Як поліція позбавлялася поліцейської, яка воювала за Київ.
4 лютого 2022 року о п’ятій ранку Україна прокинулася від вибухів. росія почала повномасштабне вторгнення.
Поліція, згідно із законом, мала першою стати на захист держави. У цей самий час я, капрал поліції, виконувала свій обов’язок. Я зібралася, дісталася до відділення, але далі відбулося те, що й сьогодні виглядає як зрада — мене вигнали з відділку, забравши зброю та знаки розрізнення, і залишили під масованими обстрілами у Києві.
«Сиди вдома, як інші жінки» — позиція поліції
У своїх судових поясненнях Головне управління Нацполіції м. Києва написало буквально: я мала наслідувати приклад своїх колег, які залишилися вдома.
Вдумайтесь: у час, коли вся країна стала на захист, керівництво поліції виправдовує бездіяльність тим, що «жінки мали сидіти вдома».
Але закон говорить інакше:
Ст. 17 Конституції України: захист суверенітету і територіальної цілісності України — справа всього народу.
Ст. 18 Закону «Про Національну поліцію»: поліцейський зобов’язаний дотримуватися Конституції, поважати права людини і професійно виконувати службові обов’язки.
Присяга поліцейського (ст. 64 Закону): «урочисто присягаю вірно служити Українському народові».
Я це і робила. Я залишалася в Києві, приєдналася до територіальної оборони — 112-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України (в/ч А7040), виконувала бойові завдання, навчала. Це був мій обов’язок.
Як усе було 24 лютого
Я самостійно дісталася спочатку до Головного управління Національної поліції у Києві. Полковник поліції Олег Васильович Онисько дав мені наказ прибути до найближчого відділення. Я туди дісталася, уже озброєна — зброю отримала власними зусиллями по дорозі.
Але у відділку відбулася дивна сцена: після дзвінка від командування в мене забрали зброю та зняли опізнавальні знаки. Потім мене вивезли до одного з найнебезпечніших районів Києва у комендантську годину, де точилися вуличні бої, і просто вигнали — без нічого. Це була фактична спроба позбутися мене.
Мені розповіли, що у тому самому місці, куди мене викинули, вже загинули двоє поліцейських.
Беззбройну мене кинули просто в пекло. Під час комендантської години людей без знаків розрізнення розстрілювали без попередження. Мене врятувало диво.
У теробороні, поки інші сиділи вдома
Коли транспорт не працював і мені не було куди повертатися, я приєдналася до територіальної оборони. Там отримала офіційний контракт і довідку, брала участь у бойових діях у Києві з перших днів війни.
Я воювала, коли інші поліцейські — за словами самого керівництва — сиділи вдома.
Поліція пізніше назвала це «самоусуненням від служби». Але згідно з КЗпП України (ст. 40–41), відсутність на робочому місці у зв’язку з виконанням державного обов’язку (захист Батьківщини) є поважною причиною і не може бути підставою для звільнення.
Подвійне звільнення
Перше звільнення відбулося після того, як поліція дізналася, що я не просто жива, а ще й виконую свій прямий обов’язок — захищаю державу. Саме тоді, коли я подала офіційні документи до поліції, зокрема підтвердження виконання бойових завдань.
Я подала до суду. Поліція визнала порушення та поновила мене, щоб закрити судове засідання.
Але вже за кілька днів відбулося друге звільнення.
Документи були підроблені заднім числом.
У наказах навіть використовували майбутні дати, щоб випередити рішення суду.
Це було відверте фальшування.
Я знову подала до суду. Але суд «розформували». Три роки мою справу просто заморожували.
Системна помста
Чому?
Замість захисту система почала мене ламати.
У ті самі дні, коли мене незаконно звільняли з поліції після захисту Києва, я пішла й надалі допомагати Збройним Силам України — вже у складі 66-ї бригади. В армії я пережила:
сексуальне насильство з боку керівника;
замикання на четвертому поверсі під авіаударами;
спроби невідомих вивезти мене «кудись» із невідомою метою.
Я відстояла себе. Але після цього проти мене сфабрикували справу. У вироку було одне слово: «винна». Без пояснень, без наслідків — просто щоб поставити пляму.
Маніпуляції зі справою
Коли мої публікації у Facebook набирали мільйони переглядів у світі, справу щодо незаконного звільнення з поліції заморозили на три роки.
Коли я замовкла на два місяці, справу раптово передали. Не до Києва, де я служила. Не в Донецьку область, звідки я родом. А до Луганського адмінсуду, який зараз фактично працює у Дніпрі.
Саме там розташована військова частина 3021, проти якої я виступала.
Це не випадковість. Це спроба контролювати рішення.
Я не «колишня поліцейська»
Мене називають «екс-поліцейською». Але я не звільнилася за власним бажанням і не залишила службу.
Я була двічі незаконно звільнена — це різні речі.
Я й досі є поліцейською, яку незаконно позбавили служби.
І моя боротьба в судах — не лише за мене. Це боротьба за всіх чесних правоохоронців, які завтра можуть стати жертвами тієї ж самої системи.
Закон на моєму боці
Ст. 3 Конституції України — життя і безпека людини є найвищою цінністю.
Ст. 17 Конституції України — захист держави є справою всього народу.
Ст. 24 Конституції України — дискримінація заборонена.
Ст. 18 Закону «Про Національну поліцію» — поліцейський зобов’язаний охороняти права людини та захищати державу.
Ст. 64 Закону «Про Національну поліцію» — присяга поліцейського:
«Я, усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов’язки».
Ст. 24 Закону «Про Національну поліцію» — у воєнний час поліція бере участь у територіальній обороні.
КЗпП України (ст. 40–41) — виконання державного чи громадського обов’язку є поважною причиною відсутності на роботі.
Отже, за законом я діяла правильно. А поліція, яка звільняла мене під час війни, діяла протиправно.
Висновок
Коли мене вигнали під обстріли без зброї — я вижила.
Коли мене двічі незаконно звільнили — я не здалася.
Коли мої справи «заморозили» — я продовжила боротися.
Коли мене намагалися зламати системою насильства і корупції — я витримала.
Поліцейський — це не посада і не кабінет. Це честь і обов’язок.
Історія про те, як я воювала в Києві у складі тероборони, а в цей час у судах писали, що я мала «сидіти вдома», — це справжнє обличчя системи.
Але я жива. Я пишу. Я борюся. І правда врешті переможе.