29 березня в Ісламабаді розпочалися дводенні консультації міністрів закордонних справ Пакистану, Саудівської Аравії, Туреччини та Єгипту.
Формально мета зустрічі — «поглиблене обговорення регіональної ситуації та питань взаємного інтересу». На практиці — перша за час нинішньої ірано-американо-«ізраїльської» війни зустріч чотирьох ключових мусульманських країн, яка вже отримала в турецьких і пакистанських ЗМІ ярлики «сунітської осі», «Ісламського НАТО» і навіть «осі стабільності».
Деякі коментатори назвали подію «політичним землетрусом в Ісламабаді» та «перемальовуванням карти на Близькому Сході без дозволу Вашингтона».
На їхню думку, йдеться не просто про рутинний саміт, а про спробу регіональних гравців узяти ініціативу у свої руки, що, безперечно, має викликати занепокоєння у «Ізраїлю». Чи так це?
Пакистан, який останніми тижнями активно позиціонує себе як «чесного брокера», вже виступає каналом зв’язку між Вашингтоном і Тегераном.
За даними Reuters і Al Jazeera, Ісламабад передає повідомлення, а Іран на знак доброї волі дозволив прохід 20 пакистанських суден (по два на день) через Ормузьку протоку — критично важливий крок на тлі енергетичної кризи, спричиненої ударами по іранській інфраструктурі.
Міністр закордонних справ Пакистану Мухаммад Ісхак Дар прямо заявив, що готовий прийняти прямі американо-іранські переговори на своїй території.
Турецький колега Хакан Фідан ще до прильоту в Ісламабад говорив про створення «механізму деескалації». Єгипетський і саудівський міністри прибули зі схожим порядком денним: зупинити війну, яка вже забрала тисячі життів і паралізувала глобальні поставки нафти.
Західні аналітики (Reuters, France 24, JNS.org) загалом стримані, але визнають зсув. Вони зазначають, що всі чотири учасники — традиційні партнери США: Саудівська Аравія та Єгипет отримують американську допомогу, Туреччина — член НАТО, Пакистан — давній союзник у боротьбі з т. зв. «тероризмом».
Тому багато хто бачить у саміті не бунт проти Вашингтона, а «керований вихід» Америки із затяжної війни, яку вона вже не хоче вести самостійно.
«Ізраїльські» джерела називають формовану «сунітську коаліцію» стратегічною загрозою: вона позбавляє Нетаньяху приводу для розширення конфлікту й перетворює війну з «можливості» на «стратегічний тягар».
Арабські голоси (Al Jazeera, Arab News, Asharq Al-Awsat) підкреслюють прагматизм. Саудівська Аравія та Єгипет, які ще нещодавно бачили в Ірані загрозу, тепер зацікавлені в стабілізації: удар по Ормузу б’є по їхній економіці сильніше, ніж по американській.
Каїр і Ер-Ріяд розглядають пакистанський канал як можливість зберегти обличчя й не допустити перетворення конфлікту на широкомасштабну сунітсько-шиїтську війну.
Водночас арабські оглядачі обережно нагадують: без реальних гарантій безпеки для монархій Затоки та без послаблення іранської ракетної програми деескалація може виявитися тимчасовою.
Турецькі аналітики й офіційна Анкара йдуть далі за всіх. Хакан Фідан відкрито говорить про «сценарій, написаний Ізраїлем», який сіє «насіння розбрату» і ризикує втягнути весь регіон у багаторічний цикл насильства.
У турецьких ЗМІ (TRT World, Anadolu) Ісламабадський квартет називають логічним продовженням турецько-пакистансько-саудівського зближення останніх років.
Для Анкари це шанс утвердитися як «регіональний модератор» у межах НАТО і водночас як лідер мусульманського світу. Ердоган і Фідан підкреслюють: Туреччина не хоче війни, але й не дозволить перетворити Близький Схід на «слабкий, розділений і вразливий» театр чужої гри.
Тим часом низка спостерігачів звертає увагу на Китай. На їхню думку, Пекін публічно не «світиться», але нібито перебуває «в центрі сцени». Китай — найбільший покупець саудівської нафти та головний інвестор у «Пояс і шлях» (з включенням Пакистану й Туреччини).
Стабільність Ормузу й деескалація — у його прямих інтересах. Саме тому китайські ЗМІ та аналітики вітають «регіональну ініціативу без зовнішнього диктату».
Чи можна говорити про «захід американської гегемонії»? Занадто рано. Чотири країни залишаються глибоко інтегрованими в західну систему безпеки й фінансів. Однак сам факт, що вони зібралися в Ісламабаді, а не у Вашингтоні чи Брюсселі, — симптом зростаючого запиту на багатополярність. Регіональні держави вчаться домовлятися без дозволу «старшого брата».
Для воєнного злочинця Нетаньяху це справді погана новина: війна, яку він сподівався використати для реалізації проєкту «Великого Ізраїлю» та остаточного послаблення мусульманських країн, перетворюється на дипломатичну пастку.
Для Ірану — вікно можливостей: якщо переговори розпочнуться, Тегеран зможе торгуватися з позиції сили, зберігши ядерну інфраструктуру та вплив у регіоні.
Головне питання найближчих місяців: чи перетвориться Ісламабадський квартет на постійний механізм (хай і неформальний), чи залишиться разовою зустріччю?
Якщо чотири столиці зможуть узгодити спільні пропозиції щодо Ормузу, санкцій і гарантій безпеки, ми побачимо не просто дипломатичний успіх, а перший реальний крок до нового регіонального порядку.
Якщо ж усе зведеться до красивих заяв — Вашингтон і Тель-Авів швидко повернуть контроль.
Поки що одне безсумнівно: Близький Схід 2026 року вже не той, що у 2025-му. Можливо, регіональні гравці втомилися бути статистами в чужій драмі. І Ісламабад став сценою, де вони вперше за довгий час спробували написати власний сценарій.