Радіємо за американців – хоч тим є з кого вибрати.
Спершу про політкоректність. Оскільки наші монітори показилися і нині видають таке, що класичні нечуй-левицькі бабці Параска з Палажкою збоку нервово пихкають айкосами, треба подати позитивний приклад.
Атож, свідомо наражаємося на неприємні характеристики зі звинуваченням у снобізмі, але тримаємо планку – вихована людина навіть у відповідь не буде послуговуватися нецензурною лайкою. Не буде, хоч криком кричи.
Тому вкотре обзивати народні маси, які спросоння наділили блазня здатністю покермувати державою, зараз не станемо. Бо два пишемо, а три таки в умі.
Обмежити їхнє святе право на свободу дурної думки у непевні часи, коли й «тупицький» Конституційний суд разом із зеленим блазнем з груші попадали, значить лити воду на колесо відьомського млина. Погодились? Адже: «І тітка її була відьма, і завод їх такий поганий; та й сам чоловік її злодій!» ©.
На тлі буяння фарб північно-американської виборчої осені з її
апокаліптичною зарубою червоного з синім, абсолютною, аж якоюсь містичною непередбаченістю «останнього мазка» наша полтавська плісняво-сіра «експресія» другого туру скидається на творчість незабутніх Остапа Бендера та Кіси Вороб'янінова на агітпароплаві «Скрябін». Їхній плакатний «Сівач» не нагадує вам наших популістів, котрі так само щедро засівають електоральне кобищанське поле обіцянками?
Як ільфо-петровий агітатор волзькі береги облігаціями внутрішнього займу? З наміром хоч би якось вплинути на світовий політичний розклад разом з усім прогресивним українським посполитством тримаємо дулі в кишенях за Джо.
Шкодуємо «червоних» земляків, здержуємо ненорматив і тверезо поціновуємо переважаючу кількість дуль у кишенях співвітчизників за Доню – рудого копіпаста нашої зеленої недолугості. До висновку про панування «республіканських настроїв» у місцевому середовищі нас схиляє попередня статистика підсумків 25 жовтня.
Полтава разом з Ужгородом виявилися тими двома поведеними на циркачах обласними центрами, де кандидати від «Слуги Народу» вийшли до другого туру і леліють надії на крісла міських голів. Тішить те, що, по всьому, надії безпідставні.
Припускаємо неминуче загострення когнітивного дисонансу у нашого квартального «людовіка» Шостого: Зе доведеться, як Степанову з киснем, вибирати, котрого з друготурових героїв цілувати у тім'я – полтавського Іващенка чи закарпатського Щадея? Як на нас, кортеж шапіто рвоне на малу батьківщину Голобородька – там у другий тур мерських перегонів викотили
на великах слуги Нікополя і Кривого Рога.
Принагідно зауважимо міфологічне походження знаменитої фрази
французького монарха і роботодавця мушкетера д'Артаньяна Людовіка XIV «Держава – це я». Бо достеменно доведено, що француз XIV перед смертю таки визнав цивілізаційний пріоритет («Я йду, але держава залишається назавжди»).
Наш, прости господи, «державник» при свідках у програмі «Свобода слова» на ICTV (а скріншоти, як і пан Аваков, теж не горять!) видав претензію за змістом ближчу до міфології. Аж поперло з наполеончика вистраждане: «Слуги народу» розуміють, «що вони завдяки мені стали депутатами».
До кобищанських баранів. Не дивлячись на героїчні зусилля, хоч з коліна вилупи, зберегти відданість демократичним цінностям і громадянському обов'язку, ми залишаємо право отарі самотужки визначитися з відбувайлами і провокаторами – другий тур полтавських виборів ігноруємо.
Обирати між майбахом і цирком на дроті? І куди очі дівати перед онучатами?
Мо', доживемо до празника й на нашому, європейському кутку. Тоді й віддамо голос за непорушний блок якоїсь партії зі здоровим глуздом.