Як жага до самопіару перетворює дипломатичні можливості України на скандали та руйнує довіру партнерів.
Саме так, з великої літери «П». Наш «пане Президенте» нещодавно вкотре переплутав коридори високих міжнародних інстанцій із невмитим підворіттям своєї юності.
Трошки запізнілої експозиції: під час свого виступу на Генасамблеї ООН Зеленський просто підтерся домовленостями про конфіденційність та заради піару розпатякав секретну інформацію про передачу Сеулу двох північнокорейських військовополонених.
Витівка спровокувала дипломатичний скандал: південнокорейський президент жорстко розкритикував вчинок Зеленського, аргументувавши свою позицію тим, що зайва публічність може створити ризики для безпеки самих військовополонених та їхніх сімей, а також посилити напруженість між Сеулом та Пхеньяном. У відповідь українська сторона — у найкращих традиціях криворізької дипломатії — замість того, щоб визнати свій косяк та вибачитися, почала верзти якісь дурниці про неминучу війну на півострові, погрожувати та відверто хамити й таким чином остаточно поховала діалог (джерело).
У результаті Південна Корея приєдналася до сонму країн, з якими ми вже встигли перегризтися, а Україна вкотре підтвердила репутацію ненадійного партнера та держави, що веде свою зовнішню політику не за принципами цивілізованого світу, а за якимись варварськими поняттями (джерело). І, їй-богу, вже соромно та й просто страшно випускати цей пересувний цирк за кордон з огляду на наслідки таких гастролей. Утім, і це навряд чи втримає мастодонтів криворізької дипшколи від нищення міжнародних зв’язків України.
Буквально минулого тижня ці потужні дипломати встигли посваритися з угорським прем’єром Мадяром і його урядом, дружба та співпраця з якими є запорукою проукраїнського вектора політики Будапешта. З Кореєю ж ситуація навіть гірша, бо скандал може позначитися на постачанні снарядів для ЗСУ, які Польща і Чехія купують для нашої країни у південнокорейців із великою знижкою. Про плани Банкової домовитися з Сеулом про постачання летальної зброї та систем ППО тепер узагалі можна просто забути.
Кейс із передачею північнокорейських військовополонених мав стати ключем до поглиблення співробітництва між нашими країнами у військовій сфері, до встановлення довгострокових партнерських відносин, проте Зеленський своїм виступом в ООН повністю перекреслив понад рік обережного поетапного зближення. Виникає закономірне питання: нащо все це взагалі було?
Тут варто обмовитися, що Південна Корея, звичайно ж, зовсім не така біла й пухнаста, якою вона хоче виглядати у цій історії з військовополоненими. Хоч і м’якою силою, але Сеул, очевидно, прагнув забрати двох північнокорейців не стільки з гуманістичних міркувань, скільки з розрахунку роздобути цінне джерело інформації. Ясно як білий день, що Пхеньян не випустив би із країни неблагонадійних осіб, що тільки й мріють утекти, а отже, йдеться про індоктриновану військову еліту, яку відправили на цю війну отримувати реальний бойовий досвід.
Уже навіть просто захопити оцих двох у полон живими було величезною удачею, після чого за допомогою маніпуляцій та залякування їх майстерно підготували до «добровільного» переїзду до Південної Кореї. Весь процес тривав понад рік за активної участі нашої країни в абсолютно публічному форматі, й тому несподівана вимога Сеула провести саму передачу таємно справді могла викликати певне здивування. Утім, сама вимога жодним чином не суперечила інтересам України. І тому інших причин ставати в позу та розголошувати секретну інформацію з трибуни ООН, крім непереборної жаги до самопіару, у Зеленського просто не було. Принаймні об’єктивних та прозорих причин.
Є досить нішева думка, що одкровення Зеленського могло бути замовним. Зокрема, США могли таким чином намагатися зміцнити свій вплив на надмірно самостійну останнім часом Південну Корею, похитнувши рівновагу в регіоні та нагадавши Сеулу про загрозу по сусідству. Але ця версія існує виключно на рівні домислів. І, на жаль, вона не применшує дипломатичної профнепридатності українських політиків, включно з першими особами та офіційними представниками.
Наприклад, поки президент Зеленський із трибуни руйнував двосторонні відносини з Південною Кореєю, колишній постпред України в ООН, а нині перший заступник керівника Офісу Президента Сергій Кислиця оцінював оббивку стільців та роздавав Організації Об’єднаних Націй поради щодо кардинального оновлення (джерело). Важливіших питань на порядку денному в українських дипломатів, очевидно, не знайшлося.
Цирк та й годі. Ось тільки в українських громадян більше немає ані сил, ані бажання сміятися з того, що вже давно вийшло за межі «домашнього» політичного мему та перетворилося на небезпечну самодеструктивну тенденцію.