Цього року в травні виповнилось 110 років від дня народження людини, яка багато зробила для Полтавського краю – етнографа, фольклориста, лексикографа Івана Івановича Гурина.
Це ім’я не дуже відоме зараз на Полтавщині, і хочеться виправити цю прикру несправедливість, адже Гурин останні десятиліття свого життя прожив у мальовничому місті-курорті Миргороді, викладав у Хомутецькому ветзоотехнікумі, все життя збирав зразки народної творчості, працював над словниками рим різних поетів та над загальним словником українських рим, був засновником та першим директором літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі в Миргороді. У цей ювілейний для Гурина рік ті, хто небайдужий до національної пам’яті та свідомий того, який значний внесок зробив Гурин у примноження фольклорних багатств нашого краю, вшановують його меморіальними вечорами, публікаціями в засобах масової інформації. Однак хочеться, щоб його пам’ятали не тільки в Миргороді, а й в усій Україні.
Дитинство Івана Гурина минуло у мальовничому куточку Полтавщини – селі Бзів Скопецької волості Переяславського повіту Полтавської губернії (нині село належить до Баришівського району Київської області). Народився він 7 травня 1905 року. Батька не знав, адже Іван Гаврилович Гурин помер зовсім молодим, у віці 24 років, за кілька місяців до народження Іванка. Сім’я опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Не маючи власної оселі, мати Марта Яківна з сином спочатку жили в Іванкового діда, і хлопчик зростав у атмосфері любові до рідного слова, слухаючи народні пісні, перекази, легенди, і це було духовною їжею, в той час як звичайної часто не вистачало. Пережив малим і голод, і злидні, проте, як свідчить життєвий шлях Гурина, він узяв із тих років усе найкраще.
Поруч із Гуриним у цій хаті зростав і відомий український актор, режисер, педагог, народний артист СРСР Олесь Сердюк, який згадував, що тітка Марта надзвичайно захоплююче розповідала усілякі легенди, бувальщини, навчала відчувати живу поезію народного слова.
Величезне враження на маленького Івана справила також подія, що на все життя привернула його увагу до постаті Шевченка – святкування 100-річчя від його дня народження. В цей час 9-річний Іван навчався у Бзовській церковно-приходській школі. І хоч царським урядом тоді заборонялися будь-які урочистості з цього приводу, учитель Олександр Костянтинович Списовський все ж таки організував дитячий ранок, і Гурину було довірено нести портрет Великого Кобзаря, оздоблений вишиваним рушником, і він разом з усіма співав «Реве та стогне Дніпр широкий». Текст цієї пісні став першим, записаним маленьким Іваном у своєму житті. Потім були бабусині народні пісні – вона була кріпачкою і добре пам’ятала реформу 1861 року.
В 11-річному віці Іван потрапив до дитячого притулку в Києві: мати, змилостившись над п’ятьма дітьми-сиротами з чужої сім’ї, перейшла до них. А в Києві жив дядько Івана, навчався у школі двоюрідний брат.
1921 року, після смерті бабусі Марії, 16-літній Гурин повернувся до Бзова, трохи наймитував у багатого селянина, а згодом вступив до Війтовецької педагогічної школи на Переяславщині. Заохочений викладачами – згодом відомими вченими фольклористом О.Білим, мовознавцем А.Загродським, літературознавцем М.Ненадкевичем, І.Гурин глибоко усвідомлено, організовано й цілеспрямовано почав збирати фольклорні, етнографічні, діалектологічні матеріали. 1922 р. все зібране він надіслав до Етнографічної комісії АН УРСР в м. Києві. Отримав схвальну оцінку, і це, звісно, надихнуло на подальшу працю.
1924 р. було організовано Всеукраїнське етнографічне товариство (ВУЕТ), і Гурин став його членом, а пізніше був обраний кандидатом у члени правління ВУЕТ.
Закінчивши 1926 р. Ржищівську педагогічну школу (її тоді називали технікумом), Іван Іванович розпочав свою педагогічну роботу в с. Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. 1938 р. він здобув вищу філологічну освіту в Київському педагогічному інституті. До речі, дружина Віра Антонівна була його колегою – закінчила Інститут Народної освіти в Кам’янець-Подільському (1924-1927) та Київський педагогічний інститут (1945-1950), щоправда, за іншою спеціальністю – викладач природничих наук, біології та хімії.
Після цього була вчительська праця по всій Україні, участь у Великій вітчизняній війні – був Гурин у Німеччині, збереглися навіть архівні фотографії, які він надсилав 1945 року дружині та матері – був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями. Повернувшись на Батьківщину, Іван Іванович продовжив педагогічну діяльність, а після виходу на пенсію 1965 року – активну громадську, ставши ініціатором створення Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, що пізніше стало Миргородською організацією «Просвіти», та працюючи літературним консультантом літоб’єднання «Любисток», чимало з колишніх членів якого нині відомі культурні діячі Миргородщини та України; Гурин також був незмінним учасником народного хору та солістом мистецького ансамблю «миргородські парубки».
До останніх днів своїх Іван Іванович Гурин залишався палким патріотом, що виражалося зокрема і в такій, здавалося б, поверховій формі, як одяг – Гурин постійно носив вишиванку. Причому якщо у 90-і це вважалося просто деяким дивацтвом, то за радянських часів такий прояв патріотизму був просто небезпечним. А ще у Івана Івановича на столі завжди були якісь нотатки, записи, замітки, а то і величезні паперові полотнища, розкреслені таблицями і розписані дивними, незрозумілими пересічному свідкові скороченнями. Це переконливо доводить, що Гурин займався фольклористикою та лексикографією дійсно від душі, отримував від цього неабияке задоволення – більш того, присвячував цій нелегкій праці кожну вільну хвилинку.
Тож нагородження його за неабиякі заслуги і просто людську мужність, творчу настирність та клопітку багаторічну працю було закономірним. 1991 року Іван Іванович Гурин став першим лауреатом премії імені Павла Чубинського.
Це, певно, можна назвати кульмінаційним моментом життєвого і творчого шляху етнографа, фольклориста, лексикографа Івана Івановича Гурина – його заслуги, так довго і незаслужено замовчувані, нарешті було визнано і належно відзначено. Та все одно доживав віку Іван Іванович дуже самотнім – дружина та матір давно померли, єдиний син зник безвісти ще у війну.
Так сталося, що єдиними його родичами, хоч і не кровними, є миргородська родина Олійник-Локай: двоюрідна правнучка Олена та праправнучка Маргарита. Вони намагаються зберегти пам'ять про Івана Івановича та донести до людей.
2009 року Маргарита Олійник-Локай працювала керівником гуртка секції малої академії наук в Миргородському Центрі естетичного виховання. Тоді темою дослідження був обраний життєвий шлях та народознавча діяльність Івана Івановича Гурина. Ця робота не посіла в області призового місця, проте була важливою для повернення із забуття славного імені цієї непересічної людини.
2010 року, до 105-річчя Івана Івановича, вийшов збірник статей, спогадів і документів «Іван Гурин», який об’єднав найрізноманітніші матеріали і фотографії, дбайливо упорядковані заступником директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею Людмилою Розсохою.
Одним із найбільш значущих для Полтавщини досягнень у творчій та науковій біографії Гурина є те, що він є засновником Літературно-меморіального музею ім. Д.Гурамішвілі в м. Миргороді. Зараз цей музей є окрасою полтавської землі, місточком дружби між грузинським та українським народами, на регулярних урочистостях до роковин Гурамішвілі навіть жартують, що це своєрідне посольство Грузії в Миргороді. А свого часу, коли Іван Гурин на громадських засадах вирішував оргпитання по відкриттю музею, збирав експонати та писав тематико-експозиційний план, йому навіть не подякували як належить.
Іменем Івана Івановича названо бібліотеку духовних знань, яка існувала в Миргороді у 90-і роки. Основу її склали книги з особистої бібліотеки Гурина. На жаль, пізніше вона була розформована. Частину книг було передано міській бібліотеці для дорослих. Ще й досі у фонді можна знайти книги з його екслібрисом – особливою позначкою, своєрідним підписом, що засвідчує власність. А ще іменем Гурина названо вулицю в Миргороді.
Нелегким був життєвий шлях Івана Івановича, подекуди трагічним, адже це дуже боляче для чоловіка – втратити єдиного сина, не залишити спадкоємців, не продовжити свій рід. Проте довгі десятиліття самотності Іван Іванович присвятив праці, теплоту свого серця віддавав учням та однодумцям, а знання закарбовував у народознавчих працях. Завдяки його кропіткій роботі у нас численні фольклорні збірки та лексикографічні праці – «Де живе жар-птиця», «Словник українських рим» та інші, а ще саме він проклав місточок дружби між українським і грузинським народом – і тепер у нас є чудовий музей Давида Гурамішвілі. Тож можна впевнено сказати, що його слід в історії Полтавщини не зітреться.
Маргарита ОЛІЙНИК-ЛОКАЙ.