Певно, немає такого нардепа, який би не "вболівав” за народ, не закликав уряд і Президента поліпшити життя простих українців та не пропонував своїх рецептів лікування судової системи. Однак оцінювати дії народних обранців слід не за їхніми словами, а за конкретними діями, зокрема, за результатами голосування за ті чи інші закони.
Так “переживання” за простий народ не завадили депутатам прийняти Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору”, що набув чинності 1 вересня 2015 р. На тлі масового зубожіння населення та невдоволення діяльністю суддів на плечі простих українців лягли величезні побори за їхнє конституційне право звертатися до суду.
Одразу зверненому увагу читача на те, що судова гілка є лише однією з трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та, власне, судової. Громадяни мають право звертатися до рад усіх рівнів та виконавчих органів. При цьому ради, виконкоми рад, Кабмін, Президент і його команда розглядають скарги та звернення громадян безкоштовно. Тому дещо дивним і незрозумілим виглядає той факт, що при зверненні до суду з громадян вимагають плату. Зрештою, це суперечить рівності усіх гілок влади. І вмотивованого пояснення цьому не дають ні автори закону, ні його прихильники. Останні, правда, посилаються на європейську практику та відсутність коштів у держави. Сплачений судовий збір, на їхню думку, певною мірою компенсує відсутність коштів.
Мабуть, депутати переконані: у держави немає коштів, зате в звичайих українців їх – у надлишку. Вони просто не знають, куди дівати гроші.
Щоб хоч якось зрозуміти тих, хто переклав на плечі громадян додаткові витрати, погляньмо у недалеке минуле.
Так, за часів Ющенка громадяни сплачували за подання позовів: майнового характеру – 1% ціни позову й не більше, ніж 1700 грн; немайнового – 8,5 грн; при розлученні – 8,5 грн, при поданні скарги на неправомірні дії органів влади – 3,4 грн. При зверненні до господарського суду платили 1% від ціни й не більше, ніж 22500 грн. А оскарження процедурних ухвал було взагалі безкоштовним.
Як бачимо, суми були незначні, що дозволяло людям звертатися до суду й сподіватися на його милість.
За часів Януковича розмір мита дещо збільшили, але не радикально, тож пересічний громадянин мав можливість оплатити витрати.
Нардепи, які прийшли до влади після Майдану, стали розглядати суди як комерційні, самоокупні й прибуткові установи. І вирішили для наївних, мрійливих громадян створити умови, за яких ті вже не матимуть матеріальної можливості скаржитися на правопорушника, злочинця, чи, не дай Бог, на неправомірні дії посадовця. Образно кажучи, депутати керувалися правилом: знай своє місце й не зловживай Конституцією!
Тепер за подання позову майнового характеру необхідно заплатити від 487,2 грн. до 6090 грн. За розірвання шлюбу доведеться викласти 487,2 грн, за поділ майна – до 3654 грн. Хто пояснить жінці, яка терпить наругу від чоловіка, де їй узяти такі кошти? А якщо вона має двох дітей чи перебуває у декретній відпустці, значить, має відірвати цю суму від своїх дітей (зокрема, й ненароджених) або ж і далі терпіти насилля та приниження.
Удвічі зріс розмір оплати для фізичних осіб за подання позову немайнового характеру. Розмір такого ж позову від юридичної особи зріс уп’ятеро!
Невже у державі за останні два роки зарплати виросли від 2 до 5 разів? Чи депутати керувалися зростанням своїх особистих доходів? То хоча б почитали статистику та звернули увагу на курс долара, євро, зростання комунальних послуг та цін на основні споживчі товари! Не можна ж оцінювати доходи усього населення України лише за власним гаманцем!
Щоб для скаржників життя медом не видавалося (чи, може, щоб створити додаткові стимули для корупції суддям першої інстанції), законотворці в геометричній прогресії збільшили розмір оплати за подання апеляцій і касації.
Раніше, ще з радянських часів, при поданні апеляції чи касації сплачували 50% від суми, внесеної при поданні позову. За новим законом необхідно сплати за апеляцію 110% від попередньої суми, а за касацію – 120%! Тепер суддя першої інстанції, виносячи завідомо незаконне рішення, має змогу виписати його таким чином, щоб невдоволена сторона не мала матеріальної змоги оплатити збір. Народні обранці зробили все можливе, щоб в українців назавжди зникло бажання шукати справедливості в судах.
Зростання збору аж до 110 і 120% не можна пояснити жодними законами логіки. Тим більше, що справи в судах першої інстанції розглядаються роками, витрати на них – значні. А от в апеляційному суді справа слухається 10-15 хв. Що ж стосується касаційних скарг, то 99% з них навіть не призначаються до розгляду. Тож читач має право запитати у будь-якого нардепа: де ж логіка?
Депутати, які ухвалили цей недолугий закон, і Президент, який його підписав, діяли в інтересах правопорушників і злочинців. З 01.09.2015 р. скасовано пільги щодо оплати судового збору, якими раніше користувалися Фонд Держмайна, Пенсійний фонд, податкові органи, прокуратура. Тобто якщо прокурор вирішить подати позов в інтересах держави, йому теж необхідно заплатити мито. Та всім відомо: прокуратура ніколи не мала, не має і, певно, в найближчі сто років, не матиме коштів на оплату мита. Тож прокурор чи представник іншої установи, яку позбавили пільг, має заплатити судовий збір з власної кишені. Чи буде він у такому разі демонструвати службову заповзятість? Чи, може, ці кошти за нього внесе народний депутат?
Аналізуючи закон, мимоволі приходжу до думки: у найближчому майбутньому (можливо, навіть у 2016 році), депутати ще радикальніше турбуватимуться про населення. Наприклад, окремим рядком у бюджеті визначать, що суди – такі ж прибуткові установи, як митниця і податкова. Тож у випадку, якщо якийсь райсуд за черговий квартал не принесене запланованого прибутку, його можуть навіть ліквідувати, а район “оптимізувати” з якимось іншим (чи навіть кількома). За рік-два на всю Полтавську область лишаться 2-3 райсуди. А отже, й витрати на них зменшаться. Слідом виникне необхідність скоротити кількість суддів апеляційного суду – приміром, до 4 колегій. Знову ж таки, суттєва економія для бюджету.
Дивуюся, чому наші обранці не придумали інший варіант наповнення бюджету (хоча у них ще все попереду). Наприклад, можна доповнити вищевказаний закон додатковою нормою: встановити таку ставку, яка за будь-яких умов і доказів гарантує виграш справи протягом 1-2 місяців. Таке доповнення, до відома депутатів, знищить підстави для корупції. Адже суддя вже не зможе брати хабарі – уся “мзда” йтиме повз його кишеню прямісінько в державний бюджет. А служителі Феміди лише автоматично задовольнятимуть позов.
Загалом, навкруги стільки креативних ідей для депутатів, стільки шляхів поповнення державної скарбниці! Так західні партнери вимагають від України подальшого збільшення пенсійного віку. Депутатам, як кажуть, і хочеться, і колеться. То можна ж прийняти узагалі революційне (як і з судовим збором) рішення: встановити пенсійний вік зі 100 років! У виграші будуть усі: Захід – задоволений, потреба фінансувати з бюджету Пенсійний фонд узагалі зникне. І пенсіонери вже не вимагатимуть збільшення пенсій – їх просто не буде (ні пенсіонерів, ні пенсій). Не буде й Пенсійного фонду, усіх його працівників звільнять.
Нумо, народні обранці! Є ще чимало способів обібрати власний народ та наповнити державну скарбницю заради тих, хто до неї присмоктався.
Юрій МОТОРНИЙ,
адвокат, голова Полтавського консультативного бюро з прав людини.