Український Оскарівський комітет визначився з фільмом, який представлятиме Україну у категорії "найкращий фільм іноземною мовою" і побореться за одну з найпрестижніших кінопремій світу. Доволі очікувано був обраний "Донбас" Сергія Лозниці — цьогоріч стрічка перемогла на Каннському фестивалі у конкурсній програмі "Особливий погляд" за найкращу режисуру. Про неї писали міжнародні профільні видання, крім того, "Донбас" є учасником низки кінофестивалів, зокрема, невдовзі його покажуть в рамках секції Contemporary World Cinema Міжнародного кінофестивалю в Торонто.
Члени вітчизняного комітету визнають, що з усіх шести фільмів-претендентів ця українська картина має найбільше шансів увійти до оскарівського шорт-листа, а там, може так статися, і отримати заповітну статуетку. Звісно, процес буде нелегким, оскільки з усього світу надійдуть кілька десятків робіт, серед них і з країн зі значно більш розвинутою кіноіндустрією. Однак про "Донбас" вже говорять — і про нього знають не лише вдома. І не лише в Росії, де деякі ЗМІ після публікації матеріалів про фільм Лозниці були змушені їх видаляти.
Щодо прогнозів подальшої "оскарівської" долі "Донбасу", то визначити алгоритм дій кіноакадеміків під час вибору номінантів справді неможливо. На рішення фахівців може вплинути все — і політика, і власне естетична складова, і раптова емоція. Та ще безліч інших факторів. У Каннах творці фільму зіштовхнулися з тим, що картина виявилася не всім зрозумілою, про це говорив і сам Лозниця після спілкування з журналістами. Війна на Донбасі досі залишається для закордонного глядача далекою і незрозумілою. Тому і для української кіноспільноти, і для авторів стрічки є важливим показати життя на окупованих територіях. Широкий екран може стати ще одним майданчиком, який розповість світу про глобальну проблему, витягнути її із периферії сприйняття.
Критики найчастіше називають "Донбас" трагікомедією. У тринадцяти епізодах, знятих за реальними подіями, "віджимають" автіки, б’ють, розстрілюють із "Градів", знімають фейкові сюжети, ховаються у бомбосховищах, одружуються під "гімн Новоросії" — виживають на окупованій території.
Ось дівчина на височенних підборах, у майже вечірній сукні з яскравим макіяжем забігає до бомбосховища з пакунками. Вмовляє матір жити з нею в будинку — "там не стріляють, там є ванна". Жінка їй відмовляє: "У мене немає дому". І зачиняється у "кімнаті". Дівчина гримає у двері, пересипаючи вмовляння грубою лайкою. Після невдачі вибігає на засніжену вулицю, сідає до джипу, очі на мокрому місці. Її везуть на роботу, вона — секретарка окупованої адміністрації.
У іншому епізоді — розквіт бурлеску: одруження далеко не молодих молодят Анжели Тихонівни Купердягіної та Івана Павловича Яєчні. Їхній вхід до РАГСу вітають автоматною чергою запрошені бойовики. Ведуча церемонії намагається заспокоїти біснуватий натовп, захоплений ейфорією (її, до слова, грає зірка "Маски-шоу" Наталія Бузько) і примушує повторювати слова весільної клятви, пафосність яких смішить головних героїв дійства. "Депутат парламенту" зачитує вірша з привітальної листівки. Лунає "гімн Новоросії".
Тим часом на сусідній вулиці розлючений натовп б’є прив’язаного до стовпа добровольця української армії. І коли дивишся цей епізод, не можеш не згадувати аналогічні реальні події. Він викликає ті ж емоції, що й новинні повідомлення — злість, розпач і безсилля.
Попри те, що у сюжеті виникають українські військові та навіть українські чиновники, фільм передусім — про населення, яке опиняється в зоні свавілля. І про людей, які це свавілля чинять.
Російський кінокритик Антон Долін пише про те, що Лозниця зняв стрічку про "реальність без розпізнавальних знаків" — "театр військових дій", постановковість якого режисер і розкриває у своїй картині. Після його рецензії розумієш, наскільки ж по-різному може бути сприйняте це кіно залежно від сторони і незалежно від того, "що хотів сказати автор".
Для мене, українського глядача, це була реальність з чіткими розпізнавальними знаками — я знаю, звідки приїхали "зелені чоловічки", я знаю, що ховається під їхньою "безрозпізнавальною" формою, мені відомо, звідки прибуває зброя і звідки вона стріляє по мирному населенню.
Тому категорія смішного тут пронизливо сумна — у формі гротеску. За мимовільну усмішку, яка може виникнути під час перегляду, відчуваєш згодом сором. Тому що розумієш, що весь процес — трагічний. І бурлеск окупованої реальності — насправді не театр, хоча таким і виглядає. Це реальність, з якою змушені жити люди там, а ми — тут. Тому що "казаки" у каракулевих шапках, злочинці в кріслах адміністративних будівель — це і наша проблема, з якою живемо на вільній території.
Комічне в стрічці лише посилює жах реальності. Воно зловісне — передує катастрофі. Або межує з нею та співіснує. Звісно, для росіян, які хоч і є стороною конфлікту, ОРДЛО — стороння територія, те, що відбувається не з ними. Тому у їхніх критиків після перегляду виникають запитання "чи реальний сам фронт". У нас же такі запитання виникнути не можуть. І фільм дивишся напружено. Переживаєш його заново — тому що бачиш це кожного дня в новинах, читаєш про це і чуєш від знайомих.
"Донбас" — про деформоване буття, про неіснування і знецінення людини в часопросторі війни — на окупованій території. "Я можу запропонувати тільки один шлях вирішення проблеми — це виховання і освіта. Більше ніщо нас не врятує", — сказав Лозниця після прем’єри. І якщо відповідальних за обстріли можна вирахувати за траєкторією, то відповідальних за неосвіченість — значно глибша проблема, яка стосується не тільки зони військових дій.