«Десь там, на вітті теплих рук, мені птахи звивали гнізда…»

·Михайлу Любивому – 70 років

Десь там, на синіх плесах лук,

Мене посіяв місяць пізно.

Десь там, на вітті теплих рук,

Мені птахи звивали гнізда…

З Михайлом Любивим доля звела мене на початку 80-х років. Я починав у новосанжарській районній газеті «Червоний прапор», а він був уже знаним журналістом, редактором газети «Колос» у сусідніх Кобеляках. Народ їздив туди з усього Радянського Союзу лікуватися до Миколи Касьяна, а ми, журналісти, їздили вчитися до Любивого – як писати, як робити газету, як бути відданим справі… Тоді вперше й дізнався я, що один з кращих на Полтавщині редакторів і поет, вірші якого читав я ще у школі в обласних газетах – це одна і та ж людина. Журналіст і поет, керівник редакції і пристрасний лірик – ці два крила й несли його по життю.

-Михайле, прізвище «Любивий» – що для вас означає? Звідки взялося воно у Ваших предків?

-Річ у тому, що з покоління в покоління в численному роді Любивих, який і донині гніздиться на теренах Шишацького району Полтавської області, передається легенда про те, як козак Гордій Явір, ве­зучи із Запорозької Січі грамоту миргородському полков­нику, наштовхнувся на татарів, котрі грабували й палили розсипалівські хутори. Кількох поганців Гордій зарубав ша­блею, але й сам був тяжко поранений татарською стрілою. Скривавленого, його знайшла й виходила дочка багато­го господаря одного з хуторів - Наталка. А потім і сама за­кохалася в красивого, статного козарлюгу. Та супроти породичання з «лайдаком» Явором виступив батько дівчини - Сидір Маслівець. Він і зачинив Наталку в овечій кошарі, аби посиділа та одумалася. Не одумалася. А тим часом і козаки наспіли. Вони за наказом миргородського полковника вже кілька днів розшукували Гордія. Отож і виручили закоханих. Козаки ж і хатину на безлюдній псілській кручі спорудили, а молодят прозвали Любивими - за їхнє палке й незрадливе кохання. Уже пізніше, за традиціями того часу, наймення Люби­вий (Любива) стало офіційним прізвищем. А щодо хутора, то він почав розростатися, адже народила Наталка дванадцятьох синів і дочок, а ті - понад півсотні онуків. Та, оскільки Любиві займалися розведенням овець для козацької громади, то й хутір назвали Баранівкою.

-Цікава й історія самого цього села…

-Так, нелегка доля випала Баранівці: хоч і припинилися спустошливі татарські набіги, та накинули тугий зашморг польські пани. Саме в роки Визвольної війни проти польської шляхти загинув Гордій Любивий. Похований він (за леген­дою) в козацькій могилі десь під Жовтими Водами. А ще були Переяславська рада й московська військова окупація, перша світова й громадянська війни, кайзерівська та більшовицька навали, голодомори, репресії. Були й виселення на хуто­ри (Лози, Гайок, Маслівці, Хурси, Зливки, Руденки, Юшки, Колоколівка та ін.), які в 1940 році звели докупи на колгоспній стерні, давши спільну назву - село Михайлики. Ось такою є родова легенда. Але в ній, попри домисли й вигадані прізвища, є і багато справжності. Адже рід Любивих справді бере початок із с. Баранівки. Тут, зокрема, народилися й мій дід - Максим Любивий та батько - Григорій (обох по­глинули фронти Другої світової війни). У с. Ковалівці народилися дід автора - Тихін Кириченко та мати - Дарія Тихонівна. Тут же жила бабуся - Харитина Ки­риченко (Маслівець), уродженка х. Романки. До речі, в Романках поховані батьки бабусі - Ганна та Іван Маслівці, жертви більшовицького голодомору 1933 року. А батькова мати, бабуся Наталка Любива (Маслівець) народилася на хуторі Маслівці, а вийшовши заміж, мешкала в Баранівці та Михайликах.

Як бачимо, все крутиться довкола Баранівки. Особли­ву сторінку в її історію вписала Друга світова війна. Вона об'єднала в боротьбі з кривавими фашистськими прибуль­цями і тих, котрі ненавиділи більшовицький режим, і тих, котрі його підтримували. У лісах, що довкіл Баранівки, діяв партизанський загін на чолі з головою райвиконкому Дми­тром Корніличем (командир) та секретарем райкому КП(б)У Купріяном Туткою (комісар). У листопаді 1941 року парти­зани напали на фашистських офіцерів-кур'єрів, котрі, везу­чи штабні документи у Миргород, заночували у флігелі баранівської лікарні. Трьох із них було вбито, а один, пере­вдягнувшись у жіночий одяг, утік. Випадково загинули й місцевий лікар Гордій Мартиненко та секретар райкому комсомолу Григорій Кухар. Здійснили партизани й кілька диверсій, політичних акцій, за що кожного десятого мешканця Баранівки розстріляли есесівці. Село ж німці ущент спалили. Удруге Баранівку, як і інші села Шишацького району, гітлерівські окупанти спалили при відступі, у вересні 1943 року. Тоді ж убили й кількох мешканців, котрі противилися фа­шистам, не бажаючи покидати домівок. А воскобійниківську вчительку Катерину Любиву застрелили за те (трирічну донь­ку теж), що вилаяла німців їхньою ж мовою.

Напередодні Другої світової мешканці на прізвище Любивий (Любива) заселяли в Баранівці цілий куток. Але бага­тьох забрала війна, деякі, зважаючи на «неперспективність» села, перебралися до міст, виїхали в інші населені пункти Шишацького та інших районів Полтавщини, за кордон. Ка­жуть, що й у Польщі, Канаді, США, навіть, в Австралії тепер є вихідці з Баранівки.

-Ви належите до того покоління, яке неспроста називають «опаленим війною»…

-Так, я народився у 1943 році – у тільки-но звільненому від німців селі Михайлики Шишацького району. Ріс без батька – він, як і його батько, мій дід Максим Григорович, загинув на фронті. Тож виховувала мене мати Одарка і дід Тихін. З дитинства, пам’ятаю, любив читати, захоплювався технікою, спортом, рибалкою… Після закінчення місцевої семирічки у 1957 році, довелося «ходити по науку» в буквальному розумінні цього слова, адже десятирічна школа була у Ковалівці – за десять кілометрів від нашого села. Ні про які шкільні автобуси тоді й мови не було! Тож весною і восени ми, підлітки, добиралися туди велосипедами, якщо, звісно, хороша була погода, а так – пішки… Взимку доводилося жити у знайомих. Але загалом школу закінчив добре, хоч відірваність від дому далася взнаки: якщо у Михайликах я був відмінником, то у Ковалівці в табелі почали з’являтися й четвірки.

-Які загалом спогади про школу?

-Перший учитель Григорій Потапович Дивинець замінив нам батьків. ...А ще назавжди в пам'яті залишаться розумні очі директора школи Юрія Сисойовича Драча, інших михайликівських і ковалівських педагогів, які не лише давали знання, а й учили жити, долати труднощі, перемагати, а головне — бути Людиною. Зокрема, саме завдяки Юрію Сисойовичу я полюбив історію, по¬-серйозному став вивчати літературу та рідну мову, писати вірші.

-Але я знаю, що після школи Ви пішли працювати…

-Коли у 1960 році закінчив школу, раптом помер дід Тихін. І от виникла дилема: продовжувати вчитися, чи йти працювати? Адже фактично я залишився тепер єдиним чоловіком у сім’ї, де були мама й бабуся. Тож до армії вирішив «не смикатися»: влаштувався механізатором у місцевому колгоспі, мені подобалося та й гроші платили непогані… Але перед самим призовом на службу професію довелося змінити: райвійськкомат дав «наряд» на обласну комсомольську будову – Яреськівський цукровий завод, де вкрай потрібні були робочі руки. Там працював теслею-бетонником. Та головне – став, як тоді казали, робкором «Комсомольской правды».

-Служба в армії у наш багато в чому змінювала людей, адже це теж була своєрідна школа життя, де накачували не лише м’язи, але й гартували характер, вчилися новій справі…

- Мені, можна вважати поталанило. Служба, а тоді це було три роки, подобалася, бо весь час мав справу з технікою, до якої тягнувся змалку. Служив у радіотехнічних військах на радіолокаційних станціях П-30 і П-35, пройшов шлях від оператора до начальника зміни, закінчив курси офіцерів запасу. А у вільний час знову брався за улюблену справу – дописував до газети Московського округу ПВО «На боевом посту», брав участь у армійській художній самодіяльності. Пристрасть до сольного співу допомогла навіть стати лауреатом всесоюзного конкурсу солдатської пісні, присвяченого 20-річчю Перемоги.

-Я знаю, що Ви навіть повоювали з американцями, були у В’єтнамі…

-Свого часу про це навіть розповідати ми не мали права, адже кожен давав так звану підписку «про нерозголошення». Так, це був В’єтнам! Туди я потрапив у 1964 році у складі групи радянських військ . Ми навчали в’єтнамських солдатів працювати на радіолокаційних установках , вважаю, що і з цим завданням справилися.

-А як трапилося, що Ви опинилися у Дніпрорудному? Там фактично й почалася кар’єра професійного журналіста?

-Після служби, як і належить, провідав рідних, але у кишені вже лежала комсомольська путівка на Всесоюзну комсомольську будову – спорудження Запорізького залізорудного комбінату №1 і, власне, самого міста Дніпрорудного. Допомогла армійська технічна підготовка – працював телефонним майстром на АТС і теж писав до багатотиражної газети «Рабочее слово». Мене помітили в редакції як активного автора і невдовзі запросили попрацювати у штаті. Продовжував співробітництво з «Комсомольской правдой». А у 1967 році. уже працюючи відповідальним секретарем василівської районної газети «Нова Таврія», навіть був відзначений унікальною нагородою – почесним знаком «Активист «Комсомольской правды».

-Можна вважати, що журналістська доля складалася вдало, але, чому тоді знову опинилися на Полтавщині?

-Батьківщина є батьківщина. Там залишилися мама й бабуся. Де б не був, завжди про них згадував, а часто провідувати можливості не було. Зрештою не витримав: з дружиною і сином повернувся на батьківщину. Тут, у редакції шишацької районної газети «Сільське життя» протягом восьми років працював спершу відповідальним секретарем, а потім – заступником редактора. Заочно закінчив вуз... Власне, без журналістики уже не уявляв свого буття. А тим часом і газета уже займала призові місця в обласних і республіканських конкурсах.

-Я ж пригадую ті часи: «Сільське життя» називали, так би мовити, законодавицею журналістської моди на Полтавщині з художньо-поліграфічного оформлення…

-Нинішнім журналістам навіть важко уявити, як усе це давалося. Адже технології, як на теперішній час, були надто примітивними. В усій цій «кухні» ти мав бути не лише класним журналістом, але й знати на практиці всі премудрості поліграфії: набрати текст вручну і на лінотипі, скласти макет полоси, зверстати, поправити і навіть… віддрукувати на машині площинного друку!

-А ще казали, що коли Любивого посилають на нове місце – чекай революцію в газеті…

-Та вони й були! Адже скрізь я намагався внести щось нове, якось «розтормошити» колектив… Так було і в Машівці, і в Кобеляках, і в Кременчуці, куди мене свого часу посилали «піднімати газету».

-До речі, у тому компартійному болоті це було інколи небезпечно, адже там звикли жити за якимись усталеними мірками. Тому навіть обласне начальство інколи виглядало куди прогресивнішим, ніж місцеві «царьки»…

-Так і було! Наприклад, коли машівська районна газета «Колгоспні вісті» в 1977 році увійшла до десятка кращих малоформатних газет України, то це, як не дивно, не сподобалося саме місцевим партійним бонзам! Один із них тоді так прямо й сказав мені: «Це, виходить, що ти один тут працюєш!.. Не годиться!».

-Вас же навіть за зачіску били!..

-Було й таке…Коли я повернувся із Запоріжжя до Шишак, то мав модну на той час довгу шевелюру. Почав співати у хорі районного будинку культури, став його солістом. На одного з концертів виконував пісню «Русское поле», які глядачі зустріли «на біс». І от після концерту за куліси заходить один із керівників району: «Так це ти той, що з редакції?». Той! Він з осудом подивився на мене і каже: мовляв, співаєш добре, а от така «безвідповідальна» зачіска не личить відповідальному секретареві. «Постригтися!». Будучи людиною принциповою, я пішов наступного дня до перукарні і постригся «під Котовського» – наголо! І одразу ж пішов до керівника… Заходжу в кабінет, знімаю шапку: «Ваше завдання виконано!». Чоловік аж підстрибнув у кріслі: «Ну, ти, я бачу, гуморист!...».

-Ваш тезка – відомий український поет і журналіст Михайло Шевченко – саме про вас, Михайле, сказав: «був редактором бойовим, непокірним указую чому персту, особливо, коли той перст указує шлях лукавий…»…

-З огляду на це пригадую Кременчук, куди мене теж направили «піднімати пресу». Газета почала змінюватися буквально на очах –і зовні, і за змістом. Але це знову ж таки багатьом не сподобалося. Навіть редакційним ретроградам, тож «штатні» доносчики почали «капати» куди слід: мовляв, Любивий займається самоуправством… Зрештою відбулася доволі непрофесійна розмова з партійним керівництвом міста. Навіть новий формат верстки – шестиколонний – чомусь викликав у них страшенне роздратування. «А, от, ми зберемо секретарів партійних організацій і спитаємо: чи потрібен нам цей шестиколонний шрифт?» – з піною на губах гнівно кричав один із керівників міста. Але,звісно, причина була в іншому. Не подобалася їм, скажімо, що ми почали писати яскраво, не «суконною» мовою, а розмовляти з читачем щирою українською. «Ти кончай, Любывый, с этим колхозным языком! – репетував керівник. – Жалуются ведь!.. Ты что, с товарищами по партии не можешь говорить на нормальном языке?». До речі, цей же чолов’яга, піднявшись у часи незалежності на новий вищий щабель у кар’єрі , почав і сам говорити на «колгоспній» мові, називаючи її «соковитою, барвистою, солов’їною…». Але це вже зовсім інша тема, а сказане лише характеризує те, як складно було працювати у ті часи. Навіть якщо ти не просто маєш власну позицію, але й просто патріот.

-Пізніше заслужений журналіст України Михайло Любивий очолював і міську газету у Полтаві, редагував дві обласні газети, працював прес-секретарем голови облдержадміністрації, власним кореспондентом газети «Правда Украины», керував обласною групою моніторингу Президента України… Як у такому офіційному, сказати б котлі, удавалося знаходити час і натхнення для творчості, для поезії, з якою Ви ніколи не розлучалися?

-Так, вірші я писав завжди! Навіть у найскладніші періоди свого життя … До речі, першого свого вірша опублікував ще школярем 1959 року у шишацькій районній газеті . І пішло-поїхало… Навіть під час служби знаходив час для поезії – вірші публікувалися у армійських газетах. Звісно, вони були на патріотичну тематику. А вже стосовно «цивільної» поезії, то вона обійшла усі обласні і республіканські газети і журнали.

-Михайле, Ви автор багатьох поетичних збірок. Що для Вас узагалі поезія? Як народжуються вірші у Любивого?

-Коли мені задають таке запитання, я навіть сам не знаю, як на нього відповісти. А народжуються вірші по-різному…Буває, як накочується якась хвиля, трапляється, що й серед ночі! Тоді сідай і пиши, а як подумаєш, що «та нехай уранці», то все: прокинувся, а вже воно «втекло». Або зачепишся за якусь думку, за якусь фразу… І тоді вже пішло-пішло!.. Буває, що отак і до ранку сидиш, поки не закінчиш, бо кидати не можна – «втече». Для мене поезія – це, власне, стан душі. Так воно, мабуть, і для всіх справжніх поетів.

Інтерв’ю взяв Павло ДОЛИНСЬКИЙ.