На наших очах війна вривалася в населені пункти циклопічним свинцевим котком. Розтікалася пульсуючою плямою опіків на мапі Донбасу.
Чорною ковдрою рілля здіймалася у повітря після прильотів великих калібрів. А з настанням тиші полем снувало кілька втомлених воїнів, які збирали у мішки розірвані кінцівки людей.
З протилежного боку завжди було втрат значно більше; щонайменше вдвічі. Але про них кремлівські ЗМІ німіють по сьогодні.
Піски, Водяне, Опитне та Авдіївські пролетарські фазенди… Велика симфонія руїн і зчесаних стовбурів дерев; глибокі борозни у садибах і розкидані мов фігури "тетрису" уламки споруд.
Свого часу лом гаубичної артилерії вибивав з тектоніки ДАПівських мурів габаритні бетоно-блоки. І байдуже що кожен з них важив близько трьох тонн; вони жваво вилітали від доторку снаряду на 6 м вперед, немов кульки під час гри у крокет.
Така акробатика нерухомості та сейсмічне відлуння розривів отримала назву "гаряча фаза протистояння". Фронтові будні 2014-го нагадували шмат карбіту кинутого у калюжу.
Сьогодні війна набула інакшого вигляду. Вона нікуди не зникла попри те, що у вимірі цивільного простору проти неї працює повноцінна індустрія замовчування.
Лінія розмежування нуарною смугою згарищ розітнула світи. По один бік — закріпачена реальність "гранчаків" і дотаційних шахт, по інший — огріхи волелюбності та бажання йти вперед.
Іржа стабільності та інфантильний романтизм безвізу склалися у симетричний антагонізм, в глибинах якого фундаментальний конфлікт світоглядів. І його розв’язка у вигляді компромісу настільки ж неможлива, як і Мінський процес між небесним Отцем і Вельзевулом.