Другий рік поспіль 1 листопада 1-й Окремий штурмовий батальйон зустрічає без свого командира-засновника. Дмитрові виповнилося б 29 років.
Він не з власної волі пішов від нас, здобувши Вічне Життя у бою, але назавжди буде із нами, у нашій пам'яті, наших серцях... Такі, як Дмитро Коцюбайло народжують раз на покоління у часи викликів долі та перевірки нації вищими силами на міцність.
Бойові побратими поділилися своїми теплими, щемливими спогадами про друга «Да Вінчі». Медіаагенція «Останній Бастіон» люб'язно поширює сердечні слова, якими закарбовано героїзм молодого українського захисника, всенародного Героя.
«Він був добрий, навіть, якщо накричить, то потім вибачиться. Навіть коли правий був він підходив і питав: «Ти зрозумів свою провину? Вибач що у такій може грубій трохи формі, але тепер роби так», — і йшов далі на позиції», — зауважує друг «Другий».
«Якось приходе до нас на позиції о 6-й ранку і питає, чому ми не копаєм. Ми сказали, що вже трохи зморились копать. Тоді він сказав — «То давайте я вам допоможу», — зняв броню і почав копать сам. Години 2 сам копав точно.
Завжди говорив — «Ви від мене щось берете, а я у вас чомусь вчуся. Ви мені одне можете дати, а я вам — інше». Перед операціями завжди вислуховував всіх і, якщо є гарна ідея, прислухався до того, що ти скажеш», — згадує друг «Ден».
«Пригадую, що у «Да Вінчі» був справжній ритуал перед боєм, це навіть було у нас прописано. Коли ми збирались на бойовий вихід, то детально перевіряли по списку: в самому кінці завжди була кава і стаканчики. Тобто, кава готувалася ще з ночі. А по приїзду на позицію, ми завжди пили каву та чекали команду. Без кави ніяк», — зазначає друг «Сомалі».
«Маючи у такому молодому віці таку кількість заслуг, Дмитро був напрочуд скромною і простою людиною, був розсудливим і справедливим. Це мені дуже подобалося в ньому, як в командирі. Він ставився до всіх своїх бійців, як до рівних собі. Неодноразово були ситуації, коли він не сідав їсти, допоки особисто не запросить до столу всіх побратимів.
Так само було і коли до нього приїздили «високі«» гості. Всі для нього були рівними, і всі заслуговували на повагу. Для всіх без винятку бійців він був більше, ніж командиром. Він був братом, другом, наставником. Завжди готовим дати пораду, допомогти», — говорить подруга «Оленка».
«Він був дуже чуйним. В момент поранення, коли я вже виписався зі шпиталю, мені розповіли, що коли прилетіла ракета в той ангар, де ми були. Мене відвезли в шпиталь, «Да Вінчі» дізнався про ситуацію і дуже емоційно, важко переносив такі моменти. Для нього поранення, або смерть побратима переносилась дуже важко. Неймовірно чутлива і турботлива людина», — згадує друг «Турист».
«Чи мав «Да Вінчі» потайні сторони — вважаю, що ні, він був щирим у всіх своїх проявах. Дмитро вмів балансувати між суворістю та добротою, що і робило його тим, ким він був. Ми гарно проводили час разом: у дитинстві ходили кататись на санках.
Дмитро був творчою людиною, тому зазвичай допомагав нам з домашнім завданням: малював, ліпив, якось зробив неймовірні картини зі шкіри мені з сестрою до школи. Це добре відклалось у пам'яті. Вдячна «Да Вінчі» за кожен спогад та вклад у формування мене, як особистості», — зазначила сестра Дмитра, Саша Коцюбайло.
«Безсумнівно унікальна людина. Командир, що не закінчив до повномасштабки вишу. Командир з великої літери, що сформувався на війні. Цінував людей більше всього. Все зводив до ефективності, вводив нововведення, розумів роль дронів у війні. Нетипово серед інших командирів: молодий, сильний, незламний», — говорить друг «Січень».
Дмитро був одним із перших добровольців, хто від 2014 року боронив нашу країну. Тому не дарма став першим добровольцем, удостоєним звання Героя України прижиттєво.
Його шлях як захисника почався у 18 років і тривав до останнього бою 7 березня 2023 року під Бахмутом. Там друг «Да Вінчі» і склав голову за волю і державність України.
Сьогодні ми згадуємо не просто воїна-Героя, а символ цілого покоління борців за свободу. Його пам'ять житиме в серцях і в новітньому пантеоні Української Незалежності. Честь!