Один епізод, який пояснює, чому США — демократія, а Україна — її декорація
Дуже важлива річ. Хочу звернути вашу увагу на сцену, на поведінку Дональда Трампа в Овальному кабінеті під час зустрічі з новим мером Нью-Йорка.
Звернімо увагу одразу на кілька моментів.
Перше.
Сидить Трамп, і поруч Мамдані. Журналіст ставить меру питання про те, що той раніше називав Трампа фашистом і чи продовжує він так вважати.
Мамдані починає відповідати, однак Трамп перебиває й каже щось на кшталт: чувак, не парся, краще скажи «так» — це простіше, ніж щось пояснювати. Мовляв, не витрачай час.
Що важливо розуміти.
Трамп максимально впевнений у собі, він узагалі не переймається й демонстративно показує силу, транслює свою політичну лінію та рішучість не витрачати час даремно.
Очевидно, така відверта модель, коли він «крутить» публічні шпильки на свою адресу, фактично висміюючи їх — мовляв, ці люди займаються демагогією й дурницями, а він реальними справами — дуже подобається його електоральному ядру.
Гарне шоу. Воно збиває з пантелику навіть найрадикальніших. Подивіться уважно на реакцію нового мера Нью-Йорка.
І, природно, дуже добре видно, що Трамп визнає і поважає тих, хто його переміг.
Програти й залишитися з гідністю, рухатися далі — якість дуже сильних і мудрих людей.
Друге.
Попри всі нюанси, у США журналісти заходять в Овальний кабінет і ставлять подібні запитання.
Відкрито. Без сорому. В очі, при денному світлі з вікна.
Ось що означає слово «Гідність», яке так люблять повторювати в нас і на честь якого навіть запровадили національне свято — учора Володимир Зеленський вітав усіх, якщо пам’ятаєте.
Проте до Володимира Зеленського не можна прийти в Офіс президента щодня, як це буває в Овальному кабінеті, і поставити будь-яке запитання.
Незалежні журналісти, на кшталт Сидоренка, взагалі не можуть ставити запитання лідеру.
Це можуть робити раз на квартал лише дресировані «бобики» — строго за методичкою.
І це стосується не лише моделі, яку обрав Офіс.
Це стосується й тих, хто називає себе «журналістом» в Україні, але готовий завзято обслуговувати хоч за методичкою Офісу, хоч через власну самоцензуру — аби тільки мати можливість сидіти біля ноги господаря.
Фу, блін.
Третє.
Звісно, можна помилково подумати, що послати зараз на три букви США й Білий дім — це така сама демонстрація сили. І що нас за це поважатимуть так само, віддадуть належне, як Мамдані.
Проте.
Фокус у тому, що, аби бути в такій позиції, треба за своєю «заводською конфігурацією» бути таким.
Наприклад, не боятися зустрічатися з журналістами, а не з плазуючими підлабузниками. Давати публічні відповіді на гострі запитання.
Комунікувати відкрито.
А не будувати вітринну демократію на основі персональної диктатури під наглядом охранки.
Так би мовити, кіно про щит демократії та цінності для зовнішнього ринку.
Саме тому так не вийде.
Бути, а не здаватися. Створити, а не зіграти роль.
Інакше все це приречене на провал. Ніхто по плечу не поплескає, визнаючи перемогу.
Для справжніх дій треба жити в реальності, а не в декораціях.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»