•  

«Все починалося з чотирьох олівців, які мені подарував брат…»

0
«Все починалося з чотирьох олівців, які мені подарував брат…»

Заслуженому художнику України Миколі Підгорному – 70 

Його можна слухати годинами. Особливо, коли говорить про свою творчість і про творчість загалом. Про свої картини, про людей, яких довелося малювати протягом життя. Розповідає про долі видатних  художників світу та про своїх колег по мистецькому цеху – і тих, хто поруч, і тих, кого вже нема з нами. У душі він філософ, а це не лише для художника, але й для будь-якого митця загалом – першооснова творчості. І є уособленням власного осмислення життя, людського світогляду і навіть природи. Бо кажуть, що  люди, наділені Божим даром, спершу задумуються над самим життям, а вже  потім знаходять як висловити власні думки – хто в літературі, хто в акторстві, хто в живописі…

«Написав, що хочу бути… геологом»

--Ми жили у Полтаві на квартирі за адресою Пушкіна, 113. Це був кінець 40-х… Я не пам’ятаю, що це було, можливо, день народження чи ще якесь свято, але брат мені подарував чотири олівці. Я їх досі взагалі не бачив! Але одразу щось почав малювати… А потім, пригадую, захворів,  потрапив у лікарню і коли іншим дітям приносили туди якісь апельсини чи цукерки – і це в ті часи! – то я попросив, аби мені принесли оті олівці. І я там малював уже якісь танки, машини, зброю… Бо тільки-но закінчилася війна і навіть ми, післявоєнні діти,  ще, немов жили у цьому вирі.  Отак і почалося… А потім уже в школі купував  брошурки типу «Як стати художником», де писали про якісь ази: як натягти полотно, як грунтувати, як з фарбами… Бо ж у нашій сім’ї художників не було. Все доводилося опановувати самому. І я вже у школі умів писати олією і ці картини висіли навіть на стінах у коридорі, в класах. А мене вже всі називали «художником». Ну, знаєте, як у дітей: «А-а, художник!..». Це чомусь мене інколи навіть дратувало і якось у творі на тему «Ким я хочу бути», написав, що хочу бути… геологом. І пам’ятаю, як учителька навіть засміялася, прочитавши це: «Ну, це він так написав… Ми ж знаємо!..Все одно він буде художником». Ця фраза запам’яталася на все життя. Потім я довго шукав у Полтаві якийсь гурток, де «вчать на художника», зрештою знайшов, але там, знаєте, збиралися діти, які ще зовсім нічого не вміли, а я й справді цей період уже давно «переріс». І тоді я наважився піти у «дорослу» студію! Там були уже такі дядьки, навіть військові, добре це пам’ятаю, її відвідували і якось спершу було боязко поруч з такими людьми, бо думаєш: я ж іще нічого не вмію, а вони вже он… Але мене там добре прийняли, мабуть, побачили, що з цього хлопця буде толок і вже й на професійному, так би мовити рівні, сприймали мене як рівного. Це була така своєрідна школа життя, людських і творчих взаємин, бо я навіть аж сам відчув як подорослішав.

У мене фактично якогось рубікону перед вибором подальшого шляху не було: куди йти після школи? Все якось уже вирішилося само собою. І я поїхав учитися у художнє училище, п’ять років там відучився і думав учитися далі. Але мій учитель Шеховцов  відсовітував мене: ну, навіщо тобі знову вчитися тому, що ти уже вмієш? Давай вдосконалюйся, пиши картини, шліфуй, в тебе це добре виходить.

«Старався, щоб у вільний час можна було малювати для власного задоволення»

–Повернувшись до рідного міста, я одразу відпустив бороду, довге волосся… Це був 1966 рік, у Полтаві ще ніхто такого «не носив»  і, мені здавалося, що я вже виглядаю як справжній художник. До речі, якось в компанії одна молода особа запитала: «А ви хто, ким працюєте?». Я не без гордості відповів, що художник, а вона раптом аж скривалася: «То це ви таблички, плакати  на заводі малюєте?». Виявляється, єдиний  художник, якого вона досі бачила, працював на їхньому підприємстві оформлювачем і справді «малював таблички». Довелося прочитати їй цілу лекцію, аби вона змінила своя уявлення про нашого брата.

А потім і справді виявилося, що ще багато й багато слід працювати, аби тебе оцінили не лише зовні. Але на роботу в художній фонд , де були й кращі умови і кращі сили художників, мене не брали. Казали, що треба спершу… постригтися!.. Тепер це смішно, але ж це було. Тому ми з друзями організували свою бригаду, яка була такою собі філією харківської організації: ми оформляли інтер’єри, екстер’єри,  тощо… Так,  ми заробляли гроші, але у вільний час можна було працювати для власного задоволення, робити те, що тобі хочеться… Малювати, малювати, малювати… Адже від цього залежало і те, приймуть тебе до Спілки художників чи ні? А це у ті часи було дуже важливо, оскільки давало можливість вийти на новий рівень. І я про це кажу відверто. Питання лише в тому, щоб ти не втратив самого себе, своє «я». Багато художників, до речі, саме на цьому, як кажуть, спіткнулися: вони гналися за вигідними замовленнями  і забували про власну творчість, про те, що для душі. Я не хочу виглядати нескромним, але так вийшло, що завдяки оцій роботі «на себе» я єдиний принаймні із полтавських художників (не знаю, як там Київ чи Харків) потрапив зі своєю роботою на міжнародну виставку у Брюсселі. Були, звісно, виставки в Болгарії, в Польщі… Але в капкраїні –  це й у ті часи вважалося, як тепер кажуть, круто.

Узагалі мірило успіху – це завжди труд. Труд плюс талант і прагнення постійно йти вперед, удосконалюватися.

 «Таксист мене спершу не зрозумів…»

Що таке робота художника?

Тут і автору цих рядків удалося вклинитися в монолог Підгорного зі своєю історією. Можливо, не досить показовою, але… Якось один мій товариш, далекий від будь-якої мистецької діяльності, але людина досить поважна і цілком інтелігентна, попросив мене познайомити з художником:  «Ніколи не бачив, як вони працюють! Хотілося б подивитися…». З редакцією тоді співпрацював відомий на той час художник – чоловік  уже досить похилого віку, талановитий, дуже добросердний, але , на жаль, мав він і «одну, но пламенную страсть». Ми домовилися… Товариш захопив з собою «джентльменський набір» і ми поїхали у майстерню до художника. При виді наших гостинців  обличчя художника осяяла підозріла посмішка і з незвичним для людини такого віку «ентузізізмом» він почав розгрібати від ескізів робочий стіл… «Хотілося б подивитися, як ви працюєте», –  несміливо зауважив товариш, але художник відкривав консервну банку. Як він працює побачити так і не вдалося, натомість ми змушені були  вести його під «білі рученьки» додому і навіть вислухати гнівну тираду дружини. Однак, коли ми сяк-так одбилися від цієї дами, товариш задоволено вигукнув:   «Тепер я зрозумів суть творчості!».

А тепер знову послухаємо Підгорного…

-Люди, далекі від творчості й справді часом не розуміють, що наша справа – це такий же труд, як орудувати лопатою чи киркою. З тією лиш різницею, що там ти працюєш лише руками, а тут доводиться ще й головою. Якось іще за радянських часів я їхав з одним інтелігентним таксистом (траплялися в ті часи і такі!). Він мене якось упізнав і почав розпитувати… Ну, от, мовляв, бачив я у художньому салоні картину, так вона ж коштує!.. От, ми з вами десь приблизно одного віку люди, однієї комплекції, так мені ж за такі гроші, каже, треба  місяць крутити  «баранку», а тут якесь полотно – і 200 карбованців!  І я йому відповів: «А ви не задумувались над тим,  що цю картину художник, можливо, теж малював цілий місяць чи й більше, мучився, страждав, не досипав, але ще не факт, що її хтось купить. І він їстиме сухарі і ще цілий місяць малюватиме іншу картину, сподіваючись, що вона таки вийде кращою і хтось захоче її придбати. А я ось зараз вийду з машини і ви вже одержите свої гроші…». Таксист дуже здивувався, але зрозумів.

Справді,   мало хто задумується навіть над тим,  що робота художника вона виснажлива і фізично. Пригадую, замолоду я міг працювати годин шість,  а потім, наче хтось «згори» натискує вимикач: бац! – і все: руки опускаються і ти буквально падаєш від безсилля! Тепер цей вимикач спрацьовує значно раніше. І це при тому, що ти весь час наодинці з самим собою. Про мене телебачення якось знімало фільм. Вони приїхали і кажуть: ну, ви малюйте там щось, а ми будемо знімати… Як це «щось»! Я одразу сказав: це виглядатиме неправдоподібно, бо я просто не можу працювати, коли поруч хтось навіть стоїть і дивиться.

Правду таки сказав хтось із філософів: мистецтво – це якраз і є поєдинок із самим собою.  Зі своїми думками, зі своїми сумнівами, зі своїм героєм зрештою…   

Так от і про тих, кого малюєш. У мене є ціла галерея портретів, які я малював лише тому, що знаю: цих людей я маю намалювати обов’язково. Це стосується й історичних постатей. Приміром, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Микола Гоголь… До речі, я ніколи не малюю «заочно». Буває, присилають фото і просять: отак і намалюй! А я все одно не можу цього зробити. Так, фото мені може знадобитися, але я повинен бачити цю людину, подивитися їй в очі. Ви скажете, а як же тоді бути з історичними особистостями? А їх теж треба вивчати! Через спогади, через їхні твори. Пишучи портрети Мазепи чи  Гоголя, я перечитав усе, що тільки можна було перечитати. А працюючи над Шевченком, я не лише перечитував його твори, але й переглянув усі його картини, малюнки, фотознімки… Для художника неабияк важливо «схватити» й характер людини. Навіть тих, кого я давно знаю, чиї портрети я писав, час від часу відкриваєш по-новому.   І тоді думаєш: ех, цього чоловіка я мушу намалювати ще раз, бо побачив щось таке, чого раніше не помічав. Бачити оце нове завжди і у всьому – оце і є, мабуть, наша мистецька планида, наш хрест,  якщо хочете. Тоді ти завжди рухатимешся вперед і навіть не будеш зважати на те, скільки тобі років!

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.