Прем'єр Канади сказав про США і світовий порядок те, що раніше наважувалися говорити лише пошепки — NYT.
Світ, у якому союзник стає здирником, партнер — деспотом, а міжнародні закони відкрито підганяють під сильних, потрібно ламати. Навіть якщо це загрожує болем і поневіряннями.
Минулий Всесвітній економічний форум у Давосі запам’ятається не звичними футурологічними прогнозами, а «землетрусом», який спровокував прем’єр-міністр Канади Марк Карні. Людина, яку важко запідозрити в радикалізмі, — технократ із технократів, колишній голова центробанків Канади та Англії — виступив із промовою, що стала епітафією старому світу. Теза Карні гранично жорстка: ми переживаємо не «транзит» або тимчасові труднощі, а фундаментальний розрив. Старі домисли про те, що географія і членство в західних альянсах автоматично гарантують безпеку й процвітання, більше не працюють.
Про деталі виступу Карні та про те, що стоїть за дивною поведінкою лідера США, розповіли Езра Клейн і Генрі Фаррелл в ефірі «The Ezra Klein Show», яких цитує «The New York Times».
Виступ канадського прем’єра став визнанням нової жахливої реальності: для таких країн, як Канада, глибока інтеграція зі США перетворилася з головного активу на екзистенціальну загрозу. Коли еліти в Давосі починають говорити про розрив із Вашингтоном, це означає, що колишній світопорядок мертвий.
«За останні два десятиліття низка криз у фінансах, охороні здоров’я, енергетиці та геополітиці оголила ризики надмірної глобальної інтеграції. Але останнім часом великі держави почали використовувати економічну інтеграцію як зброю, мита — як важелі впливу, фінансову інфраструктуру — як засіб примусу, ланцюжки постачання — як уразливості, якими можна скористатися. Неможливо жити в брехні про взаємну вигоду від інтеграції, коли сама інтеграція стає джерелом твого підпорядкування», — пояснив Фаррелл.
Щоб зрозуміти природу цього страху, потрібно звернутися до концепції «збройової взаємозалежності» (Weaponized Interdependence), яку розвиває Фаррелл. У 1990-х та 2000-х роках світ вірив у міф про те, що глобалізація — це суто економічний процес, який стоїть поза політикою. Насправді ж було вибудувано складну «кровоносну систему», вузлові точки якої (долар, система SWIFT, ключові технології) опинилися під повним контролем США.
Спочатку Вашингтон використовував цей контроль як точкову зброю проти терористів і країн-ізгоїв (Ірану, КНДР). Але з часом спокуса стала надто великою. Сьогодні Америка перетворила глобальні суспільні блага на інструмент тиску на всіх без винятку — від геополітичних суперників до власних союзників і міжнародних інститутів (таких як Міжнародний кримінальний суд).
Ключова думка проста й жорстока: якщо у тебе немає доступу до доларової системи та американських технологій, ти перестаєш існувати як значущий міжнародний суб’єкт. Світ опинився в заручниках у інфраструктури, яка обіцяла об’єднання, а принесла тотальний контроль.
Найяскравіша й віральна метафора цього процесу, запропонована Фарреллом, — «зафекалізація» (Enshittification — від англійського слова shit, що означає «лайно») американської гегемонії. Термін, який спочатку описував деградацію інтернет-платформ на кшталт Google або Facebook, ідеально лягає на зовнішню політику США.
Суть «зафекалізації» така: спочатку онлайн-платформа пропонує корисний і зручний сервіс, заманюючи користувачів і роблячи їх залежними. Але щойно «вихід» із системи стає неможливим або надто дорогим (ефект lock-in), платформа починає «зафекалізовуватися»: вона витискає з користувачів усі соки, погіршує умови та нав’язує свої правила.
«Якщо подивитися на те, як працює влада США та американська гегемонія, це схожа система. Ми бачимо, як дедалі більше «зафекалізовуються» всі ці платформи, які надають США і якими користується світ. Система клірингу в доларах — це спосіб, яким США можуть використовувати валюту, щоб реалізувати свою перевагу проти інших країн. Ми також можемо думати про збройні системи як про дуже схожі платформи. Коли ви купуєте, наприклад, винищувач п’ятого покоління, ви купуєте не тільки літак. Ви підключаєтеся до величезної системи, потрібної для його підтримки, для надання інформації, що дає змогу визначати цілі, та багатьох інших деталей. І США можуть це відключити», — пояснив Фаррелл.
США «замкнули» союзників у своїх військових і фінансових «платформах». Тепер, коли умовній Канаді або Європі нікуди подітися, Вашингтон переходить до стадії експлуатації, вимагаючи «данини» й безумовної лояльності в обмін на доступ до звичних інструментів існування.
Нова адміністрація у Вашингтоні більше не приховує цей механізм за красивими словами про «демократичні цінності». Для Дональда Трампа та його оточення міжнародні відносини — це чистий рекет. Логіка проста: «Плати, або ми не будемо тебе захищати».
Це руйнує фасад, який десятиліттями підтримував американську гегемонію. Раніше вважалося, що США забезпечують «суспільні блага» — безпеку судноплавства, стабільність фінансів — для всіх. Трамп зриває цю маску, демонструючи голе право сильного.
«Ми завжди знали, що розповідь про міжнародний порядок, заснований на правилах, була частково брехнею, що найсильніші звільняли себе від них, коли це було зручно, що торговельні правила застосовували асиметрично, а міжнародне право — з різною суворістю залежно від ідентичності обвинуваченого або жертви. Ця вигадка була корисною, і американська гегемонія, зокрема, допомагала забезпечувати суспільні блага: відкриті морські шляхи, стабільну фінансову систему, колективну безпеку та рамки для вирішення спорів.
Сполучені Штати завжди мали можливість відмовитися від усіх угод, які вони укладали. Вони були готові — неявно чи інколи відкрито — вийти з них, коли відчували, що їхні національні інтереси суттєво стримуються якоюсь колективною домовленістю. Карні фактично відкрито заявив, що Сполучені Штати вийшли за межі лицемірства в царину доволі відвертого: «Ми хочемо, щоб ви робили те, що ми хочемо, і якщо ви цього не зробите, ми вас покараємо», — уточнив Фаррелл.
Фаррелл проводить паралель з есе Вацлава Гавела «Сила безсилих». Світові еліти продовжують брати участь у ритуалах «ліберального порядку» — їздять до Давосу, виголошують промови про цінності — подібно до продавця овочів у Гавела, який вивішує гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», не вірячи в нього ні на йоту. Це фасад, який тріщить по швах.
Учасники дискусії вважають, що розрахунок Трампа, ймовірно, полягає в тому, що США можуть перестати платити й водночас використати свою величезну міць і гнів, щоб нав’язати новий порядок і залишатися значною силою на міжнародній арені. Але неможливо робити обидві речі одночасно. Не можна водночас і йти зі світу, і очікувати, що світ продовжуватиме ставитися до тебе як до гегемона.
«Трамп хвалиться своїм «мистецтвом угоди», забуваючи, що важлива частина мистецтва угоди — це готовність дотримуватися домовленостей, щоб люди хотіли укладати їх із тобою. Це ще один приклад того, як Трамп, тиснучи, тиснучи й тиснучи, створює світ, у якому ніхто не готовий довіряти, що він виконає угоду, яку фактично укладе. Якщо твоя сила зводиться до тимчасових поступок, які ти можеш вибити, то в довгостроковій перспективі люди дедалі менше захочуть мати з тобою справу», — резюмував Фаррелл.
Замість реальної віри в союз приходить хеджування ризиків. Країни починають шукати страховку на стороні. Парадокс нової реальності полягає в тому, що для багатьох передбачуваний автократ здалеку (наприклад, Сі Цзіньпін) починає виглядати надійнішим партнером, ніж непередбачуваний і агресивний сусід у Вашингтоні.
«Цікава деталь — це ступінь, у якому яструби щодо Китаю в адміністрації практично повністю програли. Ми бачимо контрпродуктивну політику США, яка дуже полегшує Сі Цзіньпіну — який, за будь-якими мірками, не є ані приємною, ані доброю людиною — здаватися передбачуваною та відносно безпечною альтернативою», — зазначив Фаррелл.
Що сильніше США тиснуть на важелі своєї «платформи», то швидше світ починає будувати альтернативи: власні платіжні системи, власний інтернет, власні технологічні стандарти. Нехай вони будуть гіршими за якістю, але безпечнішими — бо їх неможливо буде відключити з Овального кабінету.
Ми вступаємо в епоху «Темного Давосу» — світу, заснованого не на правилах та інститутах, а на особистій відданості й кланових зв’язках із «сильним лідером». Фаррелл називає це неороялізмом — системою, у якій угоди укладають не з державами, а з конкретними людьми.
Головна слабкість сучасного трампізму полягає в тому, що люди не хочуть жити в такому світі. Лідер США навіть не вдає, ніби світ змінився. Він просто, як мафіозний бос, вимагає платити данину й ставати на коліна, інакше станеться щось погане.
Ключовий ризик цієї системи — її фундаментальна нестабільність. Трамп, діючи як монарх, не здатен дати гарантій, які переживуть його самого або навіть його сьогоднішній настрій. У світі, де право більше не працює, а старі альянси перетворилися на платформи для здирництва, єдиною стратегією стає спроба вижити поодинці — допоки «платформа» остаточно не перетвориться на руїни.