Сергій Карайнович для луцького Вісника розповів як його товариш з Полтавської області Євген Мусієнко, який до нещодавно захоплювався лише комп’ютерними онлайн-іграми і книжками про західноукраїнську історію боротьби за незалежність став сам на шлях боротьби за Україну. Її він розпочав на Євромайдані і зараз продовжує у війську.
Як зізнається сам Женя, Майдан буквально випадково звалився йому на голову. 1 грудня 2013 року він з дружиною та донькою були у Києві. Тоді у столиці якраз збиралася величезна акція протесту проти розгону студентського мітингу на Майдані Незалежності. Щоправда, мій товариш про це майже нічого не знав, до столиці їхав у справах, і заодно хотів показати місто доньці. На кілька днів зняв квартиру на Хрещатику.
– Зрозуміло, захотів показати доньці Майдан Незалежності. Ми прийшли туди із самого ранку. Глянув на все те – і подумав, що тут збираються якісь, м’яко кажучи, дивні люди. Їх тоді було зовсім небагато. Подумалося, що це все марна трата часу, і сидіти тут можуть хіба що якісь нероби. Тож на Майдані ми довго не затрималися і пішли гуляти по музеях. Пізніше, коли вже збиралися їхати додому, повернулися на Хрещатик, і… я побачив багато людей, які зібралися на акцію протесту. Від цього мільйонного натовпу я ніби потужний заряд отримав, і далі мене понесло, – згадує мій товариш.
Повернувшись додому, Женя буквально увесь вільний час витрачав на перегляд новин з Майдану. Також часто телефонував до мене. Женя щоразу перепитував, чи ще їдуть западенці до Києва, які настрої, чи стійкості вистачить. Коли ж 19 січня, на Водохреще, почалися бої на вулиці Грушевського, Женя не зміг всидіти вдома. Подзвонив і сказав: «Все, їду на Майдан. Відчуваю, що маю бути там».
Женя записався волонтером у медпункт (працював лікарем-анестезіологом у Кременчуцькій ЦРЛ) біля передньої барикади на Грушевського. Тут вперше познайомився зі справжніми «бандерівцями». Допомагав пораненим світло-шумовими гранатами та гумовими кулями і бачив першу смерть на Майдані, коли від бойових куль поліг Сергій Нігоян. Після того, як бої трохи вщухли, поїхав додому. Але знову повернувся, коли його досвід був найбільше потрібен, а саме увечері 19 лютого. Тоді вже один з передових медичних постів знаходився поблизу готелю «Козацький». Наступного дня був справжній кошмар. До медпункту приносили багато важкопоранених. Тут же складали й тіла Героїв «Небесної сотні». У своєму медпункті Женя нарахував їх за день 14.
– На Майдані я вперше став ділити людей на своїх і чужих. Там відчувалася атмосфера братерства. Тож кожну втрату пропускав через серце, немов рідна людина загинула. У той момент різні думки відвідували. Життя кожного з тих хлопців я б не поміняв на сотню антимайданівців чи навіть тих байдужих, хто спостерігав за Революцією з диванів і не доклав ніяких зусиль для боротьби. Дуже шкода було хлопців, але плакати не хотілося. Швидше зло брало. Просльозився лише тоді, як стало відомо, що ми перемогли, і почали перед сценою проносити тіла хлопців з «Небесної сотні», – згадує Женя.
Заряджений духом боротьби, Женя повернувся додому і буквально одразу попросився до війська.
– В останні дні лютого у нас було родинне свято. Зібралися у мами. На столі стояли закордонні напої, смачні страви. Але тут, як на зло, увімкнув новини і побачив, як у Криму захопили будівлю парламенту. Того вечора в душу так нічого й не полізло. А вже наступного ранку чергував під військкоматом. Записавшись у добровольці, вдома зібрав речі і чекав повістки. Минув тиждень, другий… Тоді я ледь не щодня почав «відвідувати» воєнкома. Нарешті він мені сказав: «Не заважай працювати, нам медичні спеціалісти не потрібні». А щоб відчепитися від мене, записав у прикордонний загін, але й звідти мене відправили додому, – згадує Женя.
Мобілізували мого товариша аж у червні у 57-му мотопіхотну бригаду з Кіровограда. Тут уже звання старшого лейтенанта запасу медичної служби змінив на капітанські погони. У зону АТО вирушив 6 листопада. Підрозділ Жені бере участь у боях на Дебальцівському плацдармі. Мого товариша відправили на один і передових блокпостів. Кілька діб сепаратисти намагалися затиснути його з трьох боків. 3 лютого під час чергового обстрілу він вискочив, щоб загнати в окопи чотирьох новачків, які приїхали на передову з базового табору бригади. Вони були необстріляні, а тому й не знали, чого боятися. Бійці встигли сховатися в укриття, а от Женя до бліндажа не добіг. Вибух пролунав десь поруч. Ударною хвилею Женю таки закинуло в окоп.
Нині він після контузії та сильного забою грудної клітки оговтується у військовому госпіталі у Харкові. І знову майже щоранку дзвонить і питає, як настрої у западенців. А ще перепитує про обстановку в Дебальцевому, бо там у нього «свої».