Втрачання спадщини привели нас до того місця, де всі ми знаходимося. Постійне мавпування когось іншого позбавляє українців власного єства.
Коли ми говоримо про нашу ідентичність, про що саме ми говоримо? Якщо наша ідентичність у небезпеці, то що саме їй загрожує таку роль ми відіграємо у величезному різноманітті світових культур?
Якби Україна зникла як культура, що б утратив світ? Що означає запитання: якій спадщині ми зобов'язані та, що ми маємо захищати, тобто чого ми не хочемо втрачати?
Спочатку трохи етимології: терміни «етика» та «мораль» в Античному світі відносяться до одних і тих же понять. Слово – «мораль» походить від латинського «moralis», яке, своєю чергою, походить від «mos», «mores» («звичай»).
Відповідно «mos majorum» («звичай предків»), — було покладено в основу моралі римського громадянина того часу. А слово «етика» походить від грецького «ēthos», який етимологічно пов'язаний з дієсловом «ethō» («мати звичай»), як і слова «ethnos» (сім'я, рід, народ) та – «etō» («знайома людина»).
Отже, для римлян і греків це поняття означає специфічний характер людини — зв'язок з місцем, де вона живе та спосіб, в який вона зазвичай поводиться. Тому «ēthos», безпосередньо має своє коріння в традиції та базується на передачі досвіду з покоління в покоління.
Що цікаво: у сфері ораторського мистецтва «ēthos» також набуває особливого значення. Греки фактично розрізняють «logos», який відноситься до логіки, «pathos», який відноситься до чутливості, і «ēthos», який відповідає тому, що ми називаємо «стилем».
Тобто способом існування у світі, відповідно до звичаїв та традицій, притаманних конкретній місцевості. Відповідно «ethnos» — це органічне суспільство, яке є на певній території та відрізняється загальною мораллю; що це означає?
Те, що людська ідентичність будується не на універсальних цінностях, а з приналежності до конкретних культур, а тому саме існування різних культур робить можливою належність до людського роду. Цей принцип протистоїть лібералізму, де людина розуміється як абстрактною індивід, наділений загальними правами та який укладає договір із суспільством для захисту своїх окремих інтересів.
Але людина є насамперед членом конкретної історичної, мовної та культурної спільноти, саме на цій основі вона будує свою ідентичність, утверджуючи себе як члена спільноти. Тому ідентичність — це не фіксована спадщина, а реалізація потенціалу.
Ми маємо знати нашу спадщину і приймати її, щоби мати можливість зробити так, щоби вона приносила плоди й передавалася по черзі наступним поколінням. Бо ми є носіями біологічної та культурної спадщини.
Спадщини, яка була створена в конкретному географічному просторі та, яка проявляється через особливий спосіб нашого бачення світу та нашого положення у світі. Вона є єдина та унікальна, за що й воюємо.