Черговий фронтовий репортаж із траншейних кулуарів російсько-української війни.
...Так, звісно ж! Лише після цих слів в його очах розгортався штандарт охайно прасованого супокою, з яким у давнину сунули на супостата шеренги рушення Запорозького, несучи попереду коштовну раку з нетлінною десницею Сірка.
Адже козаце йняли побожну віру, що вона – гарант звитяги, бо "Урус Шайтан" не мав на полі змагу жодної прижиттєвої поразки. Відтак, постріли з труби відгриміли кілька хвилин тому.
Здалося що з того моменту минула вічність. Взоруючи на втрати ворога оком безпілотної пташки старий шаман Війни – "Тенгіз" по рації корегував нашу точність до метра.
Друг "Чех" підкручував на оптиці поділки та одинички. Так і били по бліндажам, в яких гинули прийдешні окупанти.
Спливала мить і корму нашої автівки кидало врізнобіч на розбитій колії польової дороги. "Да Вінчі" вправно викручував кермо, аби не зійти з морожених рейок у напрямку покинутих населених пунктів.
Фаланги гілок межової посадки ляскали по склу джипа. Він миттю втинався у геометрію полів в околицях Донецька; так наставав час видихати напругу на задньому сидінні коренастого позашляховика.
Ми тиснули руки один одному і по колу повторювали сокровенну фразу – «Робота мрія!». Здіймався магічний серпанок ентропічної полегкості й вже за воротами бази починався світ безпеки та домашньо-казарменного затишку.
Крапку у черговій пригоді ставила фраза командира. Вона звучала як бажана винагорода: «Молодці хлопці, добре відпрацювали; дякую за роботу».