•  

Червоні козаки – непрості герої радянської історіографії

0
Червоні козаки – непрості герої радянської історіографії

Для періоду 1917-1921 років взаємини військових частин з місцевим населенням були набагато важливішими, ніж, скажімо, для Першої світової чи російсько-японської, адже за умов економічного занепаду не було адекватно налагодженого центрального постачання військових частин, що зумовлювало перебування останніх «на підніжному кормі», тобто левову частку постачання він мав брати у місцевого населення (не обов’язково при цьому купуючи; слід зазначити, що радянські гроші цінувались найменше у даний період, адже більшовики не надавали серйозного значення фінансовим структурами, вважаючи їх пережитками та «буржуазними інститутами»).

Реквізиції у місцевого населення часто проводили і загони Червоного козацтва. «В ті тяжкі роки ми майже не отримували ніякого обмундирування. Ходили, хто в чому: хто в рябій сорочці, хто в білій, хто з червоного кумачу пошиє собі сорочку і, як мак цвіте на коні, хоч очі закривай. Були в нас і матроси; сидить на коні в тільнику, на голові безкозирка, по вітру стрічки розвиваються, а на ногах кльош з Чорне море в ширину і стремена з під них не видно. І Примаков нічого не мав проти того, коли який-небудь козак, що вже дуже обносився, де-небудь вимінював чи брав так у якого-небудь куркуля піджак, сорочку чи штани. Але горе було такому, хто випадково надягне на себе щось таке, що ніяк не підходить до чоловічого одягу» (Червонці: Збірка спогадів ветеранів Червоного козацтва. Київ, 1968. с. 102).

Також великим попитом користувалися жіночі та дитячі речі користувались великим попитом, адже їх можна було вислати їх своїй родині чи обміняти в селі на алкогольну продукцію (не варто забувати, що за умов економічної розрухи серед населення набули значного поширення бартерні відносини).

Випадки грабунків населення фіксуються вже на початку створення загону Віталія Примакова. Зокрема наприкінці січня – початку лютого 1918 року, під час перебування червоних козаків у захопленому Києві відбувається серія грабунків за прямої участі вояків з’єднання.

   

Для заспокоєння і налагодження дисципліни В. Примаков був змушений розстріляти декількох козаків і запровадити тілесні покарання різками й шомполами, що мали б відбуватись публічно. В період перебування загону в «нейтральній зоні» у вересні 1918 року відбувається низка грабунків, причому предметами крадіжок були предмети посуду та комфорту. Бандитизм настільки заполонив загін, що В. Примаков, для зміни ситуації мусив особисто зарубати кількох козаків перед строєм.

У період масових заворушень, бунтів, актів непокори та переходу на сторону ворога, які були так поширені серед українських радянських частин навесні-влітку 1919 року, ці явища не оминули і кавалерійського полку Червоного козацтва (в лютому 1918 року була спроба на основі загону В. Примакова створити не окремий підрозділ, а армію Червоного козацтва, що мала бути б аналогом Робітничо-Селянської Червоної армії, що саме почала створюватись у Радянській Росії; але більшість новостворених загонів самодемобілізувались, дезертирували або ж перейшли на бік наступаючих сил Центральної Ради та країн Центрального блоку; згодом назва «Червоне козацтво» залишається за загоном В. Примакова що поступово реорганізовувався до полку, бригади, дивізії, корпусу і т.д., але назва «Червоне козацтво» була задіяна і повстанським отаманом С. Коцуром (він сформував власний курінь Червоного козацтва в грудні 1918 року), і холодноярськими повстанцями (під час найперших антибільшовицьких повстань в районі Холодного Яру, повсталими була випущена відозва-листвіка, яка закінчувалась галсом «Хай живе Червоне козацтво Холодного Яру»)).

Зокрема під час перебування в серпні 1919 року в містечку Лубни червоними козаками було вчинено погром та масовий грабунок у місті. До того ж козаками було розігнано місцеву ЧК і відбулась перестрілка з місцевим гарнізоном. Аналогічні факти погромів червоними козаками фіксуються згодом, у містечках Ружині та Володарці.

   

На грабунки «червонців» нарікало не лише місцеве населення, а й командування. Так, про серйозність падіння дисципліни на фоні грабунків свідчить і той факт, що на засіданні Президіуму Ради Робітничо-селянської оброни 6 вересня 1919 року під головуванням Х. Раковського і за участі Є. Бош, Г. Петровського, К. Ворошилова, А. Йоффе та А. Бубнова розглядалось питання про дисципліну в Червоному козацтві. Під час засідання було вирішено: «Доручити товаришу Раковському від імені ЦК партії листа комбригу товаришу Примакову, вказавши йому на ряд фактів, здійснених деякими червоноармійцями його бригади, вимагати припинення цих неподобств, за що ЦК партії робить його відповідальним. Доручити товаришу Раковському набрати в Гомелі відповідальних політпрацівників для роботи в Бригаді Червоного Козацтва і спробувати знайти замісника товаришеві Примакову й для командного складу бригади».

В ході боїв з польськими та українськими військами влітку 1920 року дивізія Червоного козацтва під час рейду захопила містечко Чорний Острів, де пограбувала не лише склади з військовим майном, а й місцевих жителів.

Про мародерство і грабунки, що були здійснені червоними козаками, свідчать і спогади білогвардійця М. Туркула та українського повстанського отамана Я. Гальчевського.

Не дивлячись на те, що частина командно-політичного складу підрозділу складалась з євреїв, серед червоних козаків не був рідкістю побутовий антисемітизм. Один з командирів Червоного козацтва Т. Юшкевич, пригадує, що Червоне козацтво якісно різнилось від інших частин тодішньої Червоної армії тим, що в нього була зразкова дисципліна і не було проявів антисемітизму. Насправді, ситуація була кардинально іншою. Так, В. Затонський у своїх спогадах наводить приклади частих проявів антисемітизму у Червоному козацтві. Зокрема, неодноразові «війни» та сутички червоних козаків з ЧК були зумовлені тим, що значну частину чекістів становили саме євреї.

Після відступу загону В. Примакова до Росії весною 1918 року, червоні козаки мало не вступили у бій із залогою міста Козлов (формально, більшовицькі загони з України під час відступу до Росії весною 1918 року мали статус, схожий до перебування частин однієї держави на землях іншої). Причиною цього було не пропускання «мішечників», що рухались у Москву. Спекулянти звернулись за допомогою до червоних козаків і вони радо відгукнулись, адже вважали, що це справа рук євреїв. В. Примакову з неабиякими труднощами вдалось заспокоїти своїх вояків і не допустити подальшого розгортання конфлікту.

До випадків антисемітизму можна і віднести подію, коли в полк, що був розташований в «нейтральній зоні», прибули знаки розрізнення – червоноармійські зірочки на кашкети та папахи. Червоні козаки почали їх зривати зі своїх головних уборів, аргументуючи це тим, що це «жидівські звьозди». Загалом же в полку Червоного козацтва станом на червень 1919 року «антисемітизм розвинутий настільки, що боротьба з ним стає немислимою» (Центральний державний архів громадських об’єднань України. Фонд 5. Опис 1. Справа 264. Аркуш 1).

Загони Червоного козацтва не оминала і пристрасть до вживання міцних напоїв. Так, командир 1-ї дивізії М. Кропив’янський, до складу якої входив і полк червоних козаків, скаржився на те, що «в полку Червоного козацтва не штаб, а місце для пиятики, танців та ігор, в районі штабу полку стрільба по хатній птиці місцевих селян, відсутнє будь-яке чергування, часті бійки серед бійців та командирів, помітне дезертирство, серед кінноти полку спостерігається безцільні й нерозсудливі кінні скачки на показ сільським бабам та дівчатам».

  

В травні 1919 року, коли Червоне козацтво було відправлено проти отамана Н. Григорьєва, червоні козаки також дуже часто були п’яними і без кінця лаялись. Під час весняних боїв на Перекопі червоний козак Калиниченко перебував в стані сильного алкогольного сп’яніння, тому, коли позиції дивізії були атаковані білогвардійцями за допомогою танку, Калиниченко пішов у повен зріст на танк, при цьому безперестанку матюкаючись до нього.

В листопаді 1921 року сотня червоних козаків, була захоплена зненацька і повністю знищена групою отамана Палія в селі Згарок, оскільки уся сотня була напідпитку, погулявши на сільському весіллі.

Проблема адаптації червоних козаків до мирного часу також нерідко супроводжувалась алкоголізмом. Так, комісар 7-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва Яків Долгоухов почав безперервно пити, і, аби збавити його від цієї звички чи принаймні обмежити її, він був відправлений з Поділля в Туркестан на боротьбу з басмачами.

Не оминули підрозділи Червоного козацтва, і злочини на сексуальному ґрунті. Так, В. Затонський згадував про ситуацію, яка виникла під час відступу загону В. Примакова в березні 1918 року в містечку Ромнах: «Один з червоних козаків зґвалтував якусь жінку. Про це дізнались наші партійні товариші (Гриневич, Едельштейн та ін.) і, швидко розібравши справу, зробили, те що повинен зробити революціонер – розстріляли мерзотника. Частина червоних козаків, що знаходилась у Ромнах обурилась… але не гвалтівником, а розстрілом і почала вимагати розстрілу Гриневича та Едельштейна. Заварилась каша. Примаков в цей час був у Бахмачі, тому не змогли одразу ліквідувати цей дикий спалах. Після прибуття до загону Примаков довго вмовляв козаків від цієї дурної ідеї».

Приблизно в цей же час двоє дівчат хотіли піти до загону Червоного козацтва медсестрами, але змінили своє рішення через домагання та спробу зґвалтування червоними козаками. В серпні 1920 року один з сотників Червоного козацтва зґвалтував жінку, і подібні вчинки дозволяв своїм підлеглим. Сотника невдовзі було розстріляно ревтрибуналом. Про масові ґвалтування українських селянок башкирами з кінного корпусу Червоного козацтва, що відбулися на Поділлі влітку 1921 року, свідчить у своїх мемуарах Я. Гальчевський.

Дезертирство назагал було поширеним явищем для всіх протиборчих сторін у тому конфлікті. Зокрема, більшість усіх загонів Червоного козацтва дезертирувала навесні 1918 року. Не оминуло дезертирство й комуністів. Так, в серпні 1919 року дезертирувало 10 комуністів (доречним буде згадати їхній національний склад: 6 росіян, 3 єврея, 1 поляк).

Дезертирство надзвичайно поширилось у 1920-1921 роках у зв’язку з мобілізацією до лав Червоного козацтва українського населення і близькістю кордону з Румунією та Польщею. Цікавим є епізод, дезертирства в червні 1921 року сотника Костянтина Наливка (між іншим був нагороджений орденом Червоного Прапору), проте він дезертирував не сам, а ще з сімдесятьма озброєними козаками та двома кулеметними тачанками. Командир дивізії Д. Шмідт вважав, що К. Наливко був пов’язаний з місцевими українськими повстанцями і діяв узгоджено з ними.

Як бачимо, радянським історикам та іншим «бійцям ідеологічного фронту» дістався непростий матеріал для героїзації. Червоне козацтво з одного боку мало суто кримінальний шлейф. З іншого – явно не вписувалося в образ ідеальних борців за радянську владу. Але радянським героїзаторам таки варто віддати належне – вони зналися на своєму ремеслі.

Дмитро Кобельський