Український шуцманншафт
Одним із різновидів українських військових формувань Другої світової війни були охоронні батальйони шуцманшафту.
Вони виникли у 1941 році. Їхня поява певною мірою стала спонтанною реакцією населення на хаос на українській території, коли совєцька влада була повалена, а німецька ще не встигла повноцінно утвердитися.
Улітку 1941 року у міру просування німецьких військ углиб України в окупованих німцями областях розпочалося масове створення місцевих загонів самооборони та міліції. Зброї тоді було багато, бажаючих взяти її рук теж виявилося вдосталь.
Зрозуміти мотивацію неважко: у лісах – загони червоноармійців, які пробиваються з оточень, на вулицях – невідомі біженці, то там, то тут спостерігаються прояви мародерства, саботаж і диверсії. Здебільшого такі формування виникали стихійно, за згоди місцевої німецької влади.
Проте в окремих місцевостях іноді з'являлися навіть без попередньої згоди німців – їх просто ставили перед фактом, декларуючи при цьому свою лояльність новому режиму. У цей процес відразу активно включилися обидві гілки ОУН, чиї похідні групи рухалися на Схід за німецькими військами.
Українські націоналістичні кола вбачали в таких загонах зародки створення української армії і держави, а отже – вкладали в ідею їх творення чіткий політичний зміст. Одним з перших подібних підрозділів був Буковинський курінь.
Він створений мельниківцями з добровольців з Буковини та Бесарабії, загальною чисельністю до 1500 чоловік. Бандерівці теж не відставали, в липні 1941 року сформувавши у Рівному 1-й український полк імені Холодного Яру, також у складі близько 1500 вояків.
У цей же час німецьке військове командування розпочало цілеспрямоване залучення на охоронну службу українців. Як базу людського ресурсу для своїх формувань вони розглядали полонених вояків РСЧА українського походження.
Цей процес розпочався в Білорусі, і був повністю підконтрольний німцям: 10 липня 1941 року у Білостоку почали формувати 1-й український батальйон, в якому через місяць вже нараховувалося 910 вояків. Оскільки кількість добровольців продовжувала зростати, то в вересні 1941 року на базі 1-го батальйону почалося формування 2-го.
Згодом цей процес поширився і на інші території, зокрема восени 1941 року в Житомирі з совєцьких полонених розпочалось створення Київського куреня, чисельністю в 700 чоловік. Ще один подібний підрозділ з військовополонених почав формуватися у Вінниці, причому одним із його організаторів виступив генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко.
У результаті вже в жовтні 1941 року в Україні (і на інших окупованих теренах СССР) існувала чимала кількість різноманітних охоронних підрозділів. Організовано ними керувати було неможливо, тому 6 листопада 1941 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер спеціальним наказом упорядкував усі стихійно утворені добровольчі частини на окупованих східних територіях.
Вони були об'єднані в так звану "охоронну службу поліції порядку" (нім. Schutzmannschaft der Ordnungspolizei; скорочено Schuma, сам термін походить від німецьких слів Schutz – охорона і Mannschaft – команда). Однією зі складових цієї служби були шуцманншафт-батальйони.
Вони формувалися у країнах Балтії, Білорусі та Україні для охоронної служби в німецькому тилу, поряд з кадровими німецькими поліційними батальйонами. Їх завданням була охорона мостів, воєнних об’єктів, підтримка порядку, охорона збору і транспортування врожаю та боротьба з партизанами і радянським підпіллям.
Для батальйонів шума була запроваджена наскрізна нумерація, а всі наявні підрозділи були реорганізовані у відповідності до нових вимог. Центрами формування стали Київ, Житомир, Миколаїв, Дніпропетровськ, Чернігів і Харків.
Також продовжувалося створення українських батальйонів на території Білорусі, в Мінську і Могильові. Багатьом українцям не сподобалося підпорядкування, до того ж, у цей час чимало членів ОУН розчарувалися в Німеччині, і більше не хотіли служити в цих підрозділах. Наприклад, в грудні 1941 року Буковинський курінь був розпушений.
Проте чимало його вояків прагнули продовжити службу, також вистачало нових добровольців. У результаті вояки колишнього Буковинського куреня опинилися у лавах чотирьох українських батальйонів шума – 101-го, 102-го, 115-го і 118-го.
На службу вступали як місцеві мешканці, так і совєцькі військовополонені українського походження. Мотивація шуцманів була різною:
- хтось був щирим українським патріотом і прагнув боротьби за державу;
- хтось ненавидів комуністів;
- хтось просто шукав можливості вижити в важкий воєнний час і отримати гарантований соціальний пакет.
Осібно від інших стоїть 201-й шуцманншафт-батальйон, сформований 1 грудня 1941 року з колишніх вояків Дружин українських націоналістів "Нахтіґаль" і "Роланд". Вони уклали однорічний контракт. Командиром 1-ї роти цього батальйону служив Роман Шухевич.
Фактично, батальйони шума не були ні військовими, ні поліційними частинами. Тому за своїм статусом шуцман – вояк шуцманншафту – відрізнявся від поліцаїв (службовців місцевої поліції в Східній і Центральній Україні).
Для кадрової основи кожного батальйону з німецької поліції виділялося 2 офіцери і 18 унтер-офіцерів. Проте кількість німців могла коливатися: наприклад, при створенні 57-го батальйону як кадрову основу використали німецьку 1-шу роту 3-го поліційного батальйону, навколо якої вже гуртувалися українські вояки.
Командування переважно було подвійним – формальним командиром був німець, а його заступником – українець, який і здійснював всі функції з командування підрозділом. Командирами рот і взводів здебільшого були українці.
Серед заступників командирів батальйонів було чимало колишніх офіцерів армії УНР, зокрема згадуваний генерал Іван Омелянович-Павленко. Він організував і був першим командиром 109-го батальйону, а також майор Костянтин Смовський (118-й батальйон).
Озброєння вояків відповідало завданням, які вони мали виконувати, основною зброєю була гвинтівка, найчастіше радянського зразка. Також в кожному батальйоні було декілька одиниць автоматичної зброї і кулеметів.
У міру активної участі у бойових діях озброєння частин зростало за рахунок трофеїв. В 1944 році деякі батальйони навіть мали легкі гармати і міномети.
Частина батальйонів були обмундировані в уніформу німецької поліції (наприклад, згадуваний 201-й) і зовні нічим не відрізнялися від німецьких поліцейських. В інших батальйонах були запроваджені українські знаки розрізнення, проте якусь систему в цьому прослідкувати важко.
До кінця 1943 року у райхскомісаріаті "Україна" було сформовано 45 українських шуцманншафт-батальйонів. Ще 10 українських батальйонів було сформовано в рейхскомісаріаті "Остланд" і тиловому оперативному районі групи армій "Центр", і 8 – на території польського Генерал-Губернаторства.
Таким чином, загалом можна говорити принаймні про 63 українські батальйони шума. Сумарно в українському шуцманншафті служило приблизно 35 000 чоловік.
Не всі з них були етнічними українцями, в деяких батальйонах служило чимало росіян і білорусів, принаймні в чотирьох вистачало поляків, а в одному, 134-му, служили навіть туркмени і узбеки.
Всі батальйони мали різну боєздатність, яка часто залежала від особистості його німецького командира чи офіцера зв’язку, якщо командиром був українець. Загалом, участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях є одним з найбільш цікавих питань їхньої історії.
Головним супротивником для них були радянські партизани, і більшість батальйонів в тій чи іншій мірі були задіяні в антипартизанській боротьбі, в Україні чи Білорусі. В окремих випадках, коли фронт насувався надто швидко, шуцманншафт опинявся на передовій лінії проти Червоної армії.
Зрозуміло, що, не маючи відповідного вишколу і озброєння, шуцмани не могли ефективно протидіяти червоноармійцям, проте з цього правила відомий принаймні один виняток. Мова йде про вже згадуваний 57-й батальйон, яким командував штурмбаннфюрер СС Ганс Зіґлінґ.
Цей батальйон був сформований восени 1942 року в Барановічах і весь час діяв на території Білорусі. Зіґлінґу вдалося сформувати ефективний бойовий підрозділ.
До середини 1944 року батальйон воював з партизанами на території Білорусі і в окремих епізодах навіть брав участь в боях проти Червоної армії. До літа 1944 року за спиною солдатів Зіґлінґа були десятки успішних антипартизанських операцій, а 2 березня 1944 року імперський комісар у Білорусі группенфюрер СС Курт фон Готберг в одному з документів назвав його «найбільш надійним, найкращим і найуспішнішим батальйоном такого типу».
Варто зазначити, що безпосередніх документів, які б описували участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях майже не збереглося. Одним з небагатьох виключень якраз і є 57-й батальйон.
Ось, наприклад, задокументована історія як батальйон «рішучою і неочікуваною атакою повністю знищив партизанську бригаду «1 травня», 2 травня 1943 року. Це було досягнуто після важких, маневрових сутичок і штурмів на укріплену, домінуючу місцевість. Операція спричинила ворогу важкі людські і матеріальні втрати».
Інший приклад не менш красномовний: «У ході операції УКоттбусУ в районі Лепельського озера, з 23 травня по 25 червня 1943 року, після того, як його батальйон був розгорнутий для атаки, щоб закрити кільце оточення, Зіґлінґ організував оборону проти неодноразових спроб прориву противника з кільця в ніч на 19 червня. Він особисто бився на передовій лінії, і неодноразово кидав свої іноземні підрозділи вперед. Грамотно організовані розвідувальні рейди в котел привели до захоплення 51 полоненого і знищення інших партизанів з партизанської бригади під командуванням підлого "Дяді Колі". Серед захоплених в полон був сам "Дядя Коля", єврейський комісар і лікар. Наші втрати склали два убитих і 11 поранених, ворожі втрати – 209 убитих. Було захоплено значну кількість зброї та спорядження».
А ось історія, як українські шуцмани з 57-го батальйону діяли проти регулярних частин РСЧА: «Розміщений на лінії фронту в районі ворожого вклинення на південний захід від Невеля, батальйон, разом з двома додатково підлеглими батальйонами і зенітним підрозділом, завдяки хороброму і розсудливому командуванню Зіглінга, досяг видатних успіхів. Це було досягнуто всупереч складній фронтовий ситуації, при безперервній ворожій пропаганді. Підлеглі Зіглінгу підрозділи зачистили і утримали район в тилу бойової групи "Курт фон Ґотберґ", і закрили прорив у лінії фронту, через який радянські розвідувальні загони, загальною силою до батальйону, просочувалися в тиловий район».
Основною нагородою для них була запроваджена 14 липня 1942 року "Відзнака за хоробрість для службовців східних народів" (нім. Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Вона мала декілька ступенів, і видавалася виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою.
Для прикладу, в одному з боїв з партизанами шуцман Микола Наконечний здобув ворожий кулемет, за що і був нагороджений. У деяких батальйонах, які активно були задіяні у антипартизанських операціях, нагородження відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість боїв, в яких вояк брав участь.
Так, у 115-му батальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виходів, а срібну – за 90.
Також українці могли отримати і інші німецькі нагороди. Зокрема, заступник командира взводу 201-го батальйону Антон Феденишин був поранених в боях з совєцькими партизанами в Білорусі, і нагороджений Залізним хрестом 2-го класу і Відзнакою за поранення.
Цікаво, що його контракт сплинув 1 грудня 1942 року; на цей момент він перебував у німецькому шпиталі, в якому доліковувався до травня 1943 року, тобто протягом 5 місяців після розформування батальйону. Простий, але красномовний приклад ставлення німців до звичайного українського шуцмана.
Те, що українці добре показували себе в бойових діях, підтверджує ще один цікавий факт. Весною 1943 року рейхсфюрер СС Гіммлер вирішив здійснити експеримент, поєднавши німецькі і східні поліційні батальйони в полки.
Внаслідок цього 29 березня 1943 року на окупованих Східних територіях з'явилися поліційні стрілецькі полки (нім. Polizei-Schutzen-Regiment), де 1-й батальйон складався з службовців німецької поліції, а 2-й та 3-й – з місцевих добровольців. При цьому в ці полки спеціально наказувалося рекрутувати здебільшого українців.
Всього було сформовано сім таких полків, з яких чотири були українськими (№ 31, 33, 34, 35; плюс один з білорусів, один "козачий" – імовірно, з донських та/або кубанських козаків – і один з причорноморських німців). Для формування цих підрозділів були задіяні як уже існуючі українські батальйони, так і новостворені.
Проте не всі батальйони шума відрізнялися надійністю. У лютому 1943 року на бік радянських партизанів в Білорусі майже в повному складі перейшов 53-й батальйон.
Вже у березні цього ж року масовий перехід на бік партизанів був зафіксований в 121-му батальйоні. У деяких батальйонах квітнуло пияцтво, мародерство, моральний розклад, дезертирство тощо.
Останнє було актуальним як для нестійких елементів, так і для національно-свідомих – після створення УПА чимало членів ОУН, які ще служили в різноманітних батальйонах, пішли в ліс "до своїх". Набутий досвід антипартизанської боротьби став для них в нагоді при розбудові власної партизанської сили.
Загалом доля українського шуцманншафту склалося по-різному, а деякі були розформовані, деякі – влиті в інші підрозділи. Так, в травні 1944 року 204-й батальйон в повному складі включили у Дивізію "Галичина".
Усерпні 1944 року українські батальйони, які діяли в Білорусі, включили до складу 30-ї добровольчої дивізії військ СС (російська № 2) і перекинуті у Францію. Вже в кінці того ж місяця два українські батальйони – 62-й і 63-й (колишні 115-й і 118-й батальйони, перейменовані після реорганізації), перейшли на бік французьких партизанів (частина їхніх офіцерів, зокрема згадуваний Кость Смовський, відмовилися від переходу і в 1945 році поповнили лави Української національної армії).
Тим не менш, деякі шуцмани залишалися в строю до самого закінчення війни (зокрема, 208-й батальйон). І у березні-квітні 1945 року були переведені до складу Української національної армії.
