Після перегляду відео із Золотого на думку не спливають ні аргументи, ні виправдання. Зашкалюють емоції, і тому у нас, як, сподіваємося, й у більшості притомного громадянства, на порядку денному стоїть надзавдання: не зірватися та не нахамити а ля Зе сусідському котові. Кіт ні в чому не винен, хоч котова співмешканка й голосувала за свого клона.
Якийсь час до цього ми прислухалися до закликів гіпертрофовано об'єктивних захисників нової мітли знайти у Зе щось позитивне, дати можливість новатору і його шапітовській шаразі навести лад у занапащеній баригами і окремішно Порошенком країні. Інколи піддавалися фантазіям і часом (коли у лісі натрапляли на галявину, всуціль заставлену білими грибами) хотіли повірити у щирість, з якою Зе намагається примусити кожного з нас – колегу-президента – побачити у ньому патріота. Але називати маячню дилетанта, яким би той дилетантизм не був щирим, державною політикою?! Навіть у стані грибної ейфорії – вибачте, пане.
«На Украінє вчера прошол дождь, мнє сорок два года, я – прєзідент, а ти мнє шо», ‒ конспект сюжету з'яви Зе перед тими, хто врятував країну. На тлі інтелігента Дениса-Янтаря, ветерана-добробатівця, котрий, за висловом Яніни Соколової, п'ять років «прикриває зад» дезертира, пацан не те що на президента, на чоловіка не скидався! Якщо головнокомандувача так легко схарапудила якась місцева сєпарка, як же він розраховує виграти нормандську зустріч? Хоч вихований Янтар саме містичним впливом місцевої золотівської колаборантки пояснює зрив Зе на жаргон підворіття, ми з Денисом не можемо погодитися – ситуація набагато серйозніша: президент явно не з нами, десь у своєму потойбіччі.
Що робити? Починати розумнішати. І якомога швидше повертати чужого Україні вискочку до звичного середовища з хіхоньками, Лисими і пісюнами.
Вадим Демиденко