Ходжу, блуджу по городу
Великому, Великому
Одкрив би я своє серце
Та нікому, та нікому…
П.Куліш
Наближаються вибори у місцеві органи влади і ми всі в очікуванні якихось змін, якоїсь перебудови і переформатизації нинішньої влади: від урядового рівня до районних адміністрацій. Адже життя в Україні настільки погіршало, що наша держава тепер не тільки серед «лідерів» , де процвітає корупція, а й посідає ганебне місце у рейтингу найбідніших країн. Іноді не хочеться вірити до якого рівня ми дійшли. Те, що не встиг знищити більшовизм – тепер знищує хаос незалежності.
Мені часто приходить на думку рядки з поеми великого Івана Франка «Каменярі»:
"Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".
У чому ж актуальність «Каменярів» для нас, сучасників ? Вочевидь, читачі зрозуміють, що мова йде про безправ’я, поневіряння людей з різними життєвими проблемами, про бідність, невпевненості у майбутньому. В Україні існує правове безмежжя і порушення прав людини чиновниками. Мільйони людей отримують мізерні пенсії і маленькі зарплати, які не дають можливості жити сьогодні повноцінним життям. Хіба ж це нормально?
Якщо проводити паралель між поемою І.Франка із нашим буттям, то можна припустити, що люди відчувають й досі оту саму скалу принижень і знедолення, про яку писав великий Каменяр. Але ми поки не в змозі її зруйнувати чи якось обійти. Здається, що таке жахливе терпіння й дух плебейства досі залишаються у крові багатьох українців. Ідеологія типу: « моя хата з краю, я нічого не знаю» заважає позитивному сучасному демократичному розвиткові.
Обіцяного нам новою державною владою процвітання та розвитку європейських цінностей, демократичних стандартів, фінансово-економічного добробуту і зростання поки не проглядається навіть на горизонті. Як і раніше, всі нові моделі нової державності розраховані на один і той же стандарт Людини: людини з маленької букви, яка повністю залежить від вищої державної влади, яка не має власного значення для можновладців і олігархічних кланів.
Читаю різні передвиборчі газети, програми кандидатів на посаду київського мера і всіх бажаючих стати депутатами Київради. На мій погляд, у багатьох цих претендентів, на чолі з нинішнім міським головою В.Кличком, особистості сучасного керівника міста-мегаполіса не видно. Лише деякі програми розвитку Києва відповідають міжнародним економічним й управлінським стандартам. Як на мене, тільки кілька політиків могли б стати керівниками столиці. Але вони не зі старих кадрів. Цікаво, що більшість кандидатів у депутати Київради і претендентів на крісло мера гостро критикують нинішню українську та столичну владу, нагадують про марнотратство бюджетних коштів, доведення Києва до банкрутства, а також про те, що протягом 2015 року Київська адміністрація планувала замінити 40 кілометрів теплотрас із залученням інвесторів та міжнародних партнерів. Та навіть якщо влада не бреше, що накажете робити з тією рештою 20% будинків, які, за словами чиновників, до опалювального сезону ще не готові ? Замерзнути людям на смерть ?... Особливо небезпечно те, що в Києві практично не залишилося стратегічних запасів мазуту, як резервного палива для ТЕЦ, які забезпечують столицю теплом і світлом. Коли кожен другий киянин опинився за межею бідності, а молоді мами не дочекалися 41,6 мільйона гривень допомоги у зв’язку з вагітністю і пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною віком до трьох років та інших видів допомоги на дітей, 3,5 мільйона гривень недоотримали багатодітні сім’ї – влада має звільняти свої кабінети, а не готуватися до виборів і нових посад. Тисячі столичних будинків потребують капремонтів, а ліфти заміни. Місто перетворилося на величезний гараж (особливо у центрі!) Тисячі водіїв на своїх авто їздять і паркуються на тротуарах реально загрожуючи життю та здоров’ю людей. Міські лікарні перебувають здебільшого у занедбаному стані, не вистачає ліків, сучасного медичного обладнання, а харчування тут, як у тюрмах і гетто. Дивно, що Президент України не помічає чи не хоче помічати таку «роботу» свого призначенця Кличка та його команди. Тому чимало експертів та політиків переконані: якщо не буде реальних змін влади в столиці, не буде їх і в Україні.
А хіба ж не правий український політик і народний депутат Микола Томенко, який висловив думку, що у Києві фактично нічого не зроблено для того, щоб місто стало комфортним для життя киян ?
Нещодавно цікаві і повчальні думки висловив в одному зі своїх газетних інтерв’ю відомий український письменник Василь Шкляр: « нинішній парламент успішно розвіяв наші надії щодо нової генерації. Тут ми побачили справді чимало молодих людей, але виявилося, що в них такі само апетити, як і в старих депутатів. Може, не такі відверті, зате більш вишукані. Ми сподівалися, що за Революцією Гідності повстануть і наші обранці, повстануть у швидкому реформуванні країни, а виявилося, що вони прямі спадкоємці своїх попередників».
Коли державний організм працює біль-менш злагоджено, коли всі ланки його взаємодіють в одному ритмі, тоді й суспільна атмосфера сприяє саморозвиткові і самореалізації людини. Відповідно, у виграші суспільство і держава. Нашого державного організму як цілісності не існує. Ми – держава аномалій, де людина полишена сама на себе, де часто не виконуються конституція і закони, де принцип виживання став нормою.
Пригляньмося з уважністю фізіономіста до тих, хто нами керує. Ані проблиску т ого, що називають інтелігентністю, витонченістю, освіченістю. Дерев’яні, недобрі, мовби нашвидкоруч тесані обличчя. У поглядах – жорсткість і недовіра, у жестах і позах – присутність грубої сили у її загрозливо-стримуваних формах. Сірі заяви, недолужі відписки на звернення громадян, убогі думки, озвучення яких дається з великими потугами. Їхня українська мова – глум над мовою і здоровим глуздом. Фарс, як відкупне тим, кого вони обікрали і не втомлюються обкрадати. Вони одностайні, але ця одностайність хижаків, спраглих м’яса наживи. Виказуючи на словах безоглядну відданість, кожен із них підозрює іншого, що той перебіжить йому дорогу. Що більше вони мають, то більше їм хочеться мати. Дурні гроші розбещують. Для них Україна – розчинена настіж комора, звідки можна поцупити все, що там іще залищилося
Сьогодні в Україні чимало антиполітиків. Політична свобода, вчить відомий філософ Ільїн, дається для того, щоб індивід зміг навчити свободі інших. Політика – це мистецтво об’єднувати людей, а не навпаки. « Що зробить з політичної свободи людина, яка не дозріла до неї ? Чим заповнить вона свої політична права, якщо вона сама залишалася рабом своїх барв життя та користолюбства ? Чого можуть чекати від такої людини інші громадяни, якщо вона своє власне життя перетворило у суцільне падіння і приниження ? І нарешті, що дасть своїй країні така людина, яка по-своєму розуміє права людини, свободу слова, друку, зібрань, конституційне право, яка обирає криводушно, голосує продажно, вирішує проблеми суспільства і окремої громади за примхами своїх пристрастей і з нашіптуваннями своїх особистих інтересів ?» Ось, окремі питання, які ставить філософ Ільїн. Хіба ж вони не доречні для нас сьогодні ?
Відчування можливої наступної кризи й посилення протестів людей у зв’язку з високими житлово-комунальними тарифами і непомірними цінами за газ і електроенергію обумовлено не тільки новим страйком протесту біля Кабінету Міністрів. Прислуховуюся часто до думок, які висловлюють громадяни в транспорті, в магазинах, на вулицях. Висновок напрошується невтішний. Перспективи малюються не зовсім райдужні. І все це «вони» робили і експериментують зараз з українським народом, який завжди у всі часи шукав справедливості, якоїсь підвищеної ідеї, через які він потерпав неймовірні страждання, з народом, який, як любов «не радіє брехні, а радіє істині, з народом, який1 міг існувати тільки у певному етичному, моральному, справедливому наповненні проблем життя, який завжди задавав однакове та актуальне питання: кому ж вірити ?
Олександр Борщевський
головний редактор журналу «Світ єдиноборств»,
лауреат золотої медалі «Незалежність» Київської організації Національної спілки журналістів України