•  

Відносини з Угорщиною: Зеленський наступає на граблі Порошенка

2530
Відносини з Угорщиною: Зеленський наступає на граблі Порошенка

Зеленський ледь устиг призвичаїтися до президентського крісла, а відносини з одним із наших західних сусідів, Угорщиною, стали такими ж напруженими як і за часів Порошенка.

Загальна схема нового спалаху конфлікту та ж сама, яку ми могли спостерігати впродовж останніх років. З боку Будапешту – непохитність у відстоюванні інтересів закарпатських угорців. З боку Києва – гучні заяви за умов відсутності будь-якої стратегії побудови відносин із сусідом.

Зачіпкою для конфлікту стали зусилля угорської сторони по проведенню до українського парламенту принаймні одного депутата-угорця. Йдеться як про дії двох угорських організацій Закарпаття – Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) та Демократичної спілки угорців України (УМДС), так і про «підбадьорення» цих дій із боку офіційного Будапешту.

Впродовж тривалого часу закарпатські угорці намагалися мати свого представника у парламенті, заручаючись підтримкою домінантної української партії. Так, Товариство угорської культури співпрацювало з «Нашою Україною» та БПП, а Демократична спілка угорців – з «Партією регіонів» (при цьому відносини обох структур були непростими). Як свідчать окремі джерела, перемовини зі «Слугою народу» також велися, але не увінчалися успіхом. Це призвело до консолідації двох угорських організацій і намагань потрапити до парламенту принаймні через мажоритарку.

Сама Угорщина дуже лояльна до нацменшин. Важливим поняттям угорського законодавства є «корінні народи». Йдеться про народи, історично пов’язані з Угорщиною. До їхнього числа належать і українці. Представники «корінних народів» мають ряд особливих прав. Наприклад, достатньо ініціативи вісьмох батьків, аби для їхніх дітей створювався клас із рідною мовою навчання. Держава заохочує самоорганізацію представників «корінних народів». Ця самоорганізація увінчується інститутом представництва у парламенті. Щось подібне угорці Закарпаття та офіційний Будапешт хочуть бачити в Україні.

Для українців з огляду на російську агресію і спалах сепаратизму по-своєму природно відчувати настороженість відносно претензій окремих регіонів і їхнього населення на щонайменшу суб’єктність. Навіть якщо йдеться про тонесеньку смужку земель і населення, яке нараховує близько ста тисяч осіб. Проте наскільки загрозливими є «угорські претензії», якщо підходити до них раціонально, а не з опорою на відчуття?

Відразу уточню, що, відповідаючи на щойно поставлене питання, я дозволю собі повторити низку тез, висловлених у книжці «Міжмор’я: (майже) втрачений шанс», окремий розділ якої присвячений проблематиці українсько-угорських відносин, у тому числі впродовж останніх п’яти років. Як було сказано напочатку, нинішнє погіршення відносин із Угорщиною в цілому відповідає вже напрацьованій схемі. Тому те, що стосувалося ситуації 2014 – початку 2019 років, має відношення і до поточного стану речей.

Отож, що сталося? Один із лідерів закарпатських угорців, депутат теперішнього скликання ВР і кандидат по 73 виборчому округу Василь Брензович 12 липня відвідав Будапешт і зустрівся з угорським прем’єром Віктором Орбаном. У той же час відбувся ряд візитів угорських урядовців на Закарпаття. 27 червня держсекретар Угорщини Арпад Янош Потапі був присутній на підписанні політичної угоди лідерів КМКС і УМДС. 10 липня візит на Закарпаття здійснив уповноважений уряду Угорщини Іштван Грежа. Наступного дня у Берегово прибув заступник міністра зовнішніх справ Угорщини Левенте Модьор. 15 липня керівник адміністрації прем’єр-міністра Угорщини Гергей Гуяш взяв участь у відкритті протестантського храму в одному з сіл Ужгородського району. Нарешті, 16 липня Берегово відвідав очільник угорського МЗС Петер Сіярто.

Українська сторона на все це відповіла рядом гучних, але недостатньо конкретних заяв. Із заявами, зокрема, виступили заступник міністра закордонних справ Євген Божок, заступник глави Офісу президента Вадим Пристайко та віцепрем'єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Недостатня конкретність заяв пов’язана з тим, що дії Будапешту непросто засудити у юридичній площині. З одного боку ми справді бачимо намагання допомогти угорським організаціям Закарпаття направити до парламенту свого депутата (або навіть кількох). З іншого боку – візити угорських урядовців не є чимось протизаконним. Навпаки, вони вкладаються в логіку чинних українсько-угорських договорів.

Брак конкретності українські урядовці спробували компенсувати пафосом. Але й тут була продемонстрована некомпетентність. Наприклад, Пристайко заявив, що Словаччина «набагато жорсткіше (ніж Україна. – І.З.) поводить себе стосовно угорських сусідів». Справа в тому, що упродовж останніх дев’яти років відносини Угорщини та Словаччини навпаки є дуже приязними. Останнє суттєве загострення відбулося в 2009 році. Та вже за рік Братислава зробила ставку на побудову міцних узаємин із Будапештом. Однією із найвиразніших ілюстрацій до ситуації, яка склалася у словацько-угорських відносинах, є те, що угорська партія «Міст» входить входить до коаліції, до якої також належить націоналістична Словацька національна партія (угорці становлять близько 10% населення Словаччини, тож так чи інакше можуть провести до парламенту одну партію).

Таким чином Пристайко поставив за приклад «жорсткості» у відносинах із Будапештом державу, яка відмовилася від спроб обмеження прав угорської меншини, обравши натомість політику тісної співпраці з сусідом. Зрештою, якщо говорити про таку річ як візити угорських урядовців включно з Орбаном до своїх одноплемінників закордоном, то вони є чимось звичним навіть у Румунії, у відносинах якої з Угорщиною з певною періодичністю справді виникає напруга.

Що ж стосується заяви Климпуш-Цинцадзе, то вона вражає своїм лицемірством. Цинцадзе впродовж усього часу свого перебування на посаді лобіювала інтереси закордонних сил, і явно не їй говорити про захист українського суверенітету (який вона сама ж підривала).

У відносинах із Україною ціллю, на реалізацію якої спрямований максимум угорських зусиль, є убезпечення угорської меншини Закарпаття від наслідків реалізації прийнятого у 2017 році закону «Про освіту». Цей закон передбачає радикальне обмеження права нацменшин на освіту рідною мовою. Рідномовна освіта згідно з ним можлива лише до четвертого класу. Далі викладання має здійснюватися українською.

Наскільки відповідні норми цього закону доречні у стосунку меншин, що мешкають компактно, зокрема угорців? Як би дивно це не звучало для українця, який звик мислити категоріями «угорських імперіалістів і шовіністів» (хоч, можливо, ніколи не бував на Закарпатті), однією з головних причин поганого володіння українською мовою серед жителів місцевостей, де угорці складають абсолютну більшість, є аж ніяк не їхній «шовінізм», а багаторічне ігнорування цієї проблеми українськими чиновниками-освітянами.

Для дитини, що виростає в селі, у якому угорці становлять 90-98% населення, опанувати українську мову, – непросте завдання. Для цього потрібні добре розроблені підручники, словники, розмовники, відео- та аудіоматеріали тощо. А ще – дуже гнучкі програми. Адже ситуація може відрізняти навіть у двох сусідніх селах. Впродовж тривалого часу всі ці обставини ігнорувалися українськими чиновниками. Парадоксально, але за поліпшення рівня володіння українською мовою закарпатськими угорцями взялися самі ж угорські організації, зокрема Інститут імені Ференца Ракоці II у Береговому. На базі цього інституту був розроблений ряд методичних матеріалів, а також запроваджені курси української мови (і все це – це кошти самого ж угорського уряду). До речі, попит на вивчення української мови серед мешканців угорської смуги Закарпаття зараз зростає з огляду на розвиток там туризму.

Отож, вирішення головної суперечності у відносинах Києва та Будапешту цілком можливе. Впровадження дієвих підходів до вивчення української мови за умов збереження рідномовної освіти знаходиться якраз на перетині українських та угорських інтересів. У Будапешті аж ніяк не прагнуть, аби закарпатські угорці не володіли українською (як щойно було сказано, угорський уряд навпаки фінансує програми вивчення української). Водночас із точки зору наших інтересів досить безглуздо робити ставку на асиміляцію угорської меншини. Угорці становлять до 12% населення Закарпаття. А це явно не ті масштаби, які дозволяли б бачити у них серйозний виклик для територіальної цілісності. Тим паче, реальних сепаратистських прагнень загал закарпатських угорців не демонстрував. Навпаки, спостерігалися випадки протидії маргіналам, які намагалися поширювати ірредентистські ідеї (щоправда, різке обмеження прав справді може спровокувати радикалізацію угорської громади).

З огляду на те, що офіційний Будапешт надзвичайно уважно піклується про інтереси угорців у сусідніх державах, широке забезпечення прав закарпатських угорців могло б стати для України козирем у побудові стосунків із Угорщиною. А такі відносини справді важливі.

За останні чотири роки Будапешт зміцнив свої позиції на міжнародній арені, перетворився на гравця, з яким змушені рахуватися навіть США. При цьому є безперечним, що Угорщина починаючи з 2010 року інтенсифікувала відносини з Росією. Угорців важко назвати москвофілами. Тим не менше, Будапешт справді має прагматичне зацікавлення у тісних контактах із Москвою (передусім в економічній площині). Наразі це зацікавлення врівноважується стратегічним партнерством із Польщею – принципово антиросійським гравцем у макрорегіоні. Поліпшення українсько-угорських відносин, перехід від виснажливого клінчу до орієнтації на стратегічні цілі, спроможний ще більше віддалити Будапешт від Москви. Але, схоже, у Києві не мислять цими категоріями.

Про якість нашої зовнішньої політики стосовно Угорщини свідчить уже та обставина, що Україна понад два роки, з березня 2014 року по травень 2016, не мала в Будапешті свого посла. Крім того, впродовж 2014-2019 років Україна демонструвала прикру залежність від політики Франції та, передусім, Німеччини – держав, із якими наші західні сусіди навпаки конфліктували (питання неєвропейських мігрантів, різні погляди на майбутнє ЄС, ціннісно-світоглядні орієнтири і т.д.).

Щойно згадана залежність була однією з найгірших рис політичного курсу Порошенка. У випадку Зеленського ця залежність імовірно буде збережена і поєднається із рядом інших негативів. Що це означатиме у площині відносин із Угорщиною? Не виключено, що від повноцінного впровадження норм закону «Про освіту» таки відмовляться. Але, по-перше, на потребу вирішення вище згаданих проблем вивчення нацменшинами української мови так і не звернуть уваги. По-друге, конкретний обсяг забезпечення інтересів закарпатських угорців не стане предметом стратегічних домовленостей із Будапештом.

Ігор Загребельний