Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот.
Немов прокляття, ожива
Рік тринадцять третій….
ГОЛОД… ГОЛОД….
Згадай усе ти, щоб воздать
Близьким і дальнім людоморам.
…Хоч радість легше пам’ять,
Та треба пам’ять і горе…
Скільки ж було жертв голоду 1932-1933 років?! Спираємося на дослідження істориків та демографів. У роботі «Голод-33» В. Маняка знаходимо відповідь – 7,5 млн. українських селян. Документальні фото, партійні документи, судові справи і живі спогади засвідчують: масова смертність українського селянства сягала понад 50 % , а в окремих випадках 70-80%.
Скільки людей забрав голодомор на Полтавщині сказати важко. Селянство Полтавщини, яке споконвіку вважалася благородним хліборобським краєм, теж зазнало жорстокого утиску з боку новоствореної колгоспної системи. В усіх районах Полтавщини налічувалося тоді 1800 колгоспів, що об’єднувало 70 % селянських господарств. Збір врожаю влітку і восени 1932 р. відбувався повільно. Щомісячні плани вивозу хліба на державні заготівельні пункти не виконувалися. Вже в жовтні-листопаді 1932 р.для Сталіна стало очевидним, що хлібозаготівельна компанія може закінчитись невдачею. Для виконання планів була приведенав дію вся державна машина. Створені різні комісії, «буксирні бригади». Так лише з Полтави до сільрад Полтавського району було направлено 149 чоловік з числа керівного партактиву, комсомол міста командирував 5000 членів ЛКСМ. З червня 1932 р. по 1 січня 1933 р. в Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, яких звинувачували в саботажі хлібозаготівлі. У Кобеляцькому районі було виключено з партії і віддано під суд 23 чоловіки. Людей цілеспрямовано цькували, знищували.
Винятково жорстокими щодо селянства було занесенням сіл, що повільно здавали хліб на «чорні дошки». В таких селах заборонялася торгівля, вивозилися всі продовольчі і промислові товари, виїзд за межі даного села заборонявся. Населення таких сіл було приречене на повне вимирання. Селяни цих сіл навіть лишались таких речей як сірники, сіль, мило.
В хід пішли закони. Перший «закон про колоски» карав тривалим строком ув’язнення тих, хто збирав колоски. Другий переслідував злісних спекулянтів селян, що продавали без офіційного дозволу власне зерно.
Газети жвесною 1933 р. повідомляли про щасливе життя радянської держави. Скрізь лунали повідомлення про новобудови, чудове життя, піклування про вождя всіх народів, а на селі мріяли про рятівний окраєць хліба.
За даними Держархіву Полтавської області скорочення населення відбувалося так:
·Нехворощанський район – 39,9%;
·Великокринівський район – 37,3%;
·Решетилівський район – 33,6%
·Котелевський район – 30,2%
·Гельмязівський район – 28,5%;
·Опішнянський район – 26,3%;
·Кобеляцький район – 25,3%;
·Глобинський район – 23,9%;
·Новосанжарський район – 23%;
·Градизький район – 22,9%;
·Шишацький район – 22,4%;
·Диканський район – 21,1%.
У решті -районні витрати населення коливались в межах 20-30%.
Усі відомості про смертність суворо засекречувалися, шифрувалися. Харківська область звітувала так: «За … 5-дневку … м-ца по …району …было заготовлено … голов разного скота. Болеет по району ящуром … голов».Ось так людей, що загинули з голоду, чинили в звітах «головами скота», а під виглядом худоби з ящуром треба було розуміти кількість випадків людоїдства.
Факти канібалізму на Україні з’явилися ще в березні 1932 р. У 1933 р. ці факти стали поширеними. Точних даних у архівах не знайдено, але ми знайшли їх у книзі «Голод-33»:
·1 березня 1933 р. – 9 випадків;
·1 квітня 1933 р. – 58 випадків;
·1 травня 1933 р. – 132 випадки;
·1 червня 1933 р. – 221 випадок.
Моторошний парадокс: вмирали на родючих чорноземах шанованої світом житниці, просто коли на шляхах, у холодних хатах і на ловах, поодинці і сім’ями, вимирали роди, села. Голодзабрав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не виривав останнього окрайця з дитячих ротів, не вмів торгуватисвятинею, красти, вбивати або вижити.
Полтавка Марія Ліванська згадувала:
«…Пам’ятаю,як батько кладе натачку двох моїх братів і сестру, везе на цвинтар.
Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно,поклав їхдо мами. Закопав. А згодом помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду. Жахливі події в сусідніх селах. Там траплялися випадки зникнення дітей. Одного разу мешканець села наткнувся на замасковану яму із залишками людських кісток. І тоді виявили, що в селі діяла організована банда, яка виготовляла ковбаси з людського м’яса. Ковбаси продавали в навколишніх селах. Голодні люди нічого не підозрювали, купували… Пам’ятаю, як у нашої сусідки були дві дівчинки-близнючки. Світловолосі з яскравими очима. Якось сусідки звернули увагу на те, що дітки кудись ділися. Позвали голову сільської ради, увійшли до хати, не повірили своїм очам… З казана стирчали маленькі дитячі ніжки…
Пам’ятаю порожні, звірячі очі тієї сусідки. Коли її везли в місто, з натовпу пролунало слово: «людожерка».
Колишня жителька села Стовбина Долина Новосанжарського району Марія Лебідь:
«Кожний день 1933 року був сповнений для нас жахливими подіями. Смерть стояла скрізь. У пошуках їжі люди йшли у сусідні села чи в місто, щоб щось поміняти з одягу на їжу. Мама вже була дуже слаба,але взявши новеньку хустину, чоботи, пішла у Полтаву в надії поміняти щось на їжу. Їй пощастило виміняти невеличку хлібину. Ледве ввійшла до хати, вийняла із-за пазухи і дала нам. Коли розломили, завмерли – всередині була велика ганчірка… Поїли тоненьку шкоринку з «хлібини». Люди їли все, що траплялося: собак, кішок, їжаків, ховрахів, горобців. У 33-му мені виповнилося 20. В сім’ї нас було четверо: мама, сестри – Сашаі Галя. Батько нас покинув. Того року, весною, протягом3-х днів я втратила маму і сестру Галю. Галя працювала в місті, але одного дня на неї напали незнайомі люди і пограбували. Сестраповернулась додому, щоб вмерти… Я всі ці роки думаю, якби вона лишилась в місті, то, мабуть, була б жива. Адже карткова система розподілу продуктів рятувала робітників і службовців, навіть деякі з них допомагали рідним на селі. Весною 33-го було особливо важко. Мама і сестра опухли так, що майже не ходили, більше лежали. Ми нарвали листя лободи, бузини, назмітали кукурудзяних висівок із землею і спекли лепешники. Їли гарячими. Вночі померла мама. Трупдва дні пролежав у хаті. Не було сил копати яму. Галя , ледве переставляючи ноги, вийшла, щоб зловити жаб, повернулась із кількома, піджарила, і з’їла. Потім сказала: «Марійко, я помираю». Обійняла мене і тихо померла. Господи, не дай більше людям перенести таке лихе… Коли ми стали опускати в могилу тіло мами і сестри, прийшласусідка Олена і попросила, щоб в цій же ямі похоронили і її 28-річного сина Сергія, бо сили в неї копати яму не було. Сергій поліз до стріхи, де були гороб’ячі гнізда, впав з драбини і вбився. Сергія притягли і поклали в могилу разом із моїми рідними. Стали засипати, але раптово почули стогін, заворушилась рука… Мати Сергія, немічна, худа, махнувши рукою,сказала: « Засинай, все одно помреш». Земля ще ворушилася, ніби важко дихала з останніми подихами Сергія».
Нині ми знаємо, що то було. Був голод, штучно організований, був масовий сталінський терор, свідомо спрямований на згубу українського народу – такого ненависного диктатурі, якій всюди відчувався прихований опір, за таємний сепаратистський. Цей безпрецедентний за своїм катівським розміром злочин сталінщини завдав Українітяжких втрат, коштував мільйони людських життів, у тому числі і материнських, дитячих.
Тяжкоповертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння.Надто багато позаду могил. Надто великі витрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопею насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки розповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
Страшні мільйонніцифри загиблих внаслідок штучного голодомору застерігають і кличуть. Треба пам’ятати, бо забуття прирікає на очерствіння душі, на втрату історичноїпам’яті.
Багатомільйонний український народ. Він заслуговує і шани, і поваги. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле і небайдужеставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1933 р.
Характерний факт: у селі Стовбина Долина, про яке згадується у цьому матеріалі, під часголоду 33-го людей загинуло більше, ніж на… усіх фронтах усіх воєн ХХ століття! На початку 90-х у селі спорудили пам’ятний знак на пошану невинно убієнних.