Алі Ларіджані написав книгу про Декарта. Її назва — «Критика та аналіз «Правил для керування розумом» Декарта».
Декарт написав «Правила» давно. Праця залишилася незавершеною. Двадцять один принцип. Вони показують, як керувати мисленням: ділити проблеми, впорядковувати думки, усе рахувати, шукати ясні ідеї.
Ларіджані уважно її читає. Він бачить метод: сумніватися в усьому непевному, відкидати хибне, доходити до безсумнівного. «Я мислю, отже існую».
Він розвиває цей метод далі — не лише для окремої людини, а й для держави. Держава також має сумніватися: у зовнішніх моделях, у західних цінностях, у міжнародному праві, що її обмежує, у наративах, які нав’язують інші.
Сумнів — як ніж. Відсікає наслідування. Відсікає залежність.
Тоді держава знаходить власну певність: «Я критикую, отже існую. Я мислю самостійно — отже стою самостійно».
Це повне самоволодіння. Держава володіє своїм розумом. Своїм шляхом. Без зовнішнього господаря.
Ларіджані пов’язує це з Іраном після революції: «ані Схід, ані Захід». Будувати власний розум. Будувати власну силу. Бути терплячими. Бути незалежними.
Він поєднує Декарта з ісламською думкою. Не заперечення, а трансформація. Старий метод служить новій державі.
Книга гостра. Вона також критикує Декарта, вказує на прогалини. Але ядро залишається: сумнів веде до свободи — для людини і для нації.