Бездарі та шарлатани нищать українство, як знищили і Вавілова.
«Навести лад на земній кулі!» — легко сказати, коли в голові ще гуляє вітер юнацького максималізму, а попереду ціле життя. От тільки Микола Іванович Вавілов, який народився в листопаді 1887-го в кривих провулочках Пресні, ляпнув це цілком серйозно. І справді взявся до діла.
І порода, треба сказати, була відповідна. Недарма згодом академік Обручев аж ахав: «Оце так родина була!» У батьків без особливої освіти виросли талановиті діти. Молодший брат Сергій — видатний фізик і президент Академії наук, обидві сестри, Олександра й Лідія, — мікробіологині. Які там ляльки! У цьому домі змалечку збирали гербарії, корпіли над мікроскопами й читали наукові талмуди одразу кількома європейськими мовами.
Після школи Вавілов, наслухавшись у Політехнічному музеї лекцій професора Худякова, подався до «Петрівки» (Петровської сільськогосподарської академії). І понеслося. Майбутній дружині він чесно писав, що хоче присвятити себе Erforschung Weg (дорозі пошуків). Його цікавив імунітет рослин. Як уберегти молоді сходи пшениці від усякої зарази на кшталт іржі й борошнистої роси? А без генетики тут ніяк. І от молодий учений ціле літо від світанку до заходу сонця стирчить у полі. Тисяча дослідних ділянок, 650 сортів пшениці, 350 сортів вівса. Розмах такий, що сам «дідусь російської селекції» професор Рудзинський зізнавався, мовляв, мені ніяково зватися вашим учителем, бо я у вас навчився в рази більше, ніж ви в мене.
А потім почалися мандри. У Вавілових удома стояв величезний глобус, увесь покреслений товстими лініями, проведеними «вічним пером». Так він позначав свої маршрути. Куди його тільки не заносило! На крижані вершини, на підвісні місточки з гілля над прірвами, про які місцеві казали: «Подорожній, ти тут, мов сльоза на вії…» У пустелю Сахару, де після аварійної посадки до їхнього літачка вийшов поцікавитися, як у них справи, справжнісінький лев. У щоденниках сухі рядки. Коні й люди грузнуть у снігу, караван ледве повзе. Ось тобі й «тихе» життя кабінетного ботаніка.
У 1917 році він плюнув на солідну професорську кафедру й рвонув до Саратова навчати молодь на сільськогосподарських курсах. Довкола нього зібралася ціла ватага талановитих учнів, а їхній галасливий гуртожиток влучно охрестили «Вавилоном». За шість років вони перелопатили 1700 зразків самої лише м’якої пшениці. Саме там Вавілов намацав свій знаменитий «Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості» — по суті, таблицю Менделєєва для біологів, яка підказувала, які форми рослин узагалі можна знайти в природі. Ще й розробив «Теорію центрів походження культурних рослин». Цього вже вистачило б, щоб назавжди увійти в історію. Та він пішов далі. Організував Всесоюзний інститут рослинництва (ВІР) і сільськогосподарську академію. Об’їздив 52 країни на п’яти континентах і зібрав колекцію з понад 200 000 зразків. У Пітері, у старовинному особняку на Ісаакіївській площі, ці бляшані коробочки стояли від підлоги до стелі. Десятки тисяч зразків ярої пшениці, стільки ж озимої, стелажі з вівсом…
У блокадному Ленінграді його співробітники, помираючи з голоду, не взяли з цієї колекції ані зернини. Непритомніли з голоду просто серед мішків із добірним зерном і картоплею, та зберегли все. Бо Вавілов прищепив їм таку моральну стійкість, якої не похитнула навіть загроза смерті. І архів його вберегли, ризикуючи головою, коли господаря кабінету оголосили «ворогом народу».
Сам Микола Іванович працював по 16–18 годин на добу й за все життя жодного разу не брав відпустки. Листувався з ученими майже зі ста країн і кожному відповідав неодмінно його рідною мовою, адже володів 22 мовами й місцевими діалектами.
І ось на шляху цього титана стала войовнича, агресивна пліснява. У 1927 році Вавілов почув про якогось Трохима Лисенка. Газети сурмили про «босоногого професора», який нібито навчився удобрювати землю взагалі без добрив. Вавілов послав до нього співробітника, щоб той придивився. Співробітник повернувся з невтішним діагнозом. Товариш малоосвічений, зате амбіцій хоч греблю гати. Вважає себе новим месією біології. Так почалося сходження нездари, яке згодом призвело до ганебної сесії ВАСГНІЛ 1948 року. Хоч як блюзнірськи це звучить, Вавілов, слава богу, до тієї ганьби вже не дожив.
У серпні 1939-го Лисенко настрочив донос на ім’я Молотова. Верещав там про «хор капіталістичних шавок від генетики», яким підспівують вітчизняні вчені, та скаржився, що Вавілов, мовляв, погрожує піти на вогнище, порівнюючи нинішні часи з добою Галілея (такий був невіглас, що навіть Галілея з Джордано Бруно переплутав). Класичний портрет «босоногого» кар’єриста, який і двох слів до пуття не зв’яже, зате вправно орудує головною зброєю нездар — умінням вчасно підлизатися, вчасно зрадити й настрочити донос. Лисенко — така собі моторошна пародія на будь-яку наукову раду. Людина з трьома класами освіти й манією величі береться трощити все живе, бо поруч зі справжнім інтелектом будь-яка сірість почувається геть незатишно. А єдиний спосіб вивищитися для такої тварюки — розтоптати того, хто незмірно вищий.
Сталін донос оцінив. Скасували і ювілей Вавілова, і Міжнародний генетичний конгрес у СРСР. А 6 серпня 1940 року Миколу Івановича забрали. Далі — суд на кілька хвилин, обвинувачення у шпигунстві та зраді Батьківщини, які Вавілов навідріз відмовився визнавати, назвавши все наклепом і вигадками. Вирок — розстріл.
Читаєш заяву, яку він у квітні 1942-го написав Берії із Саратовської в’язниці, — і просто жах бере. Пише сухо, аж моторошно. Сиджу в камері смертників, без прогулянок, без передач, без мила, без книжок, уже почалася цинга. Мені 54 роки, я знаю мови, маю величезний досвід. Дайте мені просто померти, працюючи на користь своєї країни. Після листа смертну кару йому «милостиво» замінили на двадцять років таборів. Не знадобилося. 26 січня 1943 року великий учений помер у Саратовській в’язниці № 1. Його закопали в спільній могилі для в’язнів на Воскресенському кладовищі…
Брат Сергій, президент Академії наук, так і не дочекався реабілітації Миколи. Помер 1951-го, точнісінько в річницю братової смерті. Старший син Олег трагічно загинув. Молодший, Юрій, став доктором фізико-математичних наук і до кінця життя беріг батьків письмовий стіл, книжки й листи в московській квартирі на Сокольницькій слободі. Онука Олена подалася в генетику мікроорганізмів.
І лише багато років потому, у грудні 1985-го, під час обговорення фільму про Вавілова в музеї Політеху, генетик Володимир Ефроїмсон — людина, яка за боротьбу з лисенківщиною відбула двадцять років у таборах і на засланні, — вискочив на сцену й прокричав у мікрофон правду, від якої в усіх у залі задзвеніло у вухах.
— Автори фільму скромно сказали: «загинув у Саратовській в’язниці»… Він не загинув. Він здох! Здох як собака. Здох від пелагри — це така хвороба, яку спричиняє цілковите, позамежне виснаження. Саме від цієї хвороби здихають безпритульні собаки. Так от, великий учений, геній світового рівня, гордість вітчизняної науки, академік Микола Іванович Вавілов здох, як собака, у Саратовській в’язниці… І треба, щоб усі, хто тут зібрався, знали й пам’ятали це… Я — стара людина, пережив два інфаркти, понад двадцять років провів у таборах, на засланні й на фронті. Може, завтра помру. І тому дуже поспішаю вам сказати, що навряд чи серед вас, тих, хто сидить у цій залі, знайдуться двоє чи троє, які, опинившись у застінках КДБ і зазнавши тих нелюдських і диких знущань, не зламалися б, не відмовилися б від жодної своєї думки, не зреклися б жодного свого переконання… Кати, які правили нашою країною, досі не покарані. І доти, доки за собачу смерть Вавілова, за собачу смерть мільйонів в’язнів, за собачу смерть мільйонів селян, які померли з голоду, та сотень тисяч військовополонених, доки за ці смерті не впаде жодна волосина з голови жодного ката, — ніхто з нас не застрахований від повторення пережитого…
Мав рацію Ефроїмсон. Кати потім ходили з орденами на грудях, засідали в президіях, пили чай на дачах і вчили народ «правильної біології».
Дуже шкода. Людина, яка поклала все своє життя на те, щоб НАГОДУВАТИ ПЛАНЕТУ, померла З ГОЛОДУ в тюремній камері. Він був генієм. І поки люди не навчаться називати сірість убивцею, а ката — катом, ця страшна реальність і далі ходитиме колом.