Український контекст 1 вересня і Другої світової
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, що ознаменувало собою початок Другої світової війни.
Зазвичай більшість українських істориків цього дня з гордістю розповідають про те, що разом з поляками «в боротьбу проти нацизму» вступили понад 100 000 тисяч українців, які служили в польській армії. Звісно, доля істини в їх словах є – у Війську Польському ці люди дійсно служили. Проте, на жаль, в нас часто забувають додати, що ці українці опинилися в польській армії не по своїй волі, а в абсолютній більшості були туди мобілізовані.
А ось інший красномовний, а на жаль маловідомий історичний факт. В 1939 році разом з німецькими військами польський кордон перетнув і український Легіон Романа Сушка, також відомий як «Військові відділи націоналістів» (ВВН). Цей підрозділ, сформований з українських добровольців-націоналістів, і загальною чисельністю 600 чоловік, розглядався українцями як перший крок до створення власного війська. Звісно, кількісне порівняння несумісне – 600 чоловік проти сотні тисяч. Проте одна важлива відмінність перекреслює всі кількісні невідповідності. На відміну від українців в польській армії, в ВВН вони записувалися добровільно. А отже – це був свідомий вибір українців, які прагнули створити власну державу.
Показова ще одна цікава деталь. У Війську Польському був невеличкий прошарок професійних, кадрових офіцерів українського походження. В вересні 1939 року усі вони сумлінно виконували свій військовий обов’язок, борючись з німцями на фронті, деякі навіть відзначилися в боях. Це такі прізвища як Шандрук, Побігущий, Татарський, Гальчевський, Палієнко, Барвинський тощо. Якщо говорити про тих із них, хто походив із «уенерівського» середовища, то вони, на відміну від галичан, не мали антипольської налаштованості, а у міжвоєнний період навпаки розглядали Польщу як союзника у боротьбі з радянською Росією. Однак чи асоціювали вони себе з Польщею як державою? Ні, вони просто виконували свій військовий обов’язок, а після звільнення з німецького полону більшість з них в той чи інший спосіб залучилися до подальшої боротьби за Українську державу, а не до польського руху опору.
З цих простих прикладів слідує, що намагання вписати історію України в сучасні європейські наративи виглядає навіть не дивним – воно цілком безглузде. Бо як можна пишатися тим, що українців примусово гнали в бій за ідеали, які вони не сприймали, і в які не вірили? А ось популярність подібних заяв в Україні свідчить лише про продовження панування комплексу меншовартості, незнання історії широким загалом українців та про дешеву кон’юнктурність тих «істориків», які спекулюють на популярних в Європі темах, забуваючи враховувати саме український інтерес і контекст. Бо визначити, хто в Другу світову бився саме за Україну легко: подивіться, чи є національні відзнаки на їх військовій уніформі і чи був в цих формацій якийсь політичний провід?
Фактом є те, що в роки Другої світової війни українці служили в багатьох арміях антигітлерівської коаліції – в американській, британській, канадській, французькій і, звісно, – в радянській Червоній армії. Проте, чи несли ці армії свободу і волю для України і її народу? Чи носили українці на своїх мундирах національні відзнаки? Мали національні підрозділи в лавах тих армій? Хоча б якийсь політичний провід? Відповідь на всі ці запитання одна – ні. Бо воювали і гинули вони не за Україну, а за інтереси інших держав. Звісно, про цих вояків треба пам’ятати, їх досвід потрібно ретельно вивчати та аналізувати, але чи варто його пропагувати та акцентувати на ньому увагу, як на щось вагомому саме для України? Питання риторичне.
Українці мають усвідомлювати, що боротьба за Українську державу в ті роки – це був загальний процес, в якому взяли участь усі без винятку гілки українського націоналістичного і патріотичного руху. Звісно, держава ця в кожному окремому випадку мала бути не такою, як у опонентів. Дивізійники з дивізії «Галичина» мріяли про одне, бандерівці про інше, а уряд УНР в екзилі – про третє. Тому важко знайти щось спільне в концепції бандерівської УССД чи в розпливчастій ідеї місця України в «Новій Європі». Проте спільним тут є прагнення здобути національну державність і нарешті затвердити Україну на мапі Європи. Тому українську історичну пам’ять не можна будувати в межах сучасної ліберальної парадигми, оскільки в результаті ми відразу викреслимо з неї тих борців, які свідомо боролися саме за Україну, а не за чужі інтереси і політичні амбіції.
Роман Пономаренко, кандидат історичних наук
