СПІНОЗА І ПРАВО БУТИ ЖИВИМ
Коли ми говоримо про етику, особливо у світі, де кожен третій вдає із себе морального суддю, дуже легко скотитися до банальних порад: бути добрим, щирим, толерантним, небайдужим, свідомим, благородним… І далі за списком — від інстаграмних коучів до священиків із залізобетонною впевненістю, що знають, що таке «добро» і «зло».
Але якщо відмотати назад не на десять років, не на сто, а майже на чотири століття, можна натрапити на фігуру, яка підважила саме поняття моралі так, що від нього досі трусить і церкву, і академію, і світовий порядок.
Це був Бенедикт Спіноза. Народжений 1632 року в Амстердамі в родині португальських євреїв, що втекли від католицької інквізиції, він не просто жив у небезпечну добу — він осмислював її. Осмислював так глибоко, що його головна праця «Етика» навіть не була надрукована за його життя. Її передавали пошепки, як заборонене знання. Його вигнали з єврейської громади, оголосили мертвим за життя, прокляли формулюванням, від якого холоне кров. Але це його не зупинило. Він жив самотньо, працював шліфувальником лінз, не збирав учнів і не писав мемуарів. Але саме він сформулював систему поглядів, яка випередила епоху і яка сьогодні звучить так, ніби її писали не в XVII столітті, а вчора.
Спіноза чітко розділяв етику та мораль. Ідея, яка лякає кожного, хто звик до настанов: «Не гріши», «Не лихослов», «Слухай Бога», «Поважай авторитет», «Поступай по совісті». Він розбивав ці фрази вщент, бо знав: мораль — це не шлях до істини. Це спосіб приборкання. Це метод, за допомогою якого одні контролюють інших, опираючись не на логіку, а на страх і сором.
Для Спінози не існувало об’єктивного Добра і Зла. Є тільки те, що сприяє або перешкоджає збереженню і розвитку твого буття. Те, що додає сили — етично виправдане. Те, що послаблює, руйнує, виснажує — шкідливе, незалежно від того, наскільки воно «моральне» з точки зору соціуму.
Це радикальна думка, бо вона знімає з моральних авторитетів право судити. Вона не ставить людину в позицію вівці, яка має слухати пастуха. Вона повертає нам автономію: без ілюзій, без караючих богів, без обіцянок раю після смерті. Спіноза дивився на людину не як на грішника чи святого, а як на частину природи, яка підпорядковується тим самим законам, що й камінь, і зірка, і пташка. І якщо ці закони зрозуміти, зникає потреба в покараннях і нагородах. Залишається ясність.
Етика у Спінози — це не «поводься добре, щоб не покарали», а «дій так, щоб не втратити себе». Це не «будь хорошим», а «будь цілісним». Це не «не зрадь ближнього», а «не руйнуй взаємозв’язки, які підтримують твоє існування». Це етика як геометрія: логічна, точна, холодна, але правдива. Без маніпуляцій, без шантажу, без театру.
Сучасна мораль — це переважно симуляція. Тисячі людей щодня засуджують когось у соцмережах. Політики грають у моральність, поки крадуть. Проповідники говорять про любов, поки б’ють по чужому вибору. А блогери торгують фразами про «свідоме життя», самі не розуміючи, що несуть. У цьому спектаклі моралі мало життя, але дуже багато страху. Саме проти цього виступав Спіноза.
Його філософія не передбачає спасіння. Не обіцяє гарного фіналу. Вона не для втіхи. Вона як лезо. Вона дозволяє побачити причинно-наслідкові зв’язки і жити з відкритими очима. І саме тому вона така актуальна сьогодні — коли світ впав у нову релігію: лайки, хейти, забанені акаунти, цифрова мораль, колективне судилище. Людина, яка мислить за Спінозою, не потребує одобрення. Вона шукає гармонії — не з думкою натовпу, а з внутрішньою логікою буття.
Не обов’язково погоджуватись із усім, що писав Спіноза. Але якщо ти відчуваєш, що у світі щось не так, що мораль нав’язана, а совість запрограмована, що тобою хочуть керувати через сором і провину — тоді варто прочитати цього філософа. І не для того, щоб знайти відповіді, а щоб навчитися ставити правильні запитання.