Початок НЕПу і Полтавський педагогічний: втрачені можливості

Протягом перших місяців 1921 року почався процес по об’єднанню вишів Полтави. Вже 4 квітня 1921 р. відбулося засідання Ради, яку очолили Іван Рибаков та Валентин Ніколаєв, на якій було ухвалено рішення про об’єднання історико-філологічного факультету та педагогічного інституту.

Через 6 днів, а саме 10 квітня ректором новоствореного Полтавського інституту народної освіти (ПІНО) обрали Володимира Щепотьєва – відомого музикознавця, фольклориста, педагога.

Володимир Олександрович народився у 1880 р. у Полтаві, за національністю був росіянином. У 1900 р. закінчив місцеву Духовну семінарію, у 1904 р. –– Петербурзьку духовну академію. Упродовж 1904-1917 рр. викладав словесність у музичній школі у Полтаві. З 1917 р. викладав у Полтавському учительському інституті та на історико-філологічному відділі Харківського університету.

В. Щепотьєв посприяв, аби в новому закладі вищої освіти (ЗВО) були створені факультети: словесно-історичний, який очолив І. Лебединський, та природничо-математичний (декан В. Ніколаєв).

Це фактично було одним з останніх актів самостійності й автономії. 2 вересня 1921 р. було прийняте «Положение о высших учебных заведениях РСФСР», де було чітко прописано, хто і як мав керувати вишами, які посади існували у ЗВО. З цього почався процес уніфікації та універсалізації, який згодом приведе до надмірної ідеологізації освіти і втручання влади у діяльність вищих навчальних закладів.

Варто зазначити, що функції керівника вишу В. Щепотьєв виконував лише номінально. Фактично до початку 1922 р. керувала Наталія Мірза-Авак’янц. Наркомат освіти був дуже невдоволений тим, що В. Щепотьєв не перебував у складі комуністичної партії, та і у 1920 р. він уже був заарештований «за антирадянську діяльність». Пізніше це обернеться для нього жахливими наслідками: його кілька разів заарештують, а потім знищать.

У часи нестабільності та повоєнної розрухи матеріальна база ПІНО була слабкою. У липні все того ж 1921 р. інститут отримав приміщення на вулиці Остроградського (зараз вулиця В. Чорновола). Але це приміщення перебувало в аварійному стані, тут тривалий час розміщувався госпіталь для військовослужбовців. Тому викладачі та керівництво неодноразово порушували питання про збільшення кількості корпусів і шукали нові будівлі.

У перші роки навчання проводилося виключно увечері, бо вдень студенти вимушені були заробляти собі на життя.

Тим більше, що наприкінці 1921 р. в Україні розпочався величезний голод, викликаний грабіжницькою політикою більшовиків. Посуха та неврожай, поєднаний із вивезенням хліба в Поволжя, де так само голодувало населення, по суті був першим актом геноциду стосовно українців з боку керівництва Влади Рад.

Професорсько-викладацький склад у цей час так само бідував, аби мати змогу вижити вони були вимушені працювати у позанавчальний час, нерідко на кількох роботах.

У 1921 р. вступати до вишу хотіли 706 чоловік, проте в силу обставин (розруха, відсутність фінансів), змогли це зробити лише 539 чоловік. Більша частина з них (304 особи) вступили на словесно-історичний відділ, решта обрали природничо-математичні спеціальності.

Постанова ВУЦВК від 2 вересня 1922 р. запровадила для студентів стипендії. Це дало змогу поліпшити матеріальне становище багатьох з них. Стипендії складали від 7 до 16 крб. Величезною була проблема відсутності житла через малу кількість місць у гуртожитках.

У лютому 1923 р. було видано розпорядження Головпрофосвіти УСРР. Згідно з ним в інститутах мали бути створені комісії, які складалися порівну із викладачів та студентів. Ключовим їх завданням було затвердження навчальних планів і програм та рекомендації по призначенню викладачів. Ці комісії діяли під керівництво деканів.

З початком утвердження Нової економічної політики (НЕПу) ситуація в країні, як тоді виглядало, почала стабілізуватися. Люди вже не голодували... Врешті наприкінці 1923 р. інститут отримав значну суму на ремонт. Майже 800 крб були використані на проведення опалення, ремонт гуртожитків.

Водночас починається ідеологічний наступ в освіті. Більшовики з острахом ставилися до професорсько-викладацьких кадрів, які здобували свою освіту ще в часи Російської імперії, значна частина пройшла стажування і прослухала курси лекцій у закордонних університетах. Саме тому більшовики призначали в університетах політкомісарів.
7 березня 1922 р. був виданий наказ НКО УСРР № 2681, згідно з яким ректором призначили професора і викладача історії І. Рибакова, а політкомісаром Мирослава Гаврилова. У 1923 р. комісаром став Яким Кожевник.

Іван Федотович Рибаков був доволі відомою особою того часу. інтелігентом. Народився у 1890 р. в Херсоні. Навчався в період ще царату у Московському університеті на історико-філологічному факультеті. Педагогічну діяльність розпочав у 1912 р. на московських вечірніх курсах для педагогів. Протягом Першої світової війни читав лекції у Самарі та Тамбові. У 1919 р. переїхав до Полтави, де працював на історико-філологічному факультеті Харківського університету. З лютого 1920 р. був його деканом.

Іван Рибаков був дуже демократичною особистістю. В управлінні навчальним закладом він віддав перевагу обговоренням і дискусіям при прийнятті рішень. Тому основною формою управління стали наради.

У квітні 1924 р. більшовицьке керівництво вирішило змістити ректора, який представляв ще царську школу і не був більшовиком. Новим ректором призначили комуніста Омеляна Ходака. Він народився у 1887 р., за походженням був селянином, тому ідеально вписувався у концепцію «пролетарського походження».

Здобував педагогічну освіту в учительській семінарії, але її так і не закінчив. Його виключили за революційні погляди, вчителював у Самарській губернії. Попри все здобув вищу освіту, закінчивши Інститут Марксизму. Брав участь у Першій світовій війні, воював на румунському фронті. Після Жовтневого перевороту служив у Червоній армії. Протягом Громадянської війни займався питанням організації освіти.

На посаді ректора він бачив головним завданням повне викорінення «петлюрівщини і націоналізму», тобто паростків українського відродження. Багато хто з дослідників саме такі його радикальні погляди, віру в комунізм і соціалістичне будівництво та вірність партії, пов’язує з призначенням на посаду ректора.

Рибаков продовжив працювати в інституті до липня 1924 р., коли його перевели на роботу до Центрального архіву РСФСР у Ленінград.

Омелян Ходак весною 1923 р. в рамках боротьби з «петлюрівщиною» випустив список студентів, які вступили на навчання ще в роки Громадянської війни (Директорії, Гетьманату), їх він характеризував як «агресивні петлюрівці». Багатьох студентів примусили залишити виш. Також провели чистки серед викладачів, зокрема тих, які працювали ще з часів історико-філологічного факультету – їх звільняли, бо вважали противниками «соціалізації» освіти.

Крім того, було заборонено професорсько-викладацькому складу працювати за межами ПІНО, що в умовах розрухи і голоду, при мізерній платі, було тяжким покаранням.

Паралельно відбувалася реорганізація інституту. Студенти не були поділені за напрямками. Спеціалізація, або, як її називали «фахова підготовка», відбувалася за трьома секціями: математична, природничо-географічна, гуманітарна; починалася з другого курсу.

У цей же час у життя студентів почали запроваджувати ідеологічні курси, аби виховати з них радянських громадян. Але НЕП ще не закінчився, тому демократичні інституції продовжували свою роботу, що, втім, ніяк не вплинуло на загальну канву історичних подій.