Мантія як прикриття: антиукраїнська діяльність судді Гольник.
В умовах повномасштабної війни суддя Шевченківського районного суду міста Полтави Лариса Гольник на своїй фейсбук-сторінці поливає брудом українських військовослужбовців і закликає читати «твори» якоїсь Гальської, яка є працівницею російського видання «Комсомольская правда в Донецке» та оспівує так звану «Спеціальну військову операцію».
А ще Гольник пропагує писанину такого собі Замдиханова, який живе в окупованому Алчевську та займається антиукраїнською пропагандою, а також колишнього громадянина України Карачевцева — головного редактора газети «Донецкая республика», який описує, як він допомагає спецслужбам росії відшукувати в Донецьку «националистическое подполье».
Багато хто вважає, що Гольник — психічно хвора. Але я переконаний, що Гольник — просто цинічна шахрайка, яка впевнена у власній безкарності, оскільки є подружкою членів Вищої ради правосуддя Романа Маселка й Миколи Мороза та дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя В’ячеслава Плескача, приятелює з членкинями ВРП Оленою Ковбій та Аллою Котелевець і має повну підтримку з боку дисциплінарного інспектора ВРП Ігоря Троня.
Відтак суддя Шевченківського районного суду міста Полтави Гольник вважає, що ніхто її з роботи не вижене, і вона й далі буде ганьбити Україну, вдягнувшись у суддівську мантію.
Про цю шахрайку, яка називає себе «викривачкою корупції», — моє нове оповідання на сайті з романтичною назвою «Хроніки Українських Йолопів».
Чого тільки, бува, не надибаєш у Єдиному державному реєстрі судових рішень! Чимало ухвал, рішень, вироків і постанов «іменем України» давно вже стали надбанням фольклору, а за сюжетами багатьох судових справ можна знімати фільми-жахи про будні українського правосуддя. Але щоби постійною фігуранткою скандальних справ була чинна суддя – таке спостерігається лише в Полтаві, де в Шевченківському районному суді відправляє правосуддя широко знана у вузьких колах Лариса Владленівна Гольник.
Суддя Гольник – не тільки жриця Феміди. Ще вона професійна «громадська активістка» та «викривачка корупції», є найближчою сподвижницею Шабуніна (притягнутий до кримінальної відповідальності за шахрайство та ухилення від військової служби), Лємєнова (притягнутий до кримінальної відповідальності за ухилення від мобілізації) та Жернакова (притягнутий до адміністративної відповідальності за ухилення від мобілізації), входить до керівних органів усіляких псевдо-громадських організацій на кшталт «Інституту законодавчих ідей» й живе з того, що своїм ротом обслуговує найбрудніші корупційні схеми.
Ба більш того, в умовах повномасштабної війни Гольник на своїй фейсбук-сторінці поливає брудом українських військовослужбовців і закликає читати «твори» якоїсь Гальської, яка є працівником російського видання «Комсомольская правда в Донецке» та оспівує так звану «Спеціальну військову операцію». А ще Гольник пропагує писанину такого собі Замдиханова, який живе в окупованому Алчевську та займається антиукраїнською пропагандою, і колишнього громадянина України Карачевцева – головного редактора газети «Донецкая республика», який описує, як він допомагає спецслужбам Росії відшукувати в Донецьку «националистическое подполье».
Багато хто вважає, що Гольник – психічно хвора. Але я переконаний, що Гольник – просто цинічна шахрайка, яка впевнена у власній безкарності, оскільки є подружкою членів Вищої ради правосуддя Романа Маселка й Миколи Мороза та дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя В’ячеслава Плескача, приятелює з членкинями ВРП Оленою Ковбій та Аллою Котелевець й має повну підтримку з боку дисциплінарного інспектора ВРП Ігоря Троня. Відтак суддя Шевченківського районного суду міста Полтави Гольник вважає, що ніхто її з роботи не вижене й вона й далі буде ганьбити Україну, вдягнувшись у суддівську мантію.
29 травня 2018 року Київський районний суд міста Полтави в складі головуючого Шаповал при секретарі Дубовик розглянув унікальну цивільну справу №554/4200/15-ц за позовом полтавця Сергія Самохатька до Ігоря Гавриленка, третя особа – Лариса Гольник, про визнання недійсним договору купівлі-продажу металевого гаража від 21 червня 2014 року. Непересічність справи полягала в тому, що третя особа була суддею Октябрського (нині – Шевченківського) районного суду міста Полтави, відповідач Гавриленко – це її чоловік, а йшлося про аферу, яку прокрутило це подружжя, щоби заволодіти ржавим металевим гаражем у дворі свого будинку №4 по вулиці Комсомольській (нині – Стрітенській) у Полтаві.
Цей гараж має давню історію, яка губиться в пітьмі віків. Відомо лише, що попередній його власник – Лутаєнко Євгенія Данилівна 1929 року народження – придбала гараж у 1982 році. Після смерті чоловіка в 2003 році Євгенія Данилівна залишилась самотньою, але її доглядав онук Сергій Самохатко, який – як стверджували сусіди – щодня приїздив до своєї бабці, робив їй ін’єкції інсуліну (Євгенія Данилівна страждала на діабет) та привозив їжу.
Цілком природно, що Євгенія Данилівна в травні 2013 року заповіла онукові все своє майно (заповіт від 7 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко Ю.Ю. і зареєстрований за № 488).
Можна лише уявити здивування Сергія Самохатка, коли 23 червня 2014 року, приїхавши до бабки, він знайшов записку від сусіда – Гавриленка Ігоря Миколайовича – наступного змісту: «Сергій Самохатка! Повідомляю Вам, що 21.06.2014р. я придбав гараж у Лутаєнко Є.Д. Наскільки мені відомо, у цьому гаражі знаходяться Ваші речі. Тому прошу впродовж 2-х днів звільнити гараж».
Цей лист, до речі, у наступному фігуруватиме в суді як доказ феноменальної брехливості судді-шахрайки, оскільки Гольник стверджувала, що ані вона, ані її чоловік не знали, що в старенької сусідки є онук, який її доглядає та щодня приїздить робити бабці ін’єкції.
Також Гольник, виявляється, не знала, що її сусідка мала розлади психіки, а, відтак, договір купівлі-продажу гаража, який підсунув Євгенії Данилівні на підпис чоловік судді Гольник, є недійсним з моменту укладання (що згодом і було встановлено судом).
Є всі підстави припускати, що в такий спосіб Гольник сподівалась заволодіти не тільки гаражем, але й квартирою своєї психічно хворої сусідки – Гольник з чоловіком проживають у квартирі №23, а Лутаєнко мешкала в квартирі №22 будинку №4 по вулиці Комсомольській (нині – Стрітенська) міста Полтави.
З цією метою в липні 2014 року подружжя шахраїв передало до Октябрського районного відділу міліції виконану на комп’ютері заяву від імені Євгенії Лутаєнко про, начебто, викрадення Самохатком та його батьком паспорта й документів на квартиру Лутаєнко. На підставі цієї заяви 8 липня 2014 року в райвідділі міліції було зареєстроване кримінальне провадження №12014170040001624 за ознаками частини першої статті 357 КК України («викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства»)
Але це не допомогло судді Гольник заволодіти квартирою сусідки, оскільки 85-річна Лутаєнко заперечувала факт подачі нею заяви до міліції. Більш того документи, начебто, викрадені в старенької, швидко знайшлись – у тому самому Октябрському районному суді Полтави, де працює Гольник. Виявилось, що ці документи подав до суду Сергій Самохатко, онук Лутаєнко, разом із заявою про встановлення опіки над старенькою.
Розуміючи, що квартира упливає з рук, шахрайське подружжя кинулось у атаку – 18 листопада 2014 року в Октябрському районному суді реєструється набрана на комп’ютері заява від імені Лутаєнко, де про батька та сина Самохатків сказано, що «зазначені особи обманним шляхом заволоділи моїм підписом на чистому аркуші паперу та, вірогідно, спробують виготовити від мого імені якийсь документ. Заява про їхні злочинні дії подана до Октябрського РВ ПМУ МВС України в Полтавській області, зареєстрована в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 08.07.2014 року за №12014170040001624. На даний час здійснюється досудове розслідування. Прошу суд залишити заяву про визнання мене недієздатною та встановлення наді мною опіки без розгляду, оскільки Самохатко Сергій Петрович не може бути заявником по даній справі».
Подружка Гольник суддя Марина Материнко, яка розглядала заяву Самохатка про встановлення опіки над Євгенією Лутаєнко, не стала з’ясовувати, де 85-річна бабка з психічними розладами знайшла комп’ютер і принтер для виготовлення заяви, звідкіля вона довідалась про існування Єдиного реєстру досудових розслідувань і яким чином отримала витяг з ЄРДР. Натомість Материнко за кілька хвилин після реєстрації в суді явно підробленої «бамаги» виносить ухвалу від 18.11.2014 у справі №554/13116/14-ц про залишення без розгляду заяви про визнання особи недієздатної.
Суддя Материнко так поспішала обслужити свою подругу, що навіть не прочитала статтю 234 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів. А, відтак, Материнко взагалі не мала права одноосібно розглядати цю справу. У зв’язку з цим Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 13 січня 2015 року писанину судді Материнко скасував як незаконну й повернув справу для розгляду в суд першої інстанції.
Поспіх, з якою суддя Материнко розглянула заяву від, начебто, Лутаєнко, пояснюється дуже просто: наступного дня 19 листопада 2014 року Семихатко зняв в суді копію з цієї заяви й показав Лутаєнко, яка власноручно написала, що такої заяви вона не подавала, а підпис на якомусь папері поставила на прохання сусідки.
Аналогічні показання Євгенія Данилівна дала і в міліції, де, начебто, за її заявою було зареєстровано кримінальне провадження за фактом, начебто, викрадення Семихатком документів на квартиру – насправді ці документи знаходились у Октябрському районному суді в справі №554/13116/14-ц.
Тоді аферистка в мантії, яка ніяк не могла змиритись з думкою, що їй не достанеться сусідня квартира, вирішила за допомогою міліції вилучити документи на житло та заповіт, яким Лутаєнко заповіла цю квартиру своєму онукові, з Октябрського районного суду Полтави. Наприкінці листопада 2014 року слідчий Октябрського райуправління міліції звертається в Октябрський районний суд з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів і просить вилучити зі справи про визнання Лутаєнко недієздатною та передати в міліцію (читай – друзям Гольник) паспорт Лутаєнко, медичну картку Лутаєнко, технічний паспорт на квартиру, свідоцтво про право власності на житло, заповіт і свідоцтво про смерть чоловіка Лутаєнко в 2003 році, оскільки ці документи «мають значення для досудового розслідування, фіксують відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення та можуть бути доказами під час судового розгляду, а іншим способом неможливо довести обставини вчиненого кримінального правопорушення».
Але слідчий суддя Октябрського районного суду Полтави, розуміючи, в яку скандальну аферу втягує весь суд мадам Гольник, ухвалою від 2 грудня 2014 року у справі №554/17603/14-к у задоволенні клопотання відмовив.
Невдовзі суддя Гольник зазнала ще одного удару долі – у січні 2015 року Євгенія Данилівна Лутаєнко померла, а Гольник разом з чоловіком отримали не квартиру сусідки, а позов спадкоємця Семихатка про визнання угоди купівлі-продажу гаража недійсною, оскільки Лутаєнко мала психічні розлади й не могла усвідомлювати значення своїх дій.
Три роки «викривачка корупції» боролась за ржавий металевий гараж, який навіть не вважався нерухомим майном і не перебував на обліку в місцевому Бюро технічної інвентаризації.
Позов про визнання угоди купівлі-продажу гаража недійсною був заявлений Семихатком за місцем проживання відповідача Гавриленка, тобто в Октябрський районний суд міста Полтави, третя особа – суддя Октябрського районного міста Полтави. Зрозуміло, що кожного разу, коли автоматизована система розподілу справ обирала якого суддю Октябрського районного суду для розгляду позову, цей суддя заявляв самовідвід.
Після того, як у Октябрському районному суді не залишилось жодного судді, який би не відмовився розглядати цю справу, Апеляційний суд Полтавської області поміняв підсудність і направив позов у Полтавський районний суд Полтавської області. Але й там не знайшлось бажаючих слухати справу, оскільки Гольник та її чоловік публічно обпльовували суддів у соцмережах, роздавали інтерв’ю, що злочинна влада руками продажних суддів хоче забрати в них гараж, і заявляли відводи.
Тоді справа попрямувала в Ленінський (зараз – Подільський) районний суд міста Полтави. Але й там усі судді взяли самовідводи – ніхто не хотів мати справу з сімейним дуетом чорноротих шахраїв.
Наступним був Київський районний суд міста Полтави, де Гольник і Гавриленко продовжили звичний спекталь, оббріхуючи суддів і заявляючи їм відводи, аж доки суддя Тетяна Шаповал не поставила крапку в цій історії. Суд допитав свідків, призначив посмертну судово-психіатричну експертизу і, попри те, що весь цей час Гольник та її чоловік поливали суддю, експертів і свідків брудом у соцмережах, 29 травня 2018 року ухвалила рішення в справі №554/4200/15-ц, зазначивши наступне:
«Відповідно до акта судово-психіатричної експертизи від 01 серпня 2016 року №320 Лутаєнко Є.Д. станом на 21.06.2014 року страждала психічним розладом у судинної деменції. Даний психічний розлад позбавляв Лутаєнко Є.Д. здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при укладенні договору купівлі продажу 21.06.2014 року. Оскільки даний акт судово-психіатричної експертизи є обґрунтованим та не викликає сумніви в його правильності, тому судом він приймається до уваги.
Крім того, з оглянутої під час розгляду справи медичної карти амбулаторного хворого, вбачається, що Лутаєнко Є.Д. 26.06.2014 року була оглянута на дому за направленням терапевта з психологом. Встановлено діагноз: судинна деменція з галюцинаторним синдромом. Відповідно довідки від 13.08.2014 року, виданої Полтавським обласним психоневрологічним диспансером, Лутаєнко Є.Д. 13.08.2014 року оглянута лікарем психіатром та встановлено діагноз судинна деменція з галюцинаторним синдромом.
Таким чином, судом встановлено, що на час укладання даного договору волевиявлення Лутаєнко Є.Д. не було вільним та не відповідало її внутрішній волі. Приймаючи до уваги та враховуючи вищевикладені обставини, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі продажу, укладеного між Гавриленком І.М. та Лутаєнко Є.Д. 21 червня 2014 року недійсним».
Зрозуміло, що шахраї подали апеляцію. Але 11 грудня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області відмовив судді Гольник та її чоловікові в сподіваннях отримати гараж – рішення суду першої інстанції було залишено без змін.
Але й на цьому дует «викривачів корупції»не заспокоївся: Гавриленко подав касаційну скаргу, мотивуючи її тим, що (цитую ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 4 лютого 2019 року):
«касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики… Крім цього, дана справа має виняткове значення для нього як кандидата наук, доцента та третьої особи – судді Октябрського районного суду міста Полтави Гольник Л. В., оскільки позивачем та членами його родини інформація про нібито неусвідомлення Лутаєнко Є.Д. значення своїх дій під час продажу гаража неодноразово використовувалася для їх дискредитації та кримінального переслідування».
Але Верховний Суд навіть не став відкривати касаційне провадження, повернувши касаційну скаргу «жертвам злочинного режиму».
Доки тривала гаражна війна, Ларису Владленівну не полишала ідея заробити трохи грошей, оскільки в 2015 році в неї закінчились повноваження судді й вона отримувала «голу» ставку, не маючи доступу до хлібних судових справ. І така нагода трапилася.
Оскільки суддя Октябрського (нині – Шевченківського) районного суду міста Полтави Гольник в публічній сфері поводить себе як підпарканна шалава й разом зі своїм чоловіком систематично поширює наклепи, образи та брудну лайку на адресу людей, які їм чимось не сподобались, цілком природно, що до «її честі» регулярно подають позови про захист честі та гідності. Зокрема, у квітні 2017 року з позовом до Гольник і телеканалу «1+1» звернувся такий собі Олександр Ковжога, колишній перший заступник начальника Головного управління МВС України в Полтавській області, який ще в 2008 році був звільнений у відставку й займався адвокатською практикою.
Зрозуміло, що з Октябрського районного суду справа через Апеляційний суд Полтавської області попрямувала в Ленінський (Подільський) районний суд міста Полтави, звідтіля (після відводів і самовідводів усіх суддів) – у Полтавський районний суд Полтавської області й зупинилась у Київському районному суді міста Полтави.
Що саме Гольник розповідала про цього Ковжогу в інтерв’ю телеканалу «1+1» і в чому полягав предмет позову – зараз неважливо. Урешті-решт, позивач якось домовився з телеканалом (чи, навпаки, телеканал з позивачем) і в судовому засіданні 23 березня 2018 року Ковжога відмовився від позовних вимог. Найцікавіше трапилось у подальшому.
Гольник вирішила трохи підзаробити грошенят і за перебігом майже місяця після закриття провадження в справі звернулась до Київського районного суду міста Полтави з проханням стягнути з Ковжоги, начебто, понесені нею витрати на адвоката в сумі 30 тисяч грн, мотивуючи це тим, що, відповідно до частини п’ятої статті 141 Цивільного процесуального кодексу, у разі закриття провадження в справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Щоправда, ніяких «необґрунтованих дій позивача» не було – Гольник, дійсно, розповідала про цього Ковжогу нісенітниці в телевізійній передачі, називаючи себе «викривачкою корупції». До того ж частиною шостою статті 141 ЦПК України встановлено, що питання про розподіл судових витрат суд може вирішити лише в межах 15-денного строку з дня постановленні ухвали про закриття провадження або залишення позову без розгляду. А Гольник звернулась з заявою до суду вже коли цей строк давно сплинув.
Але й це не все. Шахрайське нутро далось взнаки й Гольник доклала до своєї заяви договір з адвокатом про надання правової допомоги від 18 жовтня 2017 року, додаток до договору від 26 лютого 2018 року й прибутковий касовий ордер, згідно з яким Гольник 11 квітня 2018 року (!) передала адвокату 30 тисяч грн в оплату за його труди. А позов Ковжоги – нагадую – був залишений без розгляду 23 березня 2018 року. Тобто прибутковий касовий ордер Гольник намалювала за майже три тижні після завершення справи. У той же час наданий Гольник додаток до договору про надання правової допомоги містив пункт, яким передбачав оплату послуг адвоката протягом одного місяця з дня його підписання, тобто до 26 березня 2018 року
У зв’язку з цим суд ухвалою від 27 квітня 2018 року в справі №554/2902/17 , ясна річ, відмовив Гольник у відшкодуванні міфічних витрат на адвоката, оскільки оплата була здійснена (точніше, начебто здійснена) за перебігом понад 15 днів після закриття провадження в справі. При цьому суд звернув увагу на наступне.
«Відповідно до договору про надання правової допомоги, укладеного 18 жовтня 2017 року адвокатом ОСОБА_5 та ОСОБА_3, …даний договір про надання правової допомоги укладений відповідачем ОСОБА_3 з ОСОБА_5 з метою представництва її інтересів не тільки в Київському районному суді м.Полтави у зв’язку з розглядом справи №554/2902/17, а і в інших підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності з цілого ряду питань, що не стосуються даної справи. Тому повний обсяг витрат відповідача за договором від 18 жовтня 2017 року не може бути розцінений як судові витрати у справі №554/2902/17…
В той же час представник відповідача ОСОБА_5 не брав участі у жодному судовому засіданні в даній справі, у зв’язку з чим у суду є підстави вважати, що така послуга адвокатом відповідачу не надана, відповідно, не підлягала оплаті.
Відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат крім іншого суд враховує чи пов’язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Проте, зважаючи на те, що адвокат ОСОБА_5 з матеріалами справи не ознайомився, не брав участі у судових засіданнях, крім документів, що підтверджують його повноваження, підготував та подав суду лише дві заяви по суті справи та з процесуальних питань – відзив на позовну заяву та клопотання про забезпечення судових витрат, витрати на оплату вказаних послуг адвоката суд вважає необґрунтованими, а враховуючи, що позивачем не заявлялися позовні вимоги ні про відшкодування матеріальної, ні про відшкодування моральної шкоди, – також такими, що не є пропорційними предмету спору».
Але Гольник чомусь вирішила, що завдяки заступництву з боку професійних «громадських активістів» Маселка (нині – член Вищої ради правосуддя) і Плескача (нині – дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя) та за допомогою Шабуніна й Жернакова вона зможе урвати омріяні 30 тисяч гривень. І подала апеляційну скаргу.
Однак Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 3 липня 2018 року роз’яснив нашій аферистці, що на території Полтавської області ще діють закони та Конституція України, а тому її сподівання отримати 30 тисяч грн є марними.
Ви не повірите, але тоді суддя Гольник подала касаційну скаргу – попри те, що ухвали про розподіл судових видатків у касаційному порядку не оскаржуються. Спочатку Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду ухвалою від 26 вересня 2018 року повернув касаційну скаргу, оскільки Гольник, яка звикла, що процесуальні документи за неї пише помічник, касаційну скаргу забула підписати, а її друзі та порадники Маселко й Плескач з Жернаковим цього не помітили.
Тоді Гольник, мріючи про 30 тисяч грн, відправила касаційну скаргу повторно. Ухвалою від 21 листопада 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду у відкритті касаційного провадження відмовив, роз’яснивши безграмотній Гольник, що «частиною першою статті 389 ЦПК України не передбачено оскарження у касаційному порядку ухвал судів першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку про визначення розміру судових витрат».
Отримавши облизня, «викривачка корупції» вирішила перекваліфікуватись на «політтехнолога» та фахівця в галузі піару. Але про це ми розповімо наступного разу.