш за все виявилося, що вже через 8-12 місяців після повернення до дому 96% солдатів-наркоманів різко зав’язували з прийомом заборонених речовин, або настільки знижали дози, що навіть їх рідні ні про що не здогадувались.

Цікаво, що в перший рік після повернення тільки 1% залишалися залежними від героїну, і це при тому, що 10% ветеранів, які у В’єтнамі споживали наркотики, принаймні раз спробували героїн вже в США.

Через три роки ситуація дещо змінилася: 94% або зав’язали, або сиділи на мінімальних дозах. Це при тому, що тільки 3% з цих колишніх солдатів зверталися в спеціальні клініки для лікування наркозалежності, а основна маса взагалі впоралася власними силами, тобто вилікувались самостійно. Отже, тільки 6% стали стійкими наркоманами – здебільшого безхатченки, існування яких зводилося до дрібних крадіжок заради чергової дози, причому 2% скотилися на саме соціальне дно.

Отже, дослідження показали просто неймовірний результат – 94% тих, що одужали, зробили це за рахунок власних сил. Оприлюднення цих даних одночасно викликало фурор і здивування. Чимало фахівців ніяк не могли усвідомити, як це так: «наркомани вилікувалися самі?» Адже в американській практиці того часу це було рідкісними явищем, а суспільством наркоманія сприймалася як невиліковна хвороба, з чисельними рецидивами.

Звання наркомана було клеймом, вироком і прямим квитком на соціальне дно. А тут, несподівано, вражаючий результат, самосцілення тих, хто відразу вважалися безперспективними і втраченими. Адже, як ми знаємо, «втрачене покоління» – це традиційна улюблена тема філософських і псевдофілософських міркувань, маніпуляцій і спекуляцій.

Тим не менш, карти були відкриті, і сперечатися з фактами не мало сенсу. Тож, традиційно, знайшлася чисельна армія критиків, які спочатку стверджували, що це дослідження – брехня і маніпуляція. Проте ретельне журналістське розслідування довело, що факти правдиві, підтверджені і мають бути прийняті суспільством.

Феномен, випадковість чи закономірність?

Найцікавіше в цій історії це те, що досі не існує стовідсоткового пояснення цього феномену. Зокрема, були висунуті доречні припущення, що споживання наркотиків на війні і в цивільному житті – це принципово різні речі, бо на війні люди знімають стрес, в той час в цивільному житті часто вживають наркотики заради розради.

Проте з’ясувалося, що основна маса «в’єтнамських важких наркоманів» служили на тилових базах, де не ризикували життям, кожного дня виконували свої рутинні обов’язки і мали чимало вільного часу. Який і займали вживанням цих речовин, суто заради задоволення чи від нудьги. А фронтовики важкими наркотиками не зловживали, зі зрозумілих причин.

Іншим поширеним поясненням стало те, що, опинившись вдома, демобілізовані солдати нібито не знали, де їм купити героїн, не звикли його колоти, плюс у США він коштував значно дорожче, а якість була нижча.

Проте опитування респондентів показало повну неспроможність цієї версії. Навпаки, ветерани розказували, що прекрасно знають, де при потребі можна дістати наркотики, а ціна навряд чи стане на заваді наркоману вгамувати своє бажання. Що ж стосується тих 9%, які у В’єтнамі кололися, то і з них чимала кількість вилікувалася. Тобто і цей аргумент довелося відкинути.

Втім спілкування з солдатами все ж таки частково пролило світло на цю проблему. Згідно їх пояснень, відповідь виявилася надзвичайно простою. Від згубної звички солдати позбавлялися завдяки взаємодії двох факторів: 

1) під тиском родин і знайомих, що в принципі цілком зрозуміло,
2) зростання соціальної відповідальності з поверненням до цивільного життя.

Справа в тому, що  в той час влада запустила потужну програму соціальної адаптації і реабілітації ветеранів, багатьом з яких ще не було 25 років. Так, вони отримали змогу поступити в коледжі та університети, або знайшли непогану роботу. Тобто перед ними несподівано відкрилась можливість зробити кар’єру і побудувати своє життя, що для багатьох з колишніх солдатів було грандіозною можливістю, враховуючи, що вони були з бідних родин. Одночасно, сюди додавався і сильний страх скотитися на соціальне дно. Отже, коли на кін ставала потенційна кар’єра проти згубної звички, вибір для багатьох був очевидним.

Таким чином, ми маємо певною мірою унікальний приклад свідомості основної маси ветеранів Внутрішня відраза і неприйняття способу життя маргінальних верств суспільства зіграли в позбавленні від вживання наркотиків величезну роль. Наприклад, багато хто навіть міняли свої звичні маршрути, аби не зустрітися по дорозі на роботу чи навчання з дилерами: менше спокус – більша ймовірність обійтися без наркотиків.

Сама доктор Робінс була переконана, що залежність може мимовільно зникнути, якщо навколишнє середовище людини зазнає радикальних змін. Наприклад, у В'єтнамі солдати проводили весь день в оточенні сигналів, що провокували вживання героїну: перебування далеко від дому, наркотик було легко дістати, стреси війни і дружба з однополчанами, які також були споживачами героїну.

Однак, коли солдат повертався до США, всі ці тригери автоматично зникали. А зі зміною контексту, змінилась і звичка. Умовно цю ситуацію можна віддзеркалити як ситуацію, коли наркозалежного виймають з його звичного середовища, кладуть в клініку, лікують, але коли він знову повертається в звичне середовище після реабілітації, то знову стає наркозалежним. Бо середовище сприяє, а старі психологічні сигнали спрацьовують у відповідному напрямку. А у В’єтнамі вийшло навпаки – здебільшого здорових людей посадили в згубне середовище, а коли вони повернулися, то стимул вживати героїн зникав, разом з оточенням.

Звісно, в той час пояснення доктора Робінс не були сприйняті всім медичним істеблішментом США, оскільки вони дійсно ламали всі звичні стереотипи. Втім, досліджування цього феномену продовжувались протягом 1980-х, 1990-х і 2000-х років. І вони знову підтвердили правоту Робінс, і вже сьогодні її дослідження нарешті отримало широке визнання в США.

Виявилося, що, якщо позбавити наркоманів доступу до наркотиків, допомогти їм пережити синдром відміни, піддати потрібному психологічному впливу, то кількість тих, хто зав'язав, буде більшою, ніж тих, хто вилікувались завдяки медичному лікуванню.

Інших пояснень, чому саме відбулось масове вилікування «солдатів-наркоманів» так і не з’явилося, а, отже, можемо знову підкреслити велике значення самосвідомості людини в сприятливих для її розвитку умовах. Вважаю, що для сучасної України цей досвід також є надзвичайно корисним.

Спеціально для «Останнього Бастіону»