НАПРИКІНЦІ 1940-Х У ТАБОРАХ ГУЛАГУ ВИРУВАЛИ ТАК ЗВАНІ СУЧІ ВІЙНИ.

07.05.2024, 09:48

В ЦЕНТРІ КРИМІНАЛЬНИХ РОЗБОРОК ОПИНИЛИСЯ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТВ'ЯЗНІ – «БАНДЕРІВЦІ»

«НА ВОЛЕ Я СЛЫШАЛ О БАНДЕРОВЦАХ ТОЛЬКО ЧЕРНЫЕ СЛОВА, – пише поет Анатолій Бергер у мемуарах «ЭТАП».

У 1969–1974 роках він відбував покарання за «антирадянську агітацію та пропаганду» в Мордовії.

Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокостей у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой. Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела.

Під час німецько-радянської війни до Червоної армії мобілізували близько мільйона ув'язнених. Довелося брати зброю до рук і «ворам в законе» – хоч їхній «кодекс» забороняв будь-яку співпрацю з владою. Коли через кілька років рецидивісти повернулися на «зону», почалися проблеми з тими, хто її не залишав. Так виник поділ на «чесняг» – тих, хто дотримувався «воровского закона» – і «сук» – зрадників. В таборах почалися так звані сучі війни.

Михайло Баканчук під час заслання в Норильську, 1956 рік.

Арештований 1947-го за співпрацю зі службою безпеки ОУН. Ув’язнений на 25 років. За протидію таборовим бригадам термін збільшили на п’ять років. «БУР – барак усиленного режима – був моїм приватним готелем», – пише у спогадах. Амністований 1956-го із забороною повертатися на Західну Україну. Зараз Баканчуку 85. Живе в Тернополі.

«А однажды с этапом в ту зону попал случайно вор, и его узнали враги, суки, – описує автор спогадів «Четвертое измерение» Авраам Шифрін. – Мы видели через колючую проволоку, как озверелая толпа сначала била его, а потом пыталась сжечь на костре. Несчастный кричал нам: «Мужики! Передайте людям, что я вором помер!» Вся эта вакханалия шла под аккомпанемент стрельбы в воздух с вышек. Потом надзиратели забрали этого вора и унесли, но вряд ли он выжил».

Постійні конфлікти змусили керівництво ГУЛАГу розмежувати дві кримінальні групи. Спершу їх розводили по різних камерах. Пізніше – навіть по різних таборах. Так, в Берлазі на Колимі «чесняги» відбували покарання здебільшого на території північного управління, «суки» – західного. На пересилках конвой запитував блатних, якої вони «масті».

НАПРИКІНЦІ 1940-Х У ТАБОРАХ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩЕ ОДНА ПОМІТНА ГРУПА – УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ В'ЯЗНІ, «БАНДЕРІВЦІ».

«Вони також відрізнялися від усіх, – згадує Анатолій Радигін у книжці «Життя в мордовських концтаборах зблизька». 1974-го її видали в Мюнхені українською мовою. – Коли несподівано до маси, що копирсалася, підходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і малослівний, вибритий, у чистій сорочці й вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював».

Табори перебували під повним контролем криміналітету. Часто під прикриттям адміністрації «вори» мали холодну зброю, яку спрямовували на різного роду «контру», в тому числі й «бандерівців».

Жінки із Західної України в таборі у селі Черновські Копі біля Чити, 17 січня 1950 року.

«Большинство лагерного населения были западные украинки, в основном крестьянки, – пише перекладач Майя Улановська у книжці «История одной семьи». – Эта, на первый взгляд, серая лагерная масса оставила по себе ярчайшее воспоминание. По всем лагерям звенели их песни. Пели в бараках, пели на работе – если это была такая работа, как слюдяное производство, – пели хором, на несколько голосов. Эпические песни о казацкой славе, тоскливые – о неволе, о покинутой семье, и бандеровские – всегда трагические, о гибели в неравной борьбе»

«Воры в законе пытались держать в полном подчинении и остальных зэков, – пише Валерій Ронкін у книжці «На смену декабрям приходят январи».

«Коллега рассказывал и о том, как к ним в зону, где царил воровской закон, прислали большой этап бандеровцев. Те пошли к пахану и попробовали договориться с ворами, чтобы они не трогали политиков. Но на следующий день демонстративно был убит политический, не пожелавший делиться посылкой с ворами. После очередного убийства бандеровцы подожгли воровской барак, предварительно заколотив его двери. Выскакивавших из окон бросали обратно. С той поры воровская власть в зоне кончилась».

21 лютого 1948 року виходить постанова ради Міністрів СРСР, згідно з якою для політв'язнів створюють «особливі табори» – «особлаги». Їх поява суттєво змінила розклад сил. Тут «бандерівці», якщо і не становили більшості, то могли утворювати великі згуртовані групи.

КОНФЛІКТИ МІЖ ВОРОГУЮЧИМИ ТАБОРАМИ «БЛАТНІ» – «СУКИ» БУЛИ НАМ ДУЖЕ НА РУКУ, – ЗГАДУЄ ЗАКАРПАТЕЦЬ ВАСИЛЬ РОГАЧ У СПОГАДАХ «ЩАСТЯ В БОРОТЬБІ».

Після таких «розборок» одних саджали до БУРу, інших відправляли в етап. А в житловій зоні на деякий час встановлювалось затишшя – припинялись грабунки, крадіжки, небезпечні сутички. Пізніше ми навіть старались провокувати ці конфлікти. І довгий час це нам вдавалися».

Рогач відбував покарання в таборах Речлагу поблизу Воркути. Адміністрація вирішила завезти сюди дві сотні кримінальників, щоб поставити на місце «бандерівців».

– Замолчи, стерво бандеровское! Скоро мы вам рога обламаем! – кинувся авторитет Чорнобров на українця, який увечері грав на мандоліні в бараку.

– Думати нічого – ранком буде пізно. Цілий барак випорожнюють, готують для блатної швалі, – вирішили його земляки після короткої наради.

Через годину Чорнобров пішов у туалет і більше не повернувся. Коли на ранок привезли решту «блатних», ті дізналися, що їхнього «отамана» вбили. Селитися в одному бараку з українцями відмовилися.

Наступного дня їх повезли в невідомому напрямку.

Мирослав Симчич, який відбував покарання на шахті в Бутугичаку за 500 км на північ від Магадана, згадує:

«В таборі адміністрація з допомогою вислужників безчинствує, особливо дістається каторжанам-українцям від нарядника Бубновського. Весь табір, величезна колона невільників, стоїть на розводі. Викрикують номери каторжан. Цимбалюк на свій номер вийшов із колони й попрямував до нарядника. Не встиг Бубновський спам'ятатись, як лежав із розчерепленою головою. Цимбалюк віддав сокиру конвоїрові і подався до режимної частини за новими 25 роками».

«НЕ ЗНАЮ, ГДЕ КАК, А У НАС ЭТО НАЧАЛОСЬ С ПРИЕЗДА ДУБОВСКОГО ЭТАПА – В ОСНОВНОМ ЗАПАДНЫХ УКРАИНЦЕВ, ОУНОВЦЕВ, – ПИШЕ ПРО СПРОТИВ КРИМІНАЛЬНИКАМ ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН У РОМАНІ «АРХИПЕЛАГ ГУЛАГ».

Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа. Молодые, сильные ребята, взятые прямо с партизанской тропы, они в Дубовке огляделись, ужаснулись этой спячке и рабству – и потянулись к ножу».

«Приведение в исполнение смертного приговора ворами», малюнок Данцига Балдаєва

58 родичів Балдаєва загинули в застінках НКВС. Він виховувався в дитячому будинку. Попри це, пропрацював третину століття в органах внутрішніх справ, дослужився до звання майора. Досліджував тюремні татуювання. Його серія «ГУЛАГ в рисунках» – одна з найповніших мальованих історій радянських таборів.

Солженіцин також увів термін «рубиловка». Так назвав очищення таборів від прислужників адміністрації – жорстоких бригадирів і «секретных сотрудников». У Степлазі в Казахстані вона відбувалася в один час – о 5.00, коли наглядачі тільки відкривали бараки.

В'язень Степлагу Михайло Король описує у книжці «Одиссея разведчика»:

«Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. Те поняли, что их убьют. Один убежал, а другого так покалечили, что он остался лежать на месте. А бандеровцы пошли на вахту и доложили: «Идите, подберите блатного. Мы его убили». На следующий день руководителя бандеровцев арестовали, повели на вахту и в тюрьму. Бандеровцы погнали повозку и отбили своего».

«В этом жутком спорте ушам заключённых слышался подземный гонг справедливости», – додає Солженіцин.

«НЕЩАДНОМУ ТЕРОРУ МДБ ПРОТИСТОЯЛИ, НАСКІЛЬКИ МОЖЛИВО, ТІЛЬКИ БАНДЕРІВЦІ – УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ СТЕПАНА БАНДЕРИ, – ЗГАДУЄ УГОРЕЦЬ ІРАНІ БЕЛА.

Кілька місяців вони поводилися дуже тихо, а потім зорієнтувалися і почали діяти. Вони були хорошими робітниками і всюди завойовували довіру керівництва табору та дружбу членів бригади. Всіх вразила небачена досі серія вбивств людей, яких підозрювали в доносах на своїх товаришів. Винуватців не змогли зловити, і це бентежило політофіцера».

Холоднокровність, з якою відбувалося знищення «сексотів», сіяла страшну паніку. Багато хто благав допомоги в керівництва. Просилися в етап або присягалися припинити «чорні діла».

Така робота вимагала великої внутрішньої дисципліни. Єврей Давид Цифринович-Таксер у книжці «Страна Лимония» описує, що кухар- «бандерівець» боявся собі налити густішу порцію, ніж іншим. А українець, який ніс цукор на цілу бригаду, не втримався і спробував трошки, був змушений ходити від барака до барака з табличкою «Я у своїх товаришів украв цукор». Від пропозиції наглядачів закрити його до БУРу – українці відмовилися. В таборі вони самі могли вершити судочинство.

«Бандеры, что на этом лагпункте заправляют, – пише Цифринович-Таксер, – мало того, что своему Богу молятся, так организовали и для евреев, и для мусульман их праздники. Выставляют людей на шухере, чтоб предупреждать, если надзиратели поблизости».

У наступні десятиліття кримінальний елемент з подивом і часто з повагою сприймав політичних засуджених. Вояк УПА Мирослав Симчич після відбутих 25 років ув'язнення продовжував сидіти – тепер уже за статтею «табірний бандитизм». Свій черговий термін він відбував серед кримінальників: «Несподівано для них і для себе я став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного «довгожителя», просили розсудити».

Автор: Святослав Липовецький