Ще рік тому мені перестала відповідати читачка з Харкова, коли я у одному зі своїх блогів написала, що нам не потрібні російські школи в Україні. Ця жінка писала мені українською цікаві розумні листи, але ліквідація шкіл з російською мовою навчання сприймалась нею як щось абсолютно неприпустиме. На сході і півдні України я зустрічалася з дуже приємними людьми, які чудово розмовляли українською і… не соромились при мені розмовляти зі своїми дітьми російською.
Ніхто з них не пояснив мені, чому їх діти російськомовні. Я розумію, вони не хочуть, щоб їх дітей ровесники вважали білими воронами, ображали і висміювали. У Запоріжжі, Херсоні, чи Києві це небезпечно. Виростає покоління, яке читає українські книги, дивиться українські фільми, здає ЗНО з української мови, але не має середовища, де могло б вільно спілкуватись українською мовою. Це ще хороші діти з інтелігентних сімей, а є родини, де ненависть до всього українського переходить від старшого покоління до наступного.
То було рік тому. Зараз можна спокійно говорити про ліквідацію російськомовних шкіл, хоча влада до цього не готова, як і до розірвання дипломатичних відносин з країною-агресором чи оголошення АТО війною. Курсу на українізацію досі немає, хоча громадянське суспільство активно її впроваджує на неофіційному рівні. Інфантильна поведінка чиновників від культури, мовознавців та й письменників на цьому тлі дуже помітна. Це я також можу пояснити. Чиновники чекають наказу, мовознавці боязкі і ледачі, ну а письменники бояться, що до них прилипне страшне тавро націоналізму і їх не допустять до ліберального грантового корита. Усі вони вичікують. Історія вчить, що саме ці категорії першими розстріляють, якщо прийдуть захищати руськоязичних самі знаєте хто. Про колишніх агентів КДБ і теперішніх ФСБ, яких аж кишить в освітніх та культурних установах, розмова окрема. Ті мають вже готові чорні списки як у Львові, так і в Слов’янську. І нікуди не втечеш, бо на Заході відкрився другий фронт.
Проте вікно вже розбито чи Анничка розлила олію, і навіть нагорі розуміють, що треба щось робити. Проблема в тому, що випустять трохи пари, влаштувавши показуху, але системних змін не буде. Ні вулиця, ні оселі, ні установи, ні бізнес не «постраждають» від націоналістів. Для обивателів російсько-совєцько-блатне стало рідним. Їм там комфортно від Ужгорода до Сум. Вони не хочуть розвиватися, думати і їх зона комфорту – це пиво перед телевізором і шашлики у загидженому лісі. Вони не здадуться, доки не помудріють, а для цього потрібне культурне середовище, яке мусить хтось створити.
Щодо студентів, які платять за оцінки, то від них годі чекати пасіонарності, а таких більшість.
Вороги українізації сподіваються, що її прихильники врешті втомляться і підуть на компроміс. І тих, і тих мало. Більшість просто байдужі, інертні та інфантильні. Тому російськомовні гіди на Хортиці й далі обслуговуватимуть українських школярів. Як і у Львові. Суцільна територія байдужості, обтицяна золотими маківками церков Московського патріархату від Мукачевого до Слов’янська, які витіснили гуцульські, бойківські та козацькі храми і змінили українські краєвиди. Ось що насправді об’єднує українців, а не те, що ви думали. Ну, і ненависть до влади, звісно. Владу, правда, можна змінити, але вона без системних змін не стане українською.
Галина Пагутяк
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури