Поки одні роками викривають владу, а інші бояться визнати власну помилку, країна залишається заручницею політичного безсилля.
Умовні 25 % сьомий рік переповідають одне одному історії про агента Буратіно й агента Козиря, які «нищать державу на замовлення Кремля», доводячи себе до емоційного виснаження, але докорінно змінити ситуацію не можуть — хіба що запобігти остаточній зачистці опозиції та усуненню міжнародних важелів впливу.
Бо для зміни потрібно: 1) вийти із зони політичного комфорту й вступити у прямий конфлікт з агресивними, солідарними й добре організованими етнічними ОЗУ; 2) отримати від міжнародних союзників, від яких ми абсолютно залежні, карт-бланш на такі дії.
А добрі й мудрі союзнички давати «добро» не поспішають, бо Україна — не маленька й бідна на ресурси Молдова, і постання тут сильної національної держави переверне велику шахівницю догори дриґом і порушить злотий спокій маразматичної євроатлантичної демократії.
Умовні 73 % скаржаться одне одному й світу на «країну-гній», яка стирає їх із лиця землі, але вдіяти нічого не можуть. Бо те, що вони обрали, і облизали, і вишили бісером, не здатне вирішувати складні безпекові питання, а здатне лише морочити голови своїм адорантам.
Щоб змінити ситуацію, доведеться каятися, визнавати дуже неприємні речі й іти під оруду тих, кого вони оббрехали й зрадили. А це — психологічна смерть.
Тому марафон абсурду триває і триватиме доти, доки умовні 25 % не спроможуться зібратися, мобілізуватися, проскочити у вікно можливостей і перевернути дошку, де нам відведено роль пішаків, або доки «кращі геноциди нації» (с) не доведуть країну до ручки.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»