•  

Володимир Симиренко: розстріляний садівник

880
Поділитися
Володимир Симиренко: розстріляний садівник

Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. За вагомістю наукового спадку та глибинністю життєвої і наукової трагедії вона хіба що співмірна з Миколою Вавиловим – геніальним російським ученим-ботаніком, генетиком, селекціонером та географом.

РЕАБІЛІТАЦІЯ БЕЗ УШАНУВАННЯ

Академіка Миколу Вавилова реабілітували в середині 1960-х років, а під тиском світової наукової громадськості та української діаспори виправдали ще у 1957 році. Проте випалене мічурінцями тавро «ворога народу» та «державного злочинця» зберігається навіть у науковому середовищі й донині.

Більше того, позбавлені національної пам’яті академічні чиновники десятиліттями блокують ініціативи української та світової наукової громадськості щодо надання Інституту садівництва НААН України імені його творця та першого наукового керманича.

Цьогорічне звернення світового українства та авторитетних громадських діячів України до керівництва академії Аграрних наук щодо надання Інституту садівництва імені Володимира Симиренка теж зігнороване. Наукові корифеї, плутаючи батька із сином, вважають, що ім’я останнього вже вшановано у назві Інституту помології (колишньої Мліївської станції садівництва, яку професор Володимир Симиренко створив у 1921 році).

СТАНОВЛЕННЯ

Володимир Симиренко народився 18 (29) грудня 1891 року у родинній садибі Платонів хутір, розташованій за кілька кілометрів від містечка Городище Київської (нині Черкаської) області в родині колишніх політичних засланців Левка Симиренка та Альдони Симиренко (у дівоцтві Гружевської). Батько, на той час вже відомий учений, - організатор славетного Помологічного розсадника Л.П.Симиренка. Цій установі у 2017 році виповнюється 130 років.

Володя був третьою дитиною колишніх політв’язнів, яка народилася після повернення батьків із сибірського заслання. Багато чому навчив сина сам, а вже у підлітковому віці передав на виховання своїм найкращим фахівцям. Успішно закінчивши 12-ту Київську гімназію, Володимир вже майже сформованим садівником вступає у 1912 році на агрономічний факультет Київської політехніки. Навчався у ній охоче і показав схильність до наукової роботи.

1915 році записується волонтером до армії. Упродовж першої половини 1918 року складає іспити і захищає дипломну роботу. Його як дипломованого фахівця залучають до роботи у Міністерстві земельних справ, де він керує секцією садівництва. Одночасно йому запропонували роботу у Всеукраїнському сільськогосподарському комітеті – зародку сучасної Академії аграрних наук. Секцію садівництва у ньому Володимир Симиренко очолював на громадських засадах до 1926 року. Окрім того він читав також ще і курс плодівництва у рідній Політехніці.

Молодий науковець мав змогу часто відвідувати родинну садибу. За роки воєнного лихоліття, націоналізований ще батьком Помологічний розсадник та родинна садиба Платонів хутір зазнавали пограбування та руйнації. Аби врятувати безцінне батьківське надбання, Володимир Симиренко переконує керівництво Наркомзему України та Наукового сільськогосподарського комітету у необхідності організації на базі Помологічного розсадника Мліївської садово-городньої станції. Постановою Наркомзему від 25 листопада 1920 року вона була створена, а навесні 1921 року розпочала свою діяльність. Володимира Симиренка призначили директором дослідної станції та Державного помологічного розсадника.

За 10 років перебування за кермом цієї установи він справді створив світового рівня авторитетний і знаний у світі науковий заклад. Мліївська дослідна станція під керівництвом професора Володимира Симиренка стала головним садівничим науково-методичним центром всієї країни. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в Україні, але й у Російській Федерації та республіках Закавказзя. На Мліївській дослідній станції була організована і запроваджена в життя запропонована професором Володимиром Симиренко модель комплексного вивчення плодових культур. Глибоко вивчалися не лише помологічні особливості сортів та агротехніка догляду за садом, але й проводилися серйозні дослідження з селекції, фізіології, біохімії, агрохімії, агрометеорології плодових культур технічної переробки та зберігання плодів та овочів, захисту рослин, фітопатології та ентомології.

Запроваджена професором Володимиром Симиренко Помологічна книга (Помологічна комісія) дозволила провести зональне районування сортів плодових культур. Мліївська дослідна станція ще в середині 20-х років минулого століття провела природно-кліматичне районування плодових культур. Зазначене районування стало справжньою революцією у садівництві.

Створена ученим цегельня забезпечила станцію дешевим місцевим матеріалом для спорудження житла, господарських споруд та адміністративно-наукового корпусу станції – Будинку науки. Майже за два роки за індивідуальним проектом було збудовано модерний лабораторний корпус Мліївської дослідної станції. Він і сьогодні вражає своєю архітектурною довершеністю та функціональною доцільністю всіх приміщень.

ВСЕСОЮЗНИЙ ІНСТИТУТ ПЛОДІВНИЦТВА ТА ЯГІДНИЦТВА В УКРАЇНІ

Успішне завершення будівництва Будинку науки Мліївської садово-городньої станції на початку літа 1928 року дозволило професору Володимиру Симиренку провести 9-12 вересня Першу всеукраїнську нараду з садівництва. Вона стала фактично першим Всесоюзним з’їздом садівників. Одними із першочергових завдань для українського садівництва нарада визнала створення комплексних зональних дослідних станцій та організацію в Україні Інституту садівництва з мережею комплексних зональних станцій.

Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук академік Микола Вавилов приймає рішення про створення в Україні Всесоюзного інституту садівництва.

Немає сумніву в тому, що саме за дорученням академіка Миколи Вавилова, як президента академії, Володимир Симиренко підготував фундаментальний проект реконструкції науково-дослідної роботи з садівництва та організації Всесоюзного науково-дослідного інституту плодівництва і ягідництва та розвитку садівничої галузі в країні.

Цей документ є вельми важливим для розуміння глибинності і смертельного конфлікту професора Володимира Симиренка і всієї української садівничої наукової школи з заполітизованим російським імперським злочинним угрупованням, яке не без допомоги кремлівських вождів було створене у тамбовському містечку Козлові.

За задумом професора Володимира Симиренка Всесоюзний науково-дослідний інститут плодівництва та ягідництва мав би мати 17 зональних станцій. «Інститут після своєї організації, – зазначав далекоглядний учений, – насамперед має зайнятися опрацюванням методики і програм, генетико-селекційними дослідженнями та підготовкою кадрів для формування мережі зональних станцій. Маємо майже заново сформувати кадри 15 зональних станцій. Проблема ця складна і масштабна».

Підсумувавши всі аргументи, професор Володимир Симиренко доходить висновку: «Усі зазначені судження наводять на думку, що Всесоюзний науково-дослідний інститут плодівництва та ягідництва необхідно розташовувати в зоні південного плодівництва. Зважаючи на сучасне значення та темпи розвитку садівництва в Україні та враховуючи цілу низку позитивних передумов: наявність розгалуженої мережі розсадників, величезні площі нових садів, великий рівень дослідницької роботи на станціях, вельми потужну діяльність Всеукраїнської помологічної книги (державної комісії з сортовипробування) та підготовку великої кількості фахівців у вищих

навчальних закладах, при виборі території для розміщення інституту Україна має стояти на першому місці», – писав український учений. Володимир Симиренко зазначав, що найдоцільніше його створити в Києві.

Вже через кілька місяців після опублікування симиренківської концепції розвитку вітчизняної садівничої науки (14 липня 1930 року) відбулися збори Президії Академії сільськогосподарських наук під головуванням президента академіка Миколи Вавилова. Президія Академії вирішила створити Всесоюзний інститут плодівництва та ягідництва в Україні і розташувати його у Києві. Професора Володимира Симиренка призначили виконувачем обов’язків директора цієї поважної наукової установи. Затвердили також і запропоновану ним мережу зональних дослідних станцій з єдиним застереженням про те, що місце розташування інститутської дослідної станції у Центрально-Чорноземній зоні буде узгоджено пізніше з наркомземом РРСФР та місцевими органами.

Фінансування новоствореного Всесоюзного інституту мали здійснювати наполовину УРСР і наполовину РРСФР.

«…У КАРАКУМАХ – РОЗВЕСТИ ЇСТІВНІ КАКТУСИ»

Наприкінці 1931 року бюро Президії ВАСТНІЛУ затвердило наукову мережу на 1933 рік. Здавалося, що і професор Володимир Симиренко, і академік Микола Вавилов мали б святкувати свою важливу перемогу. Проте, ці сподівання виявились передчасними. До урядових і партійних органів та енкаведистських структур з Козлова посипалися скарги на Володимира Симиренка зі звинуваченнями ученого в українському буржуазному націоналізмі та сепаратизмі та у неповазі до витвореного у Кремлі «наукового корифея» Івана Мічуріна.

Через свої зв’язки з керівництвом союзного та республіканського наркомземів козловці добиваються рішення Центральної контрольної комісії – вищого карального партійного органу ВКП(б) про створення у Козлові альтернативного симиренківському закладу – Інституту північного садівництва. Під потужним тиском цієї репресивної партійної структури 3 жовтня 1931 року приймається ухвала про створення на базі мічурінського розсадника Центрального науково-дослідного інституту північного плодівництва, Інституту аспірантури, робфаку, технікуму, дитячої садівничої школи та ще кількох наукових і господарських закладів. Фактично, все запропоноване «козловцями» було безсоромним плагіатом із симиренківської концепції розвитку садівничої науки в країні.

Окрилені підтримкою партійних органів, козловський мічурінський клан вирішив скористатися трибуною авторитетної наради з стандартизації сортименту плодових культур, яку Академія скликала наприкінці грудня 1931 року.

Кремлівській владі досить імпонували авантюрні мічурінські гасла про докорінне перетворення природи та можливість успадкування біологічних ознак рослинами (насамперед, гібридними) під впливом дії природних чинників або в процесі цілеспрямованого їхнього виховання. Це так збігалося з більшовицькими намірами докорінної зміни людського суспільства та творення нової історичної спільноти – «советского человека» (совка).

Іван Мічурін, невеличкий розсадник якого набув статусу державного ще за часів Володимира Леніна, мав винятковий політичний нюх. І коли наприкінці 20-х років минулого століття вождь усіх часів і народів Йосип Сталін висунув грандіозний «прожект» глобального перетворення природи, запопадливий Іван Мічурін запропонував свій «проект» боротьби з посухою. Використання й експлуатація Іваном Мічуріним більшовицької ідеології приносила йому величезні наукові та матеріальні прибутки.

«ДАВАТИ НАГОРОДИ МІЧУРІНУ ТА ІНШИМ – СПРАВА РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ, А НАША СПРАВА – ВИЗНАВАТИ ЧИ НЕ ВИЗНАВАТИ ЙОГО МЕТОДИ»

Московська нарада у грудні 1931-го засвідчила існування в країні величезного водорозділу між справжньою європейською селекційно-генетичною й біологічною наукою та підтримуваною Кремлем «мічурінською радянською агробіологією».

Намагання «мічурінців» протягнути до підсумкових матеріалів наради спеціальну ухвалу, яка відкривала шлях для волюнтаристського запровадження у науково-дослідні установи так званих «мічурінських методів» та недолугих сортів козловського садівника-аматора, наштовхнулося на рішучий спротив. Найбільш аргументовано і переконливо на цій нараді тричі виступив професор Володимир Симиренко як представник Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур з Києва.

Він, зокрема, зазначив: «…Я з мічурінським методом не згодний, не визнають його і багато інших учених. Іван Володимирович вважає, що можна, використавши схрещування, отримати гібриди і що можна за допомогою виховання (метода ментора) змінити генетичні властивості гібридів. Я в це не вірю і вважаю, що це не метод, і такої точки зору дотримується більшість науковців як у нашій країні, так і за її межами».

На тлі грандіозної більшовицької пропаганди діянь козловського «чудотворця» та клінічного мічурінського суспільного психозу, роздмухуваного Кремлем, героїчний вчинок відважного українського ученого межував із самогубством. Ще більш небезпечним став і його вислів у заключному слові (на нараді професор Володимир Симиренко виступав тричі): «Давати нагороди Мічуріну та іншим – справа радянського уряду, а наша справа – визнавати чи не визнавати його методи та заяви». Симиренко запропонував перенести розгляд суто наукового питання на спеціальній фаховій нараді у наступному 1932 році під егідою ще не знищеної мічурінцями авторитетної наукової установи – Всесоюзного інституту рослинництва, керованого академіком Миколою Вавиловим.

Пропозицію українського вченого підтримала більшість учасників наради. І вона стала складовою частиною підсумкових ухвал, прийнятих на цій нараді. І коли б зазначені документи були втілені у життя, вітчизняна біологічна наука змогла б розвиватися у фарватері світового поступу, уникнувши ганебного періоду мічурінсько-лисенківської деградації та багатолітнього застою.

Правдолюбець і науковий романтик професор Володимир Симиренко тоді ще не усвідомлював, що увійшов у смертельний конфлікт з самою сталінською тоталітарною системою.

Через кілька тижнів після завершення московської наради, шукаючи підтримки та захисту від оскаженілого мічурінського оточення, професор Володимир Симиренко звертається з листом до президента Академії сільськогосподарських наук академіка Миколи Вавилова. Цей важливий документ зберігається в родинному симиренківському архіві пані Тетяни – доньки вченого.

Він переконливо доводить, що саме науковий конфлікт українського ученого, справжнього лицаря наукової честі зі злочинним мічурінським імперсько-шовіністичним угрупованням став головною причиною як загибелі видатного українського ученого-патріота, так і руйнації зграєю невігласів і злочинців світового виміру української наукової садівничої школи. Процитуємо лише кілька головних тез симиренківського звернення:

1. Група козловських працівників добилася створення Інституту у Козлові на підставі постанови ЦКК. Зазначену постанову вони широко використовують, скрізь і всюди стверджуючи, що методи і теорії Івана Мічуріна бездоганні і не підлягають обговоренню.

2. Все це робиться для того, щоб іменем Івана Мічуріна, який дійсно має великі заслуги та високу оцінку, виправдати та узаконити все те, що коїться у Козловському інституті та всі його недоліки.

3. Крім всього іншого, та ж група не хоче змиритися з існуванням Інституту південного плодівництва і продовжує демонструвати войовничий імперіалізм.

4. Саме через це козловська група шукає найменшого приводу для дискредитації як нашого Інституту, так і його працівників».

У листі-відповіді від 11 березня 1932 року академік Микола Вавилов підтримав свого українського колегу, запевнивши його у тому, що від козловців академія буде вимагати справжньої роботи.

Як показали подальші події, роздмухуваний козловцями антисимиренківський та антиукраїнський шабаш зупинити не вдалося ні самому академіку Миколі Вавилову, ні керованій ним президіїАадемії сільськогосподарських наук.

За вказівкою кремлівських можновладців Президія ВАСГНІЛ приймає рішення про скасування Всесоюзного інституту південних плодових культур і переведення його до Козлова.

ПЕРШИЙ АРЕШТ

Самого ученого заарештували на Різдвяні свята (в ніч з 7 на 8 січня) 1933 року. Обшук у китаївському помешканні Симиренків тривав усю ніч. За свідченням доньки ученого Тетяни, тоді енкаведисти спалили у каміні весь родинний архів і багато безцінних рукописів батькових наукових праць. Дружину ученого Марію Симиренко (з дому Ульянченків) з двома дітьми слідчі викинули на мороз і вони пішки з Китаєва через увесь Київ добиралися до тітки Тетяни, яка мешкала на вулиці Артема, 14а.

Справу Володимира Симиренка розглядала судтрійка ГПУ УРСР. Він був звинувачений у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-7 КК УРСР (контрреволюційна діяльність). Постановою трійки при колегії ГПУ УРСР 9-11 квітня був визнаний винним у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-2 та 54-7 КК УРСР, і засуджений до вищої міри покарання з заміною на ув’язнення в концтаборі терміном на 10 років.

Мічурінці палко вітали арешт Володимира Симиренка. Саме завдяки їхнім доносам та зверненням до каральних органів видатного українського ученого заарештували та засудили до смертної кари. Майже одинадцять місяців Володимир Симиренко перебував у камері смертників у Лук’янівській в’язниці. Саме там він, мабуть, на вимогу слідчих написав свою автобіографію.

Відбувати покарання всесвітнього виміру вчений мусив у Херсонській виправно-трудовій колонії №29. Енкаведисти вирішили використати його величезний агрономічний досвід та знання для вирощування для власних потреб дешевої сільськогосподарської продукції руками та розумом політв’язня. Володимира Симиренка призначили керівником в’язничної виробничо-городньої дільниці № 7.

СПРАВУ «ПОЧИСТИЛИ»

Ще в квітні 1994 року після багатоденних детективних історій у Службі безпеки України по вул. Володимирській мені вказали на слід, де потрібно шукати «кримінальну симиренківську справу». Її передали до Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАТОУ) під номером 516-11ФП.

Тремтячими руками я взяв чотири грубезних томи цієї справи у затишному кабінеті завідувачки архіву по вул. Кутузова, 8 у Києві. Я сподівався відшукати в них кваліфіковане звинувачення, переконливі матеріали слідства, позицію звинуваченого, зрештою дещо взнати і про його поведінку на суді. Проте, мої сподівання були марні. Симиренківська справа за № 516-11фП, яку передали до цивільного архіву, виявилася настільки унікальною, що у ній майже зовсім не було матеріалів про нього. Ця парадоксальна ситуація наводить на думку, що «Симиренківську справу» суттєво почистили. Коли і хто це скоїв, ще необхідно з’ясувати.

Робилося це не досить професійно, бо на підшитих аркушах стоїть подвійна нумерація чорнилом та червоним олівцем. Можна гадати, що «Симиренківську справу» чистили перед реабілітацією у 1957 році, або з неї вилучені найважливіші документи, які в 1937 році передали з Київського КДБ до Москви або до Курська після другого арешту Володимира Симиренка. Немає сумніву в тому, що саме там потрібно шукати ще одну «справу» вченого.

РОЗСТРІЛ

Враховуючи зразкову поведінку Володимира Симиренка, його чесне ставлення до праці в колонії та високі показники керованої ним діяльності, Спецпрокуратура УРСР задовольнила клопотання заарештованого. Перед Новим 1937 роком у день народження професора Володимира Симиренка звільняють з колонії. І він у пошуках правди і справедливості та, мабуть, сподіваючись на підтримку московських друзів, перш за все академіка Миколи Вавилова, їде до Москви. Але на Курському вокзалі звільненого знову заарештовують і енкаведисти відвозять його до Луб’янки. На Луб’янці учений проходить нове коло допитів, тортур, принижень і знущань. Через 10 місяців Володимира Симиренка передають у розпорядження тресту «Держплодорозсадник». Вченого світового виміру 16 серпня 1937 року призначають на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу на Курщині. Восени 1937 року професор Володимир Симиренко під містом Обоянь посадив свій останній сад. Утім, побачити його він так і не встиг.

Як засвідчує офіційний лист управління Міністерства безпеки Російської Федерації по Курській області № 10/1-768у від 09.03.1993 р., 30 березня 1938 року Володимира Симиренка заарештували знову (мічурінці його дістали і там). Спочатку його утримували в Обоянській в’язниці НКВС, а потім перевезли до Курська.

Вченого звинуватили в участі в антирадянській шкідницькій організації, тобто, у скоєнні злочинів, передбачених ст. 58 п. 6 і 11 Кримінального кодексу РРСР.

Офіційні документи управління Міністерства безпеки Російської Федерації по Курській області засвідчують, що професора Володимира Симиренка засудили 2 вересня 1938 року до смертної кари – розстрілу. Вирок енкаведисти виконали в ніч з 17 на 18 вересня 1938-го в глухому, прихованому від людських очей урочищі Солянка під Курськом.

Тоталітарна, антилюдська сталінська система та її прислужники знищили вченого у розквіті творчих сил, на злеті, на 47-му році великого, але недовгого страдницького життя.

Петро Вольвач

За матеріалами сайту https://na-skryzhalyah/

Коментарі