Забута історія Полтавщини: Стежками Олександри Селюченко
Одшумить життя – і прийдуть ті,
що відчують всю глибінь її творчості,
всю красу її душі…
Л.Старицька-Черняхівська
Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи та ідеї переживають автора, стають надбанням поколінь, які кожного разу прочитують усе по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів і проблем. До таких митців, що пережили свій час і її роботи збагатили скарбницю духовної культури, належить Олександра Федорівна Селюченко. «Творчий доробок художниці є надбанням людства тому, що служить історично зумовленій потребі вирішувати загальнолюдські проблеми з позицій національного досвіду, утверджуючи ідеали краси і добра. Вже з цього погляду її творчість належить не тільки Україні, а й всьому світові», – писав доктор філософських наук Леонід Сморж. Ім’я майстрині глиняної іграшки увінчане посмертно. Для цього створено Меморіальний музей-садибу всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко. «Це унікальний випадок, коли після смерті визначного художника в недоторканому вигляді зберігся інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи, у тому числі, величезна колекція кераміки, декоративних розписів, фотоматеріалів, епістолярної спадщини», – зазначив керамолог, доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло.
Листи є цінним джерелом для вивчення біографії, творчості, поглядів Олександри Селюченко. Без аналізу епістолярної спадщини майстрині неможливо дослідити її творчість у цілому. Через листування Олександра Федорівна підтримувала зв’язки з друзями, з людьми, яких вважала близькими по духу. Листи несуть у собі думки, почуття, настрої, які майстриня переживала в той чи інший момент свого життя. Усі вони глибокі, щирі, безпосередні, іноді гіркі й безнадійні. Безсумнівно, Олександра Селюченко писала те, що лягало на серце, і не гадала, що її листи можуть стати літературно-історичними документами. Коли перечитуєш їх, огортає і сум, і радість. Жива народна мова автора зі щирим бажанням загального добра, щирою любов’ю до рідного краю і народного мистецтва. Листи виявляють справжню сутність майстрині, не приховуючи внутрішніх суперечностей. Вони містять багато деталей біографії, характеристики людей з оточення чи просто повсякденного побуту. Вражає глибина сприйняття всього: природи, почутої пісні, прочитаної замітки в газеті, побаченого в телепередачі тощо. Кожен з прочитаних листів дає відчуття доторку до живих подій і живих людей.
Щоб глибше пізнати людину, ми часто вдаємося до спогадів про неї її сучасників, але найбільш правдива інформація міститься хіба що в щоденниках чи листах, тому, шукаючи істинні характеристики особистості Олександри Селюченко, варто звернутися до її епістолярних текстів. Рядки, написані рукою майстрині, не тільки відтворюють атмосферу того часу, надають необхідну інформацію про примхи долі та творчі муки, а передовсім оживляють жіночий образ, наближають до читача, руйнують часовий бар’єр у сприйнятті даної епохи. Пропоную прочитати листи Олександри Селюченко (мову оригіналів збережено) й уявно пройти стежками, пройнятися її думками, переболіти її болем…
«Дорога Олександра Кузьмівна!
Дуже дякую тобі за твою увагу і турботу. Одержала сьогодні, 21 числа, краски. Думала все за тебе, чі ти не хвора? Була я на зборах у спілці 6-го числа в Полтаві. Погано було їхати звідти, було це перед днем конституції якраз, стояла я всю дорогу, а всі сиділи наші. Живу, як жила, – тоска, нудьга, фороба. Потроху ліплю.
Були в мене Фурман з Галиною Іванівною з музею нащот виставки. Добре було б, якби я почала і кінчила, а то ще палити треба. Відвернулися ви всі від мене. Багато він дечого не розуміє. Списує він нас, як старих, я його розумію, але він нерозуміє, що може прийти дещо і настарість. Незважаючи, що мені 60 р. а мені так хочеться творити, аби були умови. Незрозуміти йому, для того, щоб зрозуміти, треба побути на місті другого. Відвернувся він тоже від мене був у свій час, а мені так було боляче. Тепер він жаліє, що немов, як це вийшло. Була на заводі кіностудія з Києва, не знаю, чі були вони у вас. Боже, навіщо вони грают мною.
Тягли і мене фотографірувати, я була вперлася непіти, а тоді здалася, пішла. Повів мене до школи, читав лекцію учням і говорить: гордіться, що серед вас живе така жінка. О, як я розхвилювалася. Хотів, щоб я виступила в кіно, ну, я не захотіла. Одне я взнала, що мені кару винесли за те, що поїхала тоді з Ганжою до музею. Говорить Ткаченко і Білашов, винуватий Ганжа. Правильно сказала я, їздила до Ізраїлю чі Америки, то мене покарали. Багато я потерпіла через музей, ну, біс з ними, буду нести чашу терпіння до кінця. Люблю мистецтво, край свій рідний, і хотілося для нього гарного чогось і іншим краям. Замкніт бжолу, яка може літати по медоносних луках, чі не загине вона з нудьги?
Помремо ми, і таких, як ми, вже не повториться, щоб так любили творити, як соловей співати, але воно і непотрібно нікому. Розпатякалася я при Фурманові і жалію, він незрозуміє, а як зрозуміє, то по-своєму. От якби було раніше, де в чому і раніше, а в де в чому іменно тепер, коли час необмежений. Гнати норму і творити, це не воно було. Заболіли руки, так боюся, щоб неповернувся ревматизм. Сьогодні туман, гидко так. Не можу, Шура, дивитися на всіх так, як ти говориш. Зависть і ненависть на працю людини, і бачат, як я живу, то зависть, а що якби жила я краще, то не знаю, може, і краще було.
Пам’ятаю, було це років чотир назад. Зустріла Фурмана у будинку культури, він там щось робив. Обізвалася я до нього, а він постояв хвилин 5 і пішов. Запитала я одну жінку, чому він такий безразлічний, а вона говорить – я не знаю. Звичайно, якось боляче стало, але я сказала сама собі кругом приговор, коли заробила, терпи, Сашко. Не говори йому, Шура, все це минуле і нетреба настрою людям псувати. Кожному своя доля. Нехай він її себе. Сказала я тому, що приїзджав з Києва, що нехай вони дают мені 300, то я непіду до них, нехай небояться. Нехай радіют там, у Києві, що вони мают силу і все, що бажали, зробили. Здоров’я пропало в добавок відданого життя. Така сама ти, а тому мені шкода тебе від душі. Ніхто цього, Шура, не зрозуміє, а тому ми можемо зрозуміти одна одну, і більше не треба нікому говорити. Всі вони однакові, повір. Побільше ліпіт, говорить він, я була розстроїна і несказала. Одне життя я віддала, а другого вже немає чого віддавати, коли все було б по доброму, то можна було зробити і за ці 5 р., що минули і що ідут, ну, бог з тобою. Багато говорити на папері неможливо. Горить огонь, коли в нього підкладают дрова, а коли з усіх сторін дмут, він затухає».
[Лист Олександри Федорівни Селюченко до вишивальниці Олександри Кузьмівни Велекодної (Полтава) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.5. – Оп.4. – Од. зб.57. – Арк.3-4]
«Дорога Світлана Олексієвна!
Живу з богом. Кругом тиша і темнота. Ідут дощі і осінні густі тумани, і спускают на землю мокрі коси. Відкрили виставку в таку пору гидку прегидку. Відкриття, як відкриття. Приїхали опішнянські майстри всі з художницею. Був Фурман і вручив букет фрізонтен, і вітав Полтавський поет Володимир Мирний.
Наплакалась я добре. Були художники з фабрики начолі з Великодною, Кузьмівною. Перед всім вона повела на фабрику, познайомила з усіма. Тепер я знаю і Лапенчиху, Гаркушу, і всю свиту. Гарно вони прийняли мене.
Багато робіт дав своїх музей для виставки, а частину я. Каталогу немає. Підв’язувала, щоб непадали. Підсвітки немає. Сипонули, начебто маком. Одержали листа від методиста з Б. творчості. Пише він, що гарно проходить виставка. Чому ви така труслива? Треба хоч трохи продати людям. Перше запитання було, чі продам я хоч трохи?
Господи, один ти бачиш, як тяжко мені одинокій. Коли відправляли вироби, я таку одинокість відчула і байдужість.
Вдалася я нерозбитною, але душу мою ніхто незрозуміє.
Приходив на відкриття голова спілки. На стороні він якбудьто говорив. Сама скромніша і талановита, і живе на одну пенсію. Прикрасив, називається. Програма після півночі, а я пишу. Коли художники роблят виставку від спілки, їм дают допомогу, а мені не захотіли, щоб разом з музейом і будинком творчості. Вони сами робили. Скажу одне, живу з пустою душею. Надіятися навіщо! Чекати що?
Ходили з Біликом на вечір молоді на завод, напередодні жовтневих св’ят. Запросили нас, щоб виступили з спогадами. Господи, чому така тепер різниця міжду старими і молодими. Інший був світ. Старі і молоді навіть усі свята відмічали, і так подоброму, сімейному. Була спільність якась і повага. Ішли на пенсію старші, а молоді плакали за ними, і наче пустіло без них. Почав Білик розповідати, а вони говорят так само голосно, як і він. Нетактичність до таких рамок, в яких вони сиділи. Сказав колись Пушкін, о, времена, о, нрави.
Встала я і думаю, непотрібно їм говори за себе. Давай буду розповідати пригоди, які нам траплялися. Може, затихнут, так і було. Завод 240 тис. убитку. Гончарів немає, вибули до пенсії. Фороба заставила змінити роботу. Небуде і на експонати. Прийшла додому така пуста. Подумала, поки молоді дивляться на старих з такого боку, а стают старими, робляться такими самими, як попередні були старі. З боку все кажеться поіншому, а коли прямо, не збоку, те саме.
Дні короткі, ночі довгі. Сусідка померла, кватирант живе, але дома ніколи немає. Двері у мене слабі, треба робити нові. Заперті були на два замки, ключі положила під сараєм. Сашко був з Гаврилом Ник. на виставці. Сашко мене провів і пішов, а я кинулася шукати ключі, а їх немає. Де поділися? Сусіди допомагали шукати, і рішили, що їх затягли щурі. Один сусід нажав добре руками, і двері відчинилися. Оце запори. Сиджу оце одна, а кватиранта немає, а якщо коли дома, то п’яний. Перша година ночі. Буду лягати спати. Купила дров на 200 крб. Тяжко стає з дровами і вугіллям. Сам пламенний. Люди провели багато газ. Треба гроші мати добрі і здоров’я. Наші майстри звичайно мают.
Господи, вночі грали музику гарну, а то волосся дибом стає, або літературну передачу, яку робили. Ранок, іде сніг на мокру землю, недобре. Прогноз передавав, що в другій половині випаде сніг і морози 15°С.
Ой, як не хочеться зими, щоб була. Приходила з комунхоза завідуюча і говори, що вам зробити. Дах треба перекрити, говорю. Надоїло мені через рік фарбувати та ще попробуй найняти кого. Добре, зробимо, може, і зимою. Мої сусіди по хаті теж запропонували, щоб разом перекрити, ну, вже не від комунхоза. Господи, все роби, а кому? Була колись розмова по радію, що людина любого віку повинна жити, а не доживати. Гарно було, коли завод був близько. Піду, було, в лабораторію, посиджу. На обід бігли люди біля двору. Собака тепер не пробіжить.
Все позакидає. Трохи глини занесла до сараю. Обіщали допомогти, щоб привезли, і не допомогли, ні.
Лягаю пізно, всі потушат вогні, а я свічу. Живіт болить. Оце поїла тушеної капусти і раз пийнула озвару. Сніг іде ненашутку, видно, що вкине.
Ніколи мені не везло, я тепер їхати до Полтави. Великий палець хворий на нозі. Ніготь хворий, попробуй, щоб що взути.
Багато наобіщали люди тоді, коли я була в музеї. Ніхто нічого.
Подивлюся на Кузьмівну, оце її робота держить. Стане бути дома, недобре буде. Тяжко їй вставати зранку, і їзда замучує.
Піднявся в неї тиск, коли я була. Голова дуже боліла. Вечером ми розговорилися. Вона говорить, бачиш, як удвох, то наче і легше стало.
Пробачте, ви маєте свої турботи, а я своє торочу.
Всього доброго вам, усім.
Вітаю вас усіх. Вітання Віктору Андрійовичу, мамі, Андрійку, Віті. Нехай благодать божа буде над вами. Здоров’я і мир».
[Лист Олександри Федорівни Селюченко до завідувача Відділу «Полтавщина і Слобожанщина» Музею народної архітектури та побуту України Світлани Олексіївни Щербань (Пирогово, Київщина) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.5. – Оп.4. – Од. зб.65. – Арк.82-84]
