Візит Трампа до КНР оголив усю глибину суперечностей між двома наддержавами — і водночас показав, що краще домовлятися, ніж ворогувати.
Це перший візит Трампа до Китаю за 9 років, і за цією цифрою стоїть ціла епоха: торговельні війни, технологічне протистояння, пандемія, напад на Україну, балансування на межі війни навколо Тайваню та, зрештою, американо-ізраїльська агресія проти Ірану, яка й стала безпосереднім каталізатором нинішнього зближення.
Разом із президентом США до Пекіна прилетіла значна делегація американського бізнесу: засновник SpaceX Ілон Маск, глава Apple Тім Кук, керівники Meta, Goldman Sachs, Boeing, Visa та інших корпорацій.
Це була не просто дипломатична вивіска — це був сигнал, який у Пекіні прочитали безпомилково: Вашинґтон прийшов із конкретними інтересами та конкретними потребами.
Трамп чудово розуміє: без китайського ринку американський бізнес втрачає величезні можливості, а без китайської співпраці жодна з гострих міжнародних проблем не може бути розв’язана.
Переговори відбулися у Великій залі народних зборів у Пекіні та тривали понад дві години. За зачиненими дверима обговорювалися теми, кожна з яких окремо здатна визначити вигляд світової політики на десятиліття вперед: Тайвань, торговельна війна, ядерна програма Ірану, ситуація в Ормузькій протоці, війна в Україні.
Зовнішня картина — теплі промови, урочистий банкет, спільне відвідування «Храму Неба» — разюче контрастувала зі змістом. За оцінками низки аналітиків, переговори були вкрай важкими, а багато сказаного за зачиненими дверима навмисно залишилося поза публічними коментарями.
Розбіжність між підсумковими заявами двох сторін виявилася доволі промовистою: в офіційному комюніке КНР окремо згадувалася тема Тайваню, тоді як американська сторона утрималася від її публічного коментування. Промовисте мовчання.
Центральним і найгострішим сюжетом переговорів стало тайванське питання. Сі Цзіньпін прямо заявив, що тайванське питання є найкритичнішим у китайсько-американських відносинах, і попередив: за правильного підходу відносини між країнами можуть залишатися стабільними, однак в іншому випадку ситуація стане вкрай небезпечною.
Це вже було не дипломатичне застереження у традиційному сенсі — це була постановка ультиматуму. Китайські керівники вкрай рідко говорять настільки прямо. Коли вони це роблять, до них варто дослухатися.
Наприкінці минулого року Державний департамент США погодив продаж Тайбею військової техніки на 11 млрд доларів — і саме цей фоновий контекст робить пекінське попередження ще вагомішим.
Суперечність тут системна і, вочевидь, не має швидкого розв’язання. Вашинґтон де-юре визнає концепцію «єдиного Китаю», але де-факто продовжує накачувати острів зброєю та політичною підтримкою.
Пекін миритися з таким становищем речей більше не має наміру. Як зазначають експерти, єдиний реальний важіль американського тиску на Китай — це саме Тайвань. Але використання цього важеля несе у собі ризики, неспівмірні з будь-якими тактичними вигодами.
На цьому тлі іранський сюжет став рідкісним прикладом дипломатичного прогресу. За підсумками переговорів обидві країни погодилися, що Іран ніколи не повинен отримати ядерну зброю.
Крім того, Сі Цзіньпін висловив незгоду з мілітаризацією Ормузької протоки та спробами стягувати плату за її використання, а також проявив інтерес до збільшення закупівель американської нафти, щоб знизити залежність Китаю від постачань через Ормуз.
Для Пекіна це була болісна поступка: Іран є найбільшим постачальником нафти до Китаю, а двосторонні відносини давно вийшли за межі суто економічних. Однак стратегічний розрахунок узяв гору над тактичними міркуваннями.
Закрита Ормузька протока — це енергетичний шок для всієї світової економіки, який вдарить по Китаю не менше, ніж по інших. У цьому сенсі позиція Пекіна була продиктована не стільки поступливістю, скільки холодним прагматизмом.
Примітно, що саме цей пункт порядку денного дав найбільш відчутний результат: Трамп «заради Китаю та миру» скасував блокаду Ормузької протоки, яка тривала лише два дні — крок, який без пекінських переговорів був би значно менш імовірним.
Економічний трек переговорів оголив фундаментальну слабкість американської переговорної позиції. Сторони підкреслили взаємозалежність економік, Сі попередив, що у торговельних війнах не буває переможців, і пообіцяв американським компаніям більше можливостей для роботи на китайському ринку.
За цими обтічними формулюваннями приховується жорстка реальність: кілька років тарифних війн, взаємних санкцій і технологічних обмежень завдали відчутної шкоди обом економікам.
У відповідь на американські заходи Пекін посилив контроль над експортом критично важливих мінералів та ініціював розслідування проти низки американських компаній — це вдарило по США, чий ВПК залежить від китайських ресурсів.
Приліт до Пекіна цілого сузір’я керівників найбільших американських корпорацій красномовно засвідчив, хто відчуває більшу потребу в розрядці.
Втім, за оцінками фахівців, говорити про прорив не доводиться. Структурні суперечності нікуди не зникли. Вашинґтон хоче відкриття китайського ринку без зустрічних поступок у технологічній і тарифній сферах.
Пекін наполягає на рівноправній, недискримінаційній співпраці — тобто фактично вимагає відмови від самої логіки американської стратегії стримування.
Сі Цзіньпін процитував давньогрецького історика та висловив надію, що історія, світ і його народи отримають відповідь на питання: чи зможуть дві країни подолати «пастку Фукідіда» та створити нову модель відносин між великими державами.
Апеляція до цієї концепції невипадкова. «Пастка Фукідіда» — це теза про те, що держава, яка підноситься, і чинний гегемон з історичною неминучістю приходять до війни.
Китайська сторона послідовно відкидає цей детермінізм: у Пекіні вважають, що політичні суперечності не повинні руйнувати економічну співпрацю, і що у двох найбільших ядерних держав просто немає альтернативи мирному співіснуванню.
Як підкреслюють експерти-сходознавці, саме в цьому — принципова розбіжність двох філософій міжнародних відносин: американська традиція мислить категоріями гегемонії та стримування, китайська дедалі наполегливіше пропонує концепцію багатополярного балансу.
Багато оглядачів зазначають, що ця зустріч підтверджує кінець епохи одностороннього домінування. Сполучені Штати, зіткнувшись із реальністю багатополярного світу, змушені переходити від стратегії «пастки Фукідіда» — неминучого конфлікту між висхідною та домінуючою державами — до пошуку формули співіснування.
Ядерний чинник при цьому відіграє роль абсолютного стабілізатора. Будь-який прямий військовий конфлікт між США та Китаєм означає катастрофу планетарного масштабу — і обидві сторони це чудово розуміють. Саме тому навіть найгостріші суперечності зрештою завжди повертають сторони за стіл переговорів.
За підсумками зустрічі Трамп запросив Сі Цзіньпіна відвідати США у вересні — і це запрошення саме по собі є дипломатичним результатом. Діалог триває. Однак не варто будувати ілюзій.
Американо-китайські відносини увійшли у фазу, яку найточніше можна описати як «конкурентне співіснування»: сторони надто взаємозалежні для справжньої війни й надто конкурують, щоб стати союзниками.
Тайвань залишається раною, що не загоюється, торговельні суперечності мають системний характер, а розрив у стратегічних інтересах нікуди не зник.
Пекінський саміт не змінив цієї реальності. Але він показав: обидві держави, попри всю риторику та взаємні звинувачення, все ще віддають перевагу переговорам перед конфронтацією.
Світ вступає в епоху, де баланс сил вимагає постійного тонкого регулювання. Жодна з наддержав не може диктувати умови в односторонньому порядку. Це не тріумф однієї сторони й не поразка іншої, а вимушене визнання нової реальності.