Міжнародне розслідування про експорт антрациту з так званих ЛНР і ДНР в країни Європи.
Публікуємо фрагменти з книги польських журналістів Кароліни Баца-Погожельської та Михайла Потоцького про експорт антрациту з так званих ЛНР і ДНР. Ця публікація – підсумок дворічного розслідування, за яке автори були удостоєні декількох престижних нагород, зокрема, премії Grand Press і премії ім. Даріуса Фікуса.
Шляхи контрабанди
Цей бізнес вартує мільйони. Український олігарх Сергій Курченко платить шахтам по 25-30 доларів за тонну антрациту. На Заході вугілля йде по 100-160 доларів. Лише невелику частину вугілля відправляють до Росії на вантажівках. Решта сировини вивозиться залізницею через відтинок кордону, який контролюють сепаратисти.
Серед декількох тисяч вагонів, що використовуються для перевезення, частина належить підприємству «Укрзалізниця» сепаратисти захопили їх на території Донецької і Луганської областей. Вагони використовуються нелегально ще з однієї точки зору. Згідно з російським законодавством, состави, виготовлені до 1985 року, підлягають ремонту один раз на п'ять років. Враховуючи час початку окупації, цей термін давно вже минув, а можливості відремонтувати вагони в українського власника не було.
Однак передусім на територію ОРДЛО заходять состави РЗ (Російських залізниць) та іншої російської державної вантажної компанії – ФВК (Федеральна вантажна компанія). Згідно з документацією, товарняки стоять на допоміжних коліях прикордонних станцій Гуково чи Успенська і селі Авіло-Успенка. Про це повідомляє портал «Інфорпост», який з дебальцівського сайту місцевого значення перетворився на цікаве джерело інформації про окуповану територію.
В липні 2019 року на всій території перебувало 2400 вагонів, щоденно майже 700 вагонів перетинало кордон по обидва боки, проїжджаючи лише через станцію Успенська. Товарняки вивозили антрацит, метал, кокс і завозили вугільний концентрат, бензин, нафту, пропан-бутан, залізну руду. Були й цікавіші вантажі – наприклад, «Інфорпост» повідомляв про вагон з сіллю з Азербайджану, відправлений з розташованої неподалік від Баку станції Хирдалан.
Не варто довіряти базам даних залізничної служби, згідно з якими на бокових коліях станції Успенська тисячі вагонів очікують на завантаження. Наприклад, 20 липня 2019 року там, згідно з документами, мало б перебувати 5258 вагонів, що абсолютно неможливо з технічних міркувань: на Успенській всього чотири колії, там відсутня інфраструктура, яка б дозволяла здійснювати завантаження вугілля. Крім того, вугілля і кокс – це дуже крихка сировина, а його завантаження – достатньо складний процес. При цьому на супутникових знімках станції Успенська не видно ніякої інфраструктури, яка б дозволяла вантажити вугілля.
Кордон тут можна перетнути на двох залізничних пунктах: Красна Могила – Гуково (т.з. ЛНР) і Успенська – Квашино (т.з ДНР). Перевізник наразі практично весь час один – «РЗ Логістика». Про перетинаючі кордон товарняки декілька разів писали у своїх звітах спостерігачі ОБСЄ, які працюють по обидва боки кордону.
У звіті від 13 січня 2019 року можна прочитати: «На залізничній станції у Вознесенську (дорога на Гуково) команда Місії бачила понад 60 вантажних вагонів, зокрема 12 цистерн для перевезення пального (за оцінками, усі вони були порожніми). Спостерігачі також бачили 60 залізничних вагонів з вугіллям, які рухалися у напрямі кордону з Російською Федерацією. В останньому вагоні вони помітили двох членів збройних формувань. Через 10 хвилин два члени збройних формувань, що були присутніми на залізничній станції, попросили патруль Місії залишити цей район».
Для російських залізниць це був подарунок долі. Коли в 2017 році Україна запровадила блокаду Донбасу, галузеве видання «РЗ-Партнер» відреагувало миттєво: «Не залишалося нічого іншого, крім переорієнтації поставок вугілля у бік Росії. Логістичні ланцюжки змінилися. Але для цього потрібен був час. Таким чином, перспективи для залізничних перевезень вугілля виглядають достатньо оптимістично, чому сприяє як впровадження нових технологій на мережі РЗ, так і сприятлива світова кон'юнктура».
У річному звіті за 2018 рік компанія «РЗ Логістика» висловила вдячність своїй ростовській філії за «наданий ТОВ «ТД Вугільні технології» комплексу послуг з прийому, перероблення, зберігання вантажу та відправки його на експорт».
Поряд з іншими компаніями, «ТД Вугільні технології» зареєстрований як трейдер, що займається не лише торгівлею донбаським антрацитом, але й ввезенням залізної руди з Росії. Торговий дім «Вугільні технології» легко сплутати з компанією «Вугільні технології», яка займалася продажами вугілля до Польщі, але нам не вдалося довести зв'язок між ними.
ОБСЄ підтверджує цю інформацію у своєму звіті від 21 вересня 2019 року: «За 500 метрів на південь від залізничної станції в Дебальцеве спостерігачі бачили вагони на коліях (більшість були порожні). На деяких вагонах були логотипи РЗ, на решті – ФВК».
Таким чином, російські державні компанії беруть участь в системній і контрольованій державою контрабанді. Формально Москва визнає цю територію частиною України, але состави перетинають кордон поза контролем української прикордонної служби і без згоди влади у Києві. Під час перетину кордону вугіллю забезпечують «російське походження», сертифікуючи товар як видобутий в Росії (частіше за все в документах фігурують шахти Ростовської області).
«Вугілля потрібне, тому кожна країна змушена удавати, що вірить цим паперам», ‒ влучно коментує ситуацію український публіцист Карл Волох.
При цьому власник товару може декілька разів змінитися, хоч це і не обов'язково. Буває й так, що товарняки з окупованої території прибувають до Ростовської області завантажені лише наполовину. В таких випадках вугілля досипають: інколи це російське вугілля з Кузбасу, а буває, що у діло йдуть залишки з місцевих шахт (в Ростовській області дотепер працюють чотири шахти). По дорозі вугілля перемішується і потім навіть лабораторним шляхом неможливо встановити його походження. За необхідності, вугілля можна спеціально ретельно перемішати, вивантаживши його на якомусь майданчику та завантаживши назад.
«Наприклад, заявляється перевезення 1000 тонн антрациту. Потяг відправляється з російської шахти в Кузнецькому басейні, але везе лише половину вантажу. На кордоні з Донбасом вагони комплектують українським антрацитом. За документами все оформлене належним чином, адже товар перемішався і тепер неможливо довести який шматок звідки. За такої ситуації перевірка не встановлює характерної різниці між українським та російським вугіллям», – говорить один з наших співрозмовників.
В інтерв'ю інформагентству УНН замміністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука говорив:
Є агентурні джерела і супутникові системи стеження, і ми постійно отримуємо цю інформацію. Сьогодні в трикутнику Луганськ-Донецьк-прикордонний перехід на територію Ростовської області курсує приблизно 3000 вантажних вагонів».
УНН:
Усі вони перевозять вугілля?
-Георгій Тука:
Не тільки – і метал, і руда. Але левова частка – так, це вугілля. На Азові вони використовують два порти – Таганрог і Азов. Так ось лише до Таганрогу, вони офіційно звітували, що близько 1,5 млн тонн у 2017 році було перевантажено. Загальний обсяг, за нашими оцінками, коливається приблизно біля семи мільйонів тонн за рік. Якщо помножити на 50-60 доларів за тонну, можна порахувати приблизні втрати.
Частину вугілля направляють на російські електростанції та до анексованого Криму. Якщо дивитися хронологічно, перший експортний шлях пролягав через російські потри, звідки вугілля відправляли далі до Туреччини, Румунії та Грузії. З великою ймовірністю можна припустити, що ці держави лише виконували роль транзитної території і потрібні були лише для того, щоб заплутати сліди. В дійсності антрацит призначався для покупців в Азії, на Балканах, на Близькому Сході та в середземноморських країнах.
Інший шлях проходить залізницею через Росію до Білорусі, а звідти до Польщі та інших країн Євросоюзу, а також до України. У свою чергу, третій шлях веде до балтійського торговельного порту Усть-Луга, де вугілля вантажать на судна і відправляють до Бельгії та Нідерландів. І, нарешті, четвертий – залізницею до сепаратистської Абхазії і далі морем до Туреччини.
Одна з компаній, яка веде моніторинг баз даних РЗ, а також російських портів і митниць, надала нам дані про постачання донецького антрациту до конкретних країн. Нас цікавив період з березня 2017 року, коли Україна запровадила заборону на торгівлю з сепаратистами, до кінця 2019 року. За весь цей період Росія експортувала 8,8 млн тонн вугілля. У першій десятці імпортерів опинилися Туреччина (4,96 млн), Румунія (1,27 млн), Бельгія (997 тис.), Польща (423 тис.), Болгарія (260 тис.), Грузія (248 тис.), Єгипет (146 тис.). Італія (122 тис.), Молдова (104 тис.) та Індія (89 тис.).
Всесвітнім центром торгівлі донецьким антрацитом став Ростов-на-Дону. Несподівано красиве місто, до того ж оновлене у 2018 році до Чемпіонату світу з футболу, з сучасним, хоч і порожнім аеродромом. Під час прогулянки в районі залізничного вокзалу ми бачили відкриті хопери на під'їзних коліях. Однак і тут цей бізнес не полюбляє гамору.
«Я знаю людей, котрі займаються цим вугіллям у порту. Позавчора я з ними випивав, але вам я нічого про них не розповім, а то ви про все напишете і для них закриють Європу. Ви повинні розуміти одне: Донбас – це жорстка політика, політика твердої руки. Якщо хтось торгує вугіллям, це значить, що йому це дозволили, йому дозволили цим займатися. Однак доки ти цим займаєшся, ти зобов'язаний прислухатись до рекомендацій свого куратора. Раз товар надходить з території, охопленої воєнним конфліктом, це значить, що куратор – це хтось з армії або спецслужб», – говорив один з наших співрозмовників.
Уроком може слугувати приклад Олексія Поліна – ростовського бізнесмена, чия фірма ТОВ «ДонУгольТрейд» постачала антрацит зокрема й до Польщі. В грудні 2018 року його засудили до 5 років в'язниці. Виявилося, що за хабар у розмірі 18,5 млн рублів бізнесмен пропонував главі конкуруючої компанії припинити усі справи, які були відкриті проти нього прокуратурою. Якщо Полін висував такі пропозиції, то, значить, був упевнений у своєму «даху». З якоїсь причини це не спрацювало: можливо, він перестав «прислухатися до рекомендацій».
В Ростовській області також поширені так звані копанки, тобто нелегальні шахти (і це ще дрібниці у порівнянні з копанками по інший бік кордону). В 2018 році був затриманий полковник поліції, котрий «кришував» роботу антрацитної копанки свого тестя: на нелегальній шахті працювали біженці з т.з. ДНР і т.з. ЛНР. В Ростовській області було немало таких біженців, особливо на початку війни.
Не дивлячись на пропагандистські лозунги про Донбас, який перебуває під гнітом фашистів, місцеві мешканці ставилися до прибулих звідти не вельми привітно. Про це нам розповідав місцевий журналіст Гліб Голод: «Я навчався тоді на факультеті журналістики. У нас на потоці було 60 осіб, з котрих 20 приїхали з України. Пам'ятаю тиху, мовчазну дівчину з-під Луганська. Коли пізніше я почав з нею спілкуватися, вона розповіла, як декілька місяців її сім'я збирала кошти на ремонт вікон. Нові вікна простояли декілька годин, десь поряд прогримів вибух і скло повибивало. Вона розповідала, що коли їхала через область, то бачила людські останки, що висіли на електропроводах. Розповідала, як українці перекрили якусь дорогу і їй довелося їхати через заміноване поле».
Гліб Голод признається, що в 2014 році сам називав українців презирливим словом хохли: «Зараз мені соромно за те, як я ставився до цих двадцяти українців з мого потоку. Адже це такі ж люди, як ми. На щастя, я переріс це».
Деякі колеги журналіста реагували інакше.
«Ми усі тут виросли в оточенні ветеранів Великої Вітчизняної війни. Кожна сім'я кого-небудь втратила, в моїй – загинув мій прадід. День Перемоги був святим, але держава перетворила його на свято війни. Саме тому, коли ми почули по телевізору про фашистів, багато хто пішов воювати. Мої приятелі, любителі історичних реконструкцій, поїхали просто подивитися на справжню війну. Їм не сподобалося і вони повернулися», ‒ розповідає Голод.
З Ростова-на-Дону вугілля відправляють до Туреччини та Румунії, а звідти – далі на Близький Схід. З точки зору Польщі, важливішим є інший маршрут – через Білорусь. Теоретично не можна також виключати, що антрацит може надходити до Польщі з російського порту Усть-Луга. Тут мова може йти про польське місто Гдиня, про що писав Фелікс Аккерман (дослідник з німецького історичного інституту у Варшаві), посилаючись на слова анонімного «менеджера великої логістичної компанії». Нам не вдалося підтвердити цю інформацію, а наші співрозмовники переконували, що торгівці донбаським антрацитом не використовують польські порти.
За інформацією наших джерел в Польщі та за кордоном, а також на підставі перевізних документів і баз даних РЗ, можна з упевненістю казати про білоруський шлях контрабанди вугілля. Цю інформацію підтверджують білоруські, російські та українські журналісти. Олександр Ярошевич з «Білоруських новин» мав бесіду з «близьким до ринку» джерелом, яке підтвердило, що вугільним бізнесом займаються в основному «хлопці» з Ростова. «Іншим способом ти його ніяк не зможе продати, тому доводиться так возити. Вони добувають його в Україні, везуть до Росії і роблять його російським, а потім він вже як російський (транзитом через Білорусь) йде до Європи. Але деякі постачальники (з Польщі) не хочуть спонсорувати Донбас, тому (інколи) ще доводиться робити білоруські документи. А дехто просто везе відразу з України до Білорусі, потім вже в Білорусі перевантажує до нових вагонів і везе до Польщі», − говорив інформатор, порівнюючи цю схему зі схемою реекспорту польських яблук до Росії.
Білорусь не вперше виступає у якості країни-контрабандиста. У 2012 році Білорусь експортувала російську нафту, продаючи її за кордон під виглядом розчинників та рідин для розбавлення, завдяки чому уникала сплати експортних мит до російського бюджету. У той час продаж розчинників та рідин для розбавлення складав 12% усього білоруського експорту. У 2014 році білоруси реекспортували до Росії продукти, допомагаючи західним фірмам обходити продуктове ембарго, уведене Росією у відповідь на санкції. Саме таким чином на полицях російських супермаркетів з'являлися креветки та лосось.
Зважаючи на подібний контекст, виникнення теми торгівлі антрацитом було лише справою часу.
У 2019 році «Радыё Свабода» з подивом виявило, що експорт вугілля різко зріс: у 2018 році продаж кам'яного вугілля до України зріс в 980 разів (з 600 тонн до 588 тис. тонн), продаж антрациту – в 340 разів (з 300 тонн до 102 тис. тонн).
При цьому в Білорусі немає жодної вугільної шахти, та й саме вугілля білоруси не використовують, оскільки їхня енергетична галузь орієнтована на газ. Так, крок за кроком, наші білоруські колеги виявили, що торгівлею вугіллям займаються приватні фірми, а товар, судячи з усього, привозять з окупованої української території. В травні 2015 року українські служби намагалися встановити роль у постачанні вугілля з ОРДЛО до України компаній ТОВ «ВЕСТЕК» з Бреста та ТОВ «Бізнес-Альянс» з Гомеля. Як повідомляло «Радыё Свабода», згідно з даними української прокуратури, обидві компанії купували вугілля у фірми ТД «Вугілля Донбасу», яка належала бізнесмену з Донецька. Те вугілля не дійшло до споживача – українські служби конфіскували товар в інтересах слідства.
Пізніше в документації українських слідчих з'явилися чергові білоруські фірми, зокрема мінська компанія ТОВ «ЕколайнСистемз». Ми вийшли за адресою, яка була вказана в документах – це виявилась будівля у декілька сотень метрів завдовжки, розташована на Сторожевській вулиці, на березі річки Свіслочь, яка тече через столицю. Там ми не виявили нічого, що б вказувало на присутність вугільного трейдера.
Виданню «Білоруські новини» вдалося встановити, що з Білорусі донецьке вугілля відправлялося на українські електростанції в Чернігові, Києві і Слов'янську. Дві перші належать колишньому депутатові партії «Наша Україна» Анатолію Шкрібляку, а Слов'янську ТЕС у Олександра Януковича купив Максим Єфімов (купівля відбулася в 2018 році, коли Єфімов був депутатом Блоку Петра Порошенка). Джерела інформагентства стверджували, що отримувачами вугілля були також фабрики і заводи Ріната Ахметова, а сам олігарх це постійно заперечував.
В ролі посередника могла виступати компанія «Бізнес-альянс». Її глава Андрій Байдо говорив агентству: «Було вигідно возити через Білорусь, возили через Білорусь. Ми цим не займаємося вже декілька місяців. Зараз нам це нецікаво. І ціни впали, й з українцями складно працювати. У них там зараз як у 90-і. Така практика нам не подобається».
Бізнесмен заперечував свою причетність до торгівлі вугіллям з т.з ДНР и т.з. ЛНР з російськими документами: «Під виглядом «Мерседеса» не завезеш «Запорожця». Вугілля, як і будь-який товар, дуже відрізняється за характеристиками. Лабораторії дають сертифікати. Вони ж не підуть на підробку. Це неможливо. Нам протизаконні схеми нецікаві».
«Ми ведемо переговори з Білоруссю, Туреччиною, Китаєм. У першу чергу мова йде про купівлю вугілля. Виникають складнощі з вивезенням продукції, з оформленням сертифікатів. Ми шукаємо шляхи вирішення проблем, упевнений, що вихід знайдемо. Тут тонка грань між економікою і політикою», ‒ говорив російській газеті «Известия» глава самопроголошеної т.з. ЛНР Ігор Плотницький в травні 2017 року.
Також все заперечував і тодішній віце-прем'єр Білорусі Володимир Семашко. А міністр енергетики України Ігор Насалик переконував, що «мова може йти про реекспорт з Росії, але напевне не з ОРДЛО». Цікаво, що українська статистика не помітила стрибка в торговельному обміні, про що повідомляли білоруси. Ні наші співрозмовники, ні співрозмовники наших колег в Мінську не змогли пояснити, з чим це пов'язано.
Через Білорусь і Україну вугілля відправлялося далі, до Словаччини. Над текстом про ці поставки ми працювали разом зі словацьким репортером Томашем Форро. Текст був опублікований у низці видань: польському Dziennik Gazeta Prawna, чеському Deník N і словацькому Denník N. Джерело нашого словацького колеги, пов'язане із залізничною службою, вело спостереження за перевезенням антрациту і відзначило велику кількість розбіжностей в документації. У свою чергу, предствник фірми VUM з міста Жьяр-над-Гроном визнає, що в 2018 році «експериментував» з постачальниками, однак він стверджував, що отримував вугілля від російського постачальника з російським сертифікатом походження.
З точки зору Сергія Курченка, справжнім вікном у світ є не Ростов і не Брест, а країни Бенілюксу. Перевезення вантажів морем дешевше, ніж суходолом. Значна частина світового морського товарообігу проходить через бельгійські та нідерландські порти АРА (Амстердам-Роттердам-Антверпен), а також так званий orth Sea Port,, тобто об'єднані порти в Генті, Терньозені і Фліссінгені. Ми відвідали усі шість перелічених міст, але здебільшого натикалися на стіну мовчання. Але ж з ними пов'язані події, варті уваги.
Наприклад, у вересні 2018 року інтернет-сервіс роттердамського порту повідомив про візит 80 представників російських терміналів, логістичних компаній і морських перевізників з Санкт-Петербургу. Російські гості зустрілися з главою адміністрації порту Аллардом Кастеляйном і мером Роттердаму Ахмедом Абуталебом.
Представники порту і міста відмовилися відповідати на наші запитання про те, хто саме приїхав та про що йшлося на перемовинах. Прес-секретар порту Леон Віллемс у відповідь на наше запитання написав, що «серед учасників зустрічі з російського боку були присутніми представники російських портів і транспортно-логістичного бізнесу».
За його словами, жодних договорів не було підписано, а метою зустрічі був «обмін інформацією». Офіційний представник мера Роттердаму Клаудіа Верхулл побажала нам «гарно провести час в Нідерландах», після чого припинила відповідати на листи.
На наші запитання не відповіли ні мер міста (адресу його електронної пошти нам надала місцева журналістка), ні посольство РФ в Амстердамі. Глава якого Олександр Шульгін був присутнім на зустрічах. «Росія зустрічається з Роттердамом», − повідомляли заголовки інтернет-сторінки роттердамського порту.
Одна з українських енергетичних компаній направила до Інтерполу прохання заблокувати поставки вугілля з ОРДЛО до країн Євросоюзу. Нам вдалося встановити, що поліція визнала свою юрисдикцію, однак слідство не було відкрите через відсутність доступу на окуповані території.
Ми відвідали головний офіс правління порту Антверпена в Бельгії – будівля у стилі футуризму, створена за проєктом Захі Хадіда. Представники правління попрохали нас задати свої запитання електронною поштою, після чого прес-секретар Вільма Схіпперс надіслала нам наступну відповідь: «Органи правління порту не мають доступу до детальної інформації про наявний товарообмін. Такою інформацією володіють діючі в порту компанії, адже саме вони укладають договори з клієнтами».
Коли ми звернулися безпосередньо до фірм, ті відмовилися відповідати, посилаючись на комерційну таємницю.
Лише коли ми об'їздили порти Бенілюксу вздовж і впоперек, нам вдалося знайти того, хто погодився відповісти на наші запитання. Нашою співрозмовницею стала працівниця вантажного термінала одного з невеликих портів на бельгійському кордоні. Він неї ми дізналися, що антрацит частіше надходить меншими партіями, ніж інші види вугілля і руда. Тому найчастіше, хоч і не завжди, антрацит відправляють до невеликого порту в Терньозені – маленькому містечку зі старовинним центром, де народилася Сандра Рулофс, дружина Міхаела Саакашвілі.
«У нас дуже просунута система контролю. В момент отримання товару ми перевіряємо форму Т1 (транзитну декларацію, яка дозволяє перевозити вантажі між митними органами – авт.). Якби такого документу не було, нам самим довелося б нести відповідальність. Фірми, серед власників яких є американці, з острахом ставляться до вантажів з Ірану, Сирії чи Криму, адже торгівля з ними заборонена. Однак клієнта і товар перевіряють лише митниці. Ми знаємо про українське вугілля, але воно має вигляд російського і надходить з російських портів. За нашою вимогою нам надають сертифікат походження, а розбиратися справжній він чи підроблений – це справа митників», ‒ повідомила нам наша співрозмовниця.
Подібне перекладання відповідальності ми зустрічали на кожному кроці. При цьому нам вдалося підтвердити дані про контрабанду, яка здійснюється новим шляхом – з балтійського порту Усть-Луга до портів Західної Європи. Через півтора року, в липні 2019 року, потік антрациту через Усть-Лугу почав міліти, а Бельгія поступово перестала бути імпортером вугілля. Ніхто з наших співрозмовників не зміг пояснити цього явища. Можливо, вже тоді Курченко почав втрачати позиції, у ЗМІ все частіше виникала тема фінансових проблем його компаній.
Ймовірно, це мало зв'язок зі зміною влади в Києві в середині 2019 року. Команда Володимира Зеленського неоднозначно висловлювалася щодо доцільності зберігати торговельну блокаду Донбасу. Затим з'явилася інформація про те, що на цю тему ведуться перемовини з Росією. В разі зняття блокади слід би було визначити правовий порядок, на підставі якого можна вести перемовини з підприємствами, які були привласнені сепаратистами.
У вересні 2019 року глава МВС України Вадим Пристайко говорив виданню «Європейська правда», що першою умовою зняття блокади буде «повернення підприємств під контроль Києва».
За такого розвитку подій Курченко став би проблемою, а присвоєне ним майно могло б повернутися до своїх власників. Наприклад, до того ж Ріната Ахметова. Наші джерела в ДТЕК (велика енергетична компанія України у власності Ахметова – авт.) говорили нам, що повернуться на окупований Донбас лише у тому випадку, коли їм буде гарантована безпека, тобто якщо там буде присутня українська поліція. При цьому наближені до Ахметова політики не мають сумнівів, що відбудеться повернення антрацитових шахт. Так вважає, наприклад, Олена Бондаренко, член «Партії Регіонів» з Макіївки, з якою ми поговорили на конференції пропагандистського агентства «Росія сьогодні», що була проведена в Москві, у величезній багатоповерховій будівлі поруч з парком Горького.
Сергій Курченко ‒організатор контрабандних схем
Олена Бондаренко: Для мене як політика і громадянина право на власність повинне бути недоторканим. Можливо, це непопулярна думка, однак я гадаю, що кожна людина повинна мати право на повернення свого майна, де б воно не перебувало. Наприклад, в Польщі використовувалося право реституції (повернення колишніх прав на майно – авт.), і ми могли б використати цей європейський досвід.
-Кароліна Баца-Погожельська, Михайло Потоцький:
-Ви гадаєте, що Курченко просто так погодиться віддати майно?
-А хто такий, пардон, цей Курченко? До конфлікту у нього були якісь активи на Донбасі?.. Саме так! Він не має нічого спільного з тим майном, яке там залишилося.
Кароліна Баца-Погожельська, Михайло Потоцький:
Тобто в Донецьку у нього немає того впливу, який йому приписують?
Олена Бондаренко:
Я дізнаюся про це лише з газет, у мене немає можливості туди поїхати. Якщо Курченко й має вплив, то напевне здійснює його з допомогою нелегальних схем
Подорож до Польщі. Малашевичі
В 2018 році залізничний прикордонний перехід між Білоруссю і Польщею в Малашевичах був просто-на-просто забитий вугіллям. В липні Сейм вніс поправки до закону про якість твердого палива і імпортери, злякані обмеженнями на ввезення несортованого вугілля, почали запасатися по максимуму. В жовтні вугільні насипи на терміналах були набагато вищими, ніж роком раніше, коли ми були в Малашевичах.
Це невелике місто є ключовим на карті імпорту антрациту до Польщі. Майже всі накладні та інші документи, що попали до нас, свідчать про те, що саме цим шляхом до країни заїжджають состави з донецьким вугіллям, принаймні, з того часу, як Київ запровадив блокаду Донбасу. Часто це просто окремі вагони, приєднані до основному составу. По декілька десятків тонн сировини, якою ніхто толком не цікавиться.
Замміністра економічного розвитку Польщі Тадеуш Косциньський, відповідаючи на запит депутатів партії «Сучасна», пояснив це так: «Від імпортерів вимагається довести походження товарів лише у тому випадку, якщо на підставі походження до них застосовуються пільгові мита. Оскільки вугілля є безмитною сировиною, то на нього не поширюються митні пільги. Таким чином, при оформленні митної декларації імпортер не зобов'язаний надавати свідоцтво про походження товару чи будь-який інший доказ, адже такий документ не впливає на розмір мита».
Митників не цікавить, звідки це вугілля прибуває до Польщі. За накладними станція відправлення знаходиться на території Росії. Буває, що в графі щодо походження вписано «невідомо». А в графі «виробник» стоїть прочерк. Нікого не дивує, що станція завантаження – Гуково чи Успенська. На кордоні можна перевірити лише параметри якості сировини. Отримувачі часто це роблять власним коштом, але кожен такий тест вартує 400 злотих (близько 90 євро) за зразок. Бізнесмени не прагнуть зайвих витрат, тому вони вдаються до тестів лише у тому випадку, коли хочуть перевірити, чи не обдурив їх підрядник. Місце походження їх не турбує – втім, досвідченому трейдеру воно й так відоме, коли він купує український антрацит.
«Спеціаліст розрізнить товар навіть з різних регіонів Донецького басейну: вугілля з родовищ в місті Антрацит від вугілля з міста Ровеньки чи з Шахтарська. Кожне з них донецьке, але, наприклад, навіть температура плавлення золи розрізняється», ‒ говорив заступник директора Інституту загальної енергетики НАН України Ігор Вольчин в інтерв'ю заснованій в Луганську «Реальній газеті».
Торговельні ланцюжки поставок важко перевірити ще й тому, що в цьому бізнесі легко заплутати сліди. Відправник може не вказати в документах справжнього кінцевого отримувача, а замість цього вписати експедитора, тобто організатора перевезення вантажу, діючого на замовлення імпортера. В січні-лютому 2017 року, ще напередодні блокади Донбасу, ростовська фірма «Вугільні Технології» направила до Польщі 4781 тонну антрациту для фірми Carbo-Sped, 2290 тонн для PKP Cargo Connect, 1635 тонн для фірми RST Logistics та 975 тонн для вантажно-перевізної фірми Agrostop. Проблема в тому, що жодна з цих компаній не є імпортером сировини – усі вони виступали у якості експедиторів чи митних брокерів.
Ніхто з наших співрозмовників не захотів розкривати свої дані. А фраза «антрацит з Донбасу» викликала у декого з них паніку, інколи й агресію. Фірми RST Logistics та Carbo-Sped розташовані в одному приміщенні на вулиці Колеяжі (себто – Залізничників – авт.) в Малашевичах. В одній компанії ми почули: «Я не знаю, на кого ви працюєте та яку мету переслідуєте. Ми представляємо наших клієнтів. Ми не імпортери. Ми не маємо інформації про те, що далі відбувається з товаром і куди він поїде».
Наші співрозмовники стверджували, що не чули назви «Вугільні технології»: «Нас особливо ніхто не посвячує у курс справи. Наше завдання – надати послуги на кордоні, а більше нас нічого не цікавить».
- «Ми не маємо зв'язку з відправниками. Ми не ведемо перемовин ні з українцями, ні з росіянами. Хоч чорного піску нам насиплять, ми його теж перевантажимо», ‒ пояснив інший експедитор.
Наші джерела із залізничної служби розкривають ще один спосіб змінити отримувача чи навіть експедитора. Його можна застосувати в процесі перевезення товару, ще на білоруському боці.
«Буває, що адресований нам товар приїздить до Бресту, а там посилки переадресовують на чиєсь інше ім'я. Так працює конкуренція. У такому випадку у нас не буде й сліду товару», ‒пояснює наш співрозмовник, котрий працює в одній з компаній Польських державних залізниць.
В самих Малашевичах та околицях нараховується близько двадцяти компаній, які надають подібні послуги. Ще в 2017 році, коли ми прибули туди вперше, в кожному з основних вантажних терміналів громадилися гори антрациту – не можна було не помітити його характерного блиску. В 2019 році все стало не так однозначно – за цей час росіяни запровадили деякі новації. Якщо раніше вони просто «русифікували» український антрацит, тобто провозили його за російськими документами, то тепер його почали змішувати з російським вугіллям. Це підтвердили декілька незалежних польських і закордонних джерел. У підсумку довести використання цієї схеми практично неможливо.
Походження вугілля легше визначити, перевіривши вміст сірки. В українському антрациті її набагато більше, ніж в російському, але щоб довести, що товар йде з Донбасу, треба вивчити декілька десятків зразків і вилучити з них середній показник. При змішуванні російської та української сировини результати тестів нічого нам не покажуть.
Але й це ще не все. Наші співрозмовники в Малашевичах звернули увагу на ще один теоретично можливий спосіб ввезення антрациту до Польщі без ризику перевірки.
«Його можна відправляти у закритих контейнерах, а не у відкритих вугільних вагонах. З кам'яновугільним коксом такі епізоди вже траплялися», ‒ сказав один з наших співрозмовників. Так сировина може йти транзитом через Польщу на Захід. Контейнери мають переваги проїзду перед товарняками. Інші наші співрозмовники вважають, що контейнерне вирішення вартує надто дорого, а Сергій Курченко зацікавлений у скороченні витрат.
Імпорт вугілля з-за східного кордону Польщі – це величезні кошти. Візьмемо рекордний 2018 рік. Коли до Польщі прибуло 19,7 млн тонн кам'яного вугілля, зокрема 13,5 млн тонн з Росії. Донецький антрацит складав у цьому обсязі 108 тисяч тонн, тобто порівняно небагато.
«Імпортери і російські виробники вивели з вугільного ринку загалом чотири мільярди злотих (біля 900 млн євро – авт.). Ми говоримо про чисту ціну на кордоні, не враховуючи маржі чи посередницько-брокерських послуг, але ж вони також фігурують в торгівлі польським вугіллям», ‒ переконував нас співрозмовник з вугільної галузі.
Ми беремо до уваги як сировину, яка використовується в енергетичній та теплоенергетичній промисловості, так і вугілля для індивідуальних споживачів. І дві третини цього ринку, тобто близько 9 млн тонн, ‒ це російське вугілля. Середня ціна вугілля для споживача – біля 500 злотих (близько 110 євро) за тонну. Плюс біля 4,5 млн тонн призначені для теплопостачання та енергетики – це близько 300 злотих (приблизно 68 євро). Загалом виходить 5,85 мрлд злотих (1,32 млрд євро). З часом цю тему стали використовувати зокрема й в політичних кампаніях. При цьому польська опозиція часто змішувала ці дві проблеми, називаючи увесь російський імпорт «вугіллям Донбасу».
«На східному вугіллі завжди роблять великі гроші. Росія, Казахстан, Україна… Але таких поставок з цих країн, як у 2018 році, ніхто не бачив і, певно, не чекав», говорив один з наших співрозмовників з галузі.
В лютому 2019 року польське видання Puls Biznesu повідомило, що глава енергетичного відомства Кшиштоф Тхужевський попросив міністра фінансів Тересу Червінську надати дані імпортерів, які поставляють вугілля до Польщі. Ця інформація дозволила б міністру ретельніше контролювати галузь, а також познайомитися з ціноутворенням і маржами.
Теоретично цей інструмент також дозволив би контролювати ввезення до Польщі антрациту з окупованого Донбасу. Раніше, влітку 2018 року, прем'єр Польщі Матеуш Моравецький затребував від міністра Тхужевського пояснень з цього питання. Той направив до підпорядкованих йому компаній запит щодо можливого використання донецького антрациту. Відповіді були негативними. Нам також не вдалося знайти якісь докази участі польських державних підприємств у подібних оборудках.
Міністерство фінансів Польщі підтвердило, що «жодна з державних вугільних і енергетичних компаній не купувала і не імпортувала антрацит з Донбасу. Міністерство і підвідомчі йому митні служби перевіряють, хто постачає його до Польщі».
Ми також запитали у відомства, чи були перевірені компанії, які ми описували в наших статтях. Підвідомча йому Національна скарбнича адміністрація відповіла, що «обов'язок зберігати податкову таємницю не дозволяє розкривати деталі як індивідуальних перевірок, так і податкових декларацій конкретних суб'єктів».
До того, як Київ оголосив про заборону торгівлі з псевдореспубліками, антрацит попадав до Польщі також через контрольно-пропускний пункт в Хрубешові.
У 2017 році прес-секретар фірми Linia Hutnicza Szerokotorowa Польських державних залізниць Агнешка Халаса змалювала правила ввезення сировини: «Українські залізниці, які приймають товари до перевезення, несуть повну відповідальність за те, що саме і в якому стані завантажується до вагона. Завантаження має здійснюватися згідно з правилами, вантаж має бути належним чином закріплений і відповідати тому, що написано в накладній. Решта питань, наприклад, щодо походження товару, є внутрішньою справою держави-постачальника».
Після наших статей цим питанням зацікавилось міністерство інфраструктури Польщі. Від термінала в Малашевичах відомство затребувало інформації щодо можливого постачання антрациту до Польщі. В жовтні 2018 року ми запитали міністерство, чи дійсно воно займалося цим питанням і попросили уточнити, чи була це його власна ініціатива, чи співробітництво з міністерством енергетики. На ці питання нам ніхто не відповів, порушивши при цьому закон про ЗМІ.
Ідею щодо введення ембарго на російське вугілля висувала партія «Право і справедливість» як під час передвиборної кампанії 2015 року, так і після приходу до влади. Причому мова йшла про усе вугілля, а не лише про псевдоросійський антрацит з Донбасу, про який тоді ще ніхто не знав. Але ця ідея відразу була відкинута – як член Євросоюзу, Польща не може самостійно накласти ембарго на товари з третіх країн. В лютому 2020 року заступник прем'єр-міністра Польщі Яцек Сасін оголосив, що заборонить держкомпаніям купувати сировину за кордоном.
Декілька років тому, коли при владі перебували партія «Громадянська платформа» і Польська селянська партія, вугільна промисловість Польщі звинувачувала Росію в демпінгу, стверджуючи, що вона субсидує своє вугілля і тим самим порушує чесну конкуренцію. При цьому, якщо субсидування видобутку було складно довести, то доплати до залізничних перевезень – набагато простіше.
Але й тут ніщо не пішло далі планування, тому що Варшава не шукала підтримки інших країн, та й знайти її було б не просто. Річ у тому, що Німеччина, яка закрила в 2018 році свою останню шахту, щорічно імпортує 55 мільйонів тонн вугілля – в основному, звісно, з Росії.