Віру викреслюємо, армія і мова – на черзі

Показово метушлива підготовка Зе та його польових продюсерів до гастролей Кварталу на паризькій сцені з виставою «Побачити путіна і вмерти» застила теж важливу, як на мудріших, подію.

Олександрійський патріархат (наступний після Константинополя за ієрархічним рейтингом та єгипетським впливом на увесь африканський континент) долучився до колег по православ'ю, визнавши томос патріарха Варфоломія про автокефалію української церкви. Навіть нам, далеким від грецьких, єрусалимських, а надто московських традицій, абстрагованим від внутрішніх розкладів світового православ'я, слід визнати – подія непересічна і свідчить про незупинне вивільнення ПЦУ з ярма третього Риму.

Вочевидь, не треба комусь доводити й цінність будь-якої популяризації нашого національного бренду – адже навіть за генетичної відрази до боксу, попси і гламуру з «90-60-90» ми, стлумивши самоповагу, визнаємо Усика на ринзі, Вірку Сердючку на Євробаченні та Міліцу Богданівну Йововіч на подіумі і екрані. «Україна понад усе».

Тимчасова владна зелень вирішила не реагувати на несвітську перемогу українства, адже її початки довелося б пов'язати з попередніми «баригами-посіпаками» і визнавати прогресивний бекграунд «Європейської солідарності».    

За усієї нашої підозріливості до явно недосконального складу атмосферної повітряної суміші з гегемонією азоту і принизливо малою кількістю  кисню усьому сущому доводиться нею дихати. І до подушки з жаданим киснем справу краще не доводити. Це ми до запрограмованості дуже багатьох речей у нашому наспіх організованому світі (за сім днів путнього не звергаєш).

Відтак і зовнішньо-дипломатичному відомству Кварталу слід би було хоч поштовою листівкою висловити свою вдячну прихильність до Олександрії за її мужній спротив московській гундяївській секті.

Хоча… То добре, що не кожен, прости господи, «зедипломат» засуятився протокольною вдячністю за підтримку української церковної потуги.  Хтось може гарантувати, що наш неголений мачо, голова Комітету ВР з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва пан Яременко зміг би утриматися від посилань на «святі» свої уподобання? Уявіть масштаби скандалу.

Натомість свою не позбавлену цікавості позицію у церковних справах діячі зеленої команди, котрі ще вчора томос опускали до рівня «термоса», заявляють у кращих традиціях гіперправославного Новинського з фракції п'ятої колони.

Ось характерна цитата з інтерв’ю інтернет-виданню «Главком» нинішнього випадкового шефа СБУ, нерозлучного земелю Зеленського, вірянина Івана Баканова: «Ходжу в Свято-Введенський монастир. Належить Московському патріархату, якого насправді не існує. Його вигадали політики для поділу на своїх і чужих… «Армія, мова, віра» — це маніпуляція, щоб розділяти й володарювати».

Декілька разів перечитали щире зізнання есбеушного керманича. Даруйте, але враження від спічу таке, що чоловік все ще перебуває в оточенні проросійської агентури на ювілеї Григорія Суркіса. Це ж як треба було гучно посвяткувати, щоб зманкірувати відповідальністю, посадовими застереженнями, зрештою, повагою до українців, котрих Баканов мав би убезпечувати від ворожих зазіхань, зокрема, й у сфері ідеології!

Після сповіді цього не вельми правовірного пана: «Я можу помолитися і в синагозі, і в мечеті. Людина йде до Бога, а не до патріархату» ©, залишається зойкнути на увесь православний світ: «Боже, боже…», запитати, куди так стрімко покотилося наше СБУ і згадати Талалая: «… І хтось волає як Телесик: «Візьміть мене!» / «Куди? До кого?» / «На небо, гусоньки, до бога…». Бо тут, на грішній, а тепер ще й зсудомленій від сміху землі, віру анексували політикани, армією маніпулюють, ніби олов'яними солдатиками, мові готують гаплик в усьому національно колоритному фінальному значенні цієї лексеми.