•  

Антарктична одіссея Омельченків

0
Антарктична одіссея Омельченків

Понад 100 років тому на берег Антарктиди ступив перший українець Антон Омельченко — уродженець села Батьки Зіньківського району на Полтавщині

Ви можете уявити сільського листоношу, що вільно розмовляє англійською, нагороджений іменною медаллю першопрохідця Антарктиди, прізвище якого занесено до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії, а самому призначено пожиттєву пенсію? Крім того, він чудовий жокей, не раз брав призи у престижних перегонах...

Такий чоловік справді жив у селі Батьки на Зіньківщині. Але ідеологи комунізму так зазомбували страхом наших батьків та дідів, що вони й від тіні своєї відхрещувалися, аби не бути самими собою. Бухту Омельченка в Антарктиді нанесено на географічну карту планети. А от ім’я Антона Лукича Омельченка не знайдете ні в Українській Радянській Енциклопедії, ні в іншому енциклопедичному виданні всесоюзного рівня. І цей глум над своєю історичною пам’яттю ми передаємо у спадок наступним поколінням, ще й намагаємося виправдати ту ідеологію, що той глум породила.

А хто такий, власне кажучи, цей Омельченко?

Антонові перегони

Народився Антон 1883 року і був у сім’ї сьомою дитиною. Як підріс, старші брати взяли його із собою на заробітки. Ходили хлопці із Батьків на Кубань, де наймалися чабанувати до відставного генерала Михайла Пеховського. Ця людина відіграла особливу роль у житті Антона Омельченка. Мати Пеховського, Ганна Іванівна, — дочка поміщика Івана Фурси, родом із Полтавщини. Невідомо, чи вони родичі з Омельченками, але відставний генерал так тепло ставився до юного Антона, що всиновив його.

Михайло Адамович був відомий в Росії і за кордоном конезаводчик. Будівлі його маєтку, за повідомленням краєзнавця Кубані історика Інни Шкарупи, досі збереглись поблизу Мінеральних Вод у селищі Ленінське, а неподалік у церковному склепі поховано самого Пеховського. Чистокровні рисаки генерала не раз перемагали у престижних перегонах. На виставці коней усіх губерній західної Росії 1902 року його жеребці Вей-Хай-Вей і Харон не мали рівних. А жокей Пеховського Антон Омельченко став героєм цих перегонів. Генерал найняв тренера-англійця. І під його наставництвом Антон з року в рік приносив конезаводу Пеховського перемогу за перемогою.

Після смерті генерала його маєток перейшов у спадок до полковника Миколи Ведерникова, який тоді завідував поселеннями каторжан-засланців на Далекому Сході. Полковник, прийнявши маєтність на Кубані, знову повернувся на місце служби. Забрав із собою й Антона Омельченка. У цей час розпочалась російсько-японська війна 1904 —1905 років. Полковник Ведерников помер, а Омельченко влаштувався жокеєм на іподромі. Тут доля звела його 1909 року з англійцем Едгаром Евансом — братом дружини відомого дослідника Роберта Скотта, який у той час готував експедицію до Південного полюсу. Еванс мав купити для переходу в Антарктиді маньчжурських поні. Їх вважали найвитривалішими до лютих морозів. У Владивостоці йому рекомендували Омельченка як кращого знавця коней. Разом вони їздили до Китаю за ними. Крім поні, Скотт вирішив брати в експедицію й їздових собак. Антон порадив узяти в команду сахалінського каюра Дмитра Гирєва. Той був незаконнонародженим сином каторжанки. Його хрещеною матір’ю стала дружина полковника Ведерникова Ганна Петрівна. А хлопець опанував престижну в тамтешніх умовах професію погонича собачих упряжок. Так Омельченко й Гирєв потрапили на корабель «Терра Нова», на якому експедиція Роберта Скотта подалась до Антарктиди підкоряти Південний полюс.

У царстві криги

До крижаного берега корабель причалив 4 січня 1911 року, і разом з усією командою перший в історії українець ступив на материк вічної мерзлоти. Звідси Роберт Скотт почав готувати систему складів і тимчасових таборів, щоб забезпечити продуктами учасників переходу до Південного полюсу. У своєму щоденнику він не раз хвалить Антона Омельченка, вважаючи його цінним набутком для команди. Їм треба було подолати приблизно таку відстань, як від Полтави до Петербурга. Але вже перші переходи засвідчили непридатність поні для Антарктиди. Коротенькі ноги тварин грузнули у глибокому і сипучому, мов пісок, снігу. Конячок довелося забити на м’ясо. То був лише початок невдач. Собачі упряжки теж недовго супроводжували учасників експедиції. З усієї команди Роберт Скотт відібрав п’ятірку сміливців, які на лижах, тягнучи за собою сани, рушили в глиб материка. Інші залишилися їх чекати на березі.

Англійці досягли крайньої південної точки планети 18 січня 1912 року, але... перші цей полюс покорили норвежці на чолі з Амундсеном. Вони побували там 15 грудня 1911 року. Полярники Скотта загинули на зворотному шляху. Їхні тіла знайшли лише через вісім місяців — наступної весни в засипаній снігом палатці. До найближчого табору з продуктами Роберт Скотт і його товариші не дійшли якихось три десятки кілометрів. Про цю трагедію Антон Омельченко дізнався вже на Батьківщині.

У вогняному вирі

Антона теж чекали непрості випробування. Невдовзі почалась Перша світова війна, революції, громадянська... Коли вщухла кривава заметіль, він повернувся в рідні Батьки. Одружився, поставив хату. У нього народилися двоє синів. Його прізвище тоді вже внесли до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії, нагородили медаллю, викарбуваною на честь кожного учасника антарктичної експедиції. На одному її боці портрет нагородженої особи, а на другому — силует корабля «Терра Нова». Англійці призначили Антону Лукичу пожиттєву пенсію і регулярно платили її до 1927 року, доки більшовицький уряд СРСР не розірвав дипломатичних стосунків з Великою Британією.

Інші учасники експедиції в себе на Батьківщині вже давно ходили в героях. А він працював скромним сільським листоношею. Про все побачене й пережите Антон Омельченко мріяв написати книжку. Якось трапилася нагода. До нього заїхав чоловік, назвався журналістом із Полтави. Відкритий і щирий Антон поселив незнайомця у себе. Багато розповідав про свої життєві пригоди. Потім передав під чесне слово всі свої фотографії, записи, інші документи і навіть відвіз кіньми до Полтави. Більше того чоловіка ніхто не бачив. Тепер важко сказати, чи й справді то був журналіст, а не один з агентів ЧК, які тоді полювали на людей.

Але Омельченка вони не дістали. Не встигли. Антон Лукич був у селі знаменитим не лише своєю одіссеєю. І навіть не тим, що дивував хлопців шаленими трюками верхової їзди, коли давав їм фору у кілька сотень метрів, а потім сам стрибав на коня і, стоячи в сідлі на руках, обганяв усіх по черзі. До Омельченка ходили люди ще й зі своїми сповідями, бо той чудово розумівся на снах. А одного разу Антон сказав матері, що скоро його не стане. Того дня він помився, вдягнув чисту сорочку і сів на порозі хати, читаючи газету. Ліве плече його було в сінях, а праве — надворі. На небі була лише одна невеличка хмарина. І в цей час у хату крізь стіну влетіла кульова блискавка, почала кружляти по кімнаті. Антонова мати встигла накрити малих онуків Ларіона та Івана рядном. А вогняна кулька вилетіла в сіни, піднялась на горище. Там і вибухнула. Він того удару Антона не стало. Частина тіла, що була в сінях, почорніла від розряду блискавки. А інша залишилася не вражена. Хату погасили. Антона оживити не вдалося. Це сталося навесні 1932 року.

А він таки ожив...

Антон Лукич Омельченко нині живе в географічній назві однієї із бухт біля берегів Антарктиди. У старшого сина Ларіона, який, на жаль, кілька років тому пішов із життя, є сини Віктор і Олександр. Перший уже тричі ходив у складі українських експедицій на антарктичну станцію «Володимир Вернадський», яку нам 1996 року передали англійці. Працював на континенті, куди першим в історії українцем ступив його дід.

Єдине, чого ми не в змозі повернути, — каже Віктор Ларіонович, — то це дідові документи. Не лише ті, що взяв невідомий, назвавшись журналістом. У війну, коли до нашого села ввійшли перші частини радянської армії, кілька солдатів ускочили в хату і вигребли все зі скрині. А там був найцінніший наш скарб. Разом із ганчір’ям вони прихопили й англійську медаль діда. Цінність нагороди в тім, що це іменна медаль, виготовлена в єдиному екземплярі — викарбовано англійською «Антон Омельченко» і його профіль.

У Віктора Ларіоновича є син Сергій і внучка Оля. Це вже Антонова праправнучка. В Олександра Ларіоновича теж двоє синів — Іларіон і Антон. Перший успішно закінчив університет у Києві, за фахом хімік. Як науковець мріє продовжити родову традицію в дослідженні Антарктиди. І вже, як казали, має домовленості щодо участі в одній з експедицій на станцію «Володимир Вернадський». Другий готується стати фізиком. Каже, що теж не проти того, щоб узяти колись участь в антарктичних експедиціях.

Павло ДОЛИНСЬКИЙ.

"Останній Бастіон"

Автор висловлює вдячність краєзнавцеві Леоніду Коробці за допомогу у підготовці матеріалу.

Фото із сімейного архіву Віктора Омельченка.