Прецедент хаосу: Трамп показує, що сильний завжди правий.
Це мало б бути сатирою, але 3 січня 2026 року світ прокинувся в реальності, де сатиру вже не відрізнити від офіційної політики США. Трамп — той самий «миротворець», який роками продавав людям просту казку про «сильного лідера» й «швидкі угоди», — відкрив рік ударами по Венесуелі. Вибухи в Каракасі. Паніка. Дим. Відключення. І зверху — театральне: «Мадуро захоплено й вивезено». Яке нове прочитання міжнародного права: не суд, а вивіз. Не доказ, а заява. Не процедура, а силовий перформанс.
Терміново дайте йому Нобеля миру. А краще дві премії — одну за «мир» у Венесуелі, другу авансом за «мир» в Україні. Бо якщо слово «мир» тепер означає бомбардування столиці суверенної держави, то ми просто живемо в іншому словнику: там «переговори» — це ультиматуми, «гарантії» — це шантаж, а «право» — це те, що заважає до моменту, коли його треба згадати проти ворога.
Ось що потрібно розуміти: це не «випадковий інцидент» і не «регіональна операція» — це демонстрація нового стандарту. Світ десятиліттями будував систему, де навіть найсильніші роблять вигляд, що поважають процедури. Трамп розбив це об стіну одним рішенням: якщо мені можна — то можна всім. Якщо я назвав це «миротворчістю» — значить, так і є. Якщо я вирішив, що глава іншої держави має бути «вивезений» — значить, так і буде.
І тут найбільш отруйний момент: він робить це не тому, що він «дуже хоробрий». Він робить це тому, що бачить — меж більше немає. Межі зникли не сьогодні. Їх роз’їли роками: 2008 — світ ковтає першу грубу демонстрацію; 2014 — ковтає Крим; 2022 — довго «турбується» й «виражає стурбованість», поки Україна платить кров’ю за право називати речі своїми іменами. Коли агресора не карають вчасно — агресія стає технологією. А коли технологія працює — її копіюють. Трамп просто перший серед «демократій», хто вирішив: можна вже без маски.
Тепер подивіться на це як українець. Ми роками слухали лекції про «ескалацію», «межі», «потрібна обережність», «не можна провокувати», «треба шукати дипломатію». А тепер той самий Вашингтон демонструє: коли хочеться — можна все. Це не про Венесуелу. Це про лицемірство як метод. Якщо для України зброя роками була «складним питанням», то для Венесуели бомбардування — «просте рішення». От і весь підручник: правила — це не право, це зручність.
А тепер — головний удар по Трампу, без якихось «можливо» й «припускаємо». Це людина, яка перетворює міжнародну політику на шоу, де драматургія важливіша за наслідки. Він не просто руйнує порядок. Він руйнує саму ідею, що порядок потрібен. Бо порядок обмежує. А Трамп не терпить обмежень — ні всередині США, ні зовні. Його стиль — завжди один: спочатку зламати інституцію, потім пояснити, що інституція була погана. Спочатку порушити правило, потім сказати, що правило було «фейковим».
Венесуела — лише сцена. Завтра буде інша сцена. Суть — у підході: право замінюється силою, а сила — капризом. І в цій моделі не існує стабільності. У ній існує лише тимчасова вигода сильного. І тому це не «повернення Америки до величі». Це деградація Америки до рівня імперських інстинктів, проти яких вона сама колись будувала світовий порядок.
І так, тут є ще одна неприємна правда. Трамп не один. Він лише символ. Його соціальна база — це люди, які хочуть простих відповідей: «удар — і все закінчилося», «вивезли — і порядок». Вони не хочуть думати про легітимність, прецеденти, наслідки, хвилі хаосу, які підуть по світу. Вони хочуть перемкнути канал і побачити «перемогу». Це психологія короткого відео: десять секунд «рішучості» важливіші за десять років війни, яка прийде після такого «миру».
А тепер — про Україну, бо ми тут не випадково. У 2025 році Трамп уже показав, як він «мирить»: він зупинив допомогу Україні не тому, що «так вимагало право», а тому що йому була потрібна послуга. Йому потрібен був компромат. Він перетворив нашу війну на інструмент внутрішньої політики. Тоді він перевірив, чи можна шантажувати Україну зброєю. Можна. Сьогодні він перевіряє, чи можна шантажувати світ бомбами. Можна. Завтра він перевірятиме, чи можна шантажувати Україну «миром». І він уже це робить: «угода» без гарантій, «перемир’я» без справедливості, «припиніть стріляти» під російською окупацією. Це не мир. Це технологія заморозки, щоб потім добити.
І ось тут ви абсолютно праві: міжнародний порядок справді впав — але не «сам». Його скинули. І Трамп у цій історії не рятівник, а один із головних гробарів. Бо він легалізує найнебезпечніший принцип — якщо я сильний, то я правий. А якщо я правий, то закон — зайвий. І коли це робить Америка, світ отримує дозвіл на хаос у промислових масштабах.
Чи означає це, що ми маємо радіти «можливостям»? Можливості з’являються, так. Але вони не з красивої казки. Вони з брудної реальності, де виживає той, хто виробляє силу сам. Бо якщо світ входить у режим «права сили», то Україна не має права залишатися залежною від чийогось настрою. Не має права будувати оборону на чужих виборах. Не має права чекати, поки «дорослі» домовляться. Дорослі тепер — ті, хто бомбить і вивозить. Це новий стандарт. І нам треба або стати суб’єктом із власною силою, або нас «помирять» так само, як сьогодні «помирили» Венесуелу.
Трампа не треба боятися як міфічного генія. Його треба називати тим, ким він є: політичним демонтажником, який продає світові хаос під маркою «порядку», а капітуляцію — під маркою «миру». Він не приносить стабільність. Він приносить прецедент. І кожен такий прецедент робить наступну війну ближчою.
Якщо вам потрібна коротка формула для фіналу — ось вона: «Коли «миротворець» починає з бомб, він не закінчує війни. Він відкриває сезон».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»