Забайкальський нацизм як ланка російського фашизму
Наперед визначимося зі зловтіхою, яку відчуваємо до просякнутих інтернаціоналізьмом земляків. Компост п'ятої колони ображений, заскочений, зворохоблений неминучою кончиною пам'ятників своїм геніям, чужим Україні.
Окремішно звергнуть й погруддя, від якого надто несе «руським духом». Не зурочити би, але звалять, звалять полтавці бюста того піїта-казкаря, котрий посадив кота-мудрагеля на цеп у міфічній локації. Хтось знає, де оте «лукомор'є»? І що це за таке в принципі?
Авжеж, Алєксандр Сєргеєвіч у полтавському середмісті був устаткований в Березовому скверику точно не за уславлення «дуба зеленого». Флора тут і направду ні до чого.
З огляду на хвилю дерусифікації, цього разу виправдано потужну і, сподіваємося, ефективнішу за попередні спроби змити «топляк» з українського берега, наше освідчення у прихильності до російського барда Бориса Гребєнщікова трохи й провокаційне. Нехай, бо давнє наше походження виправдовує навіть автостопне наспівування про «золотого орла, чий світлий погляд неможливо забути».
Належний до супервірусного контенту бардів довоєнної, та й актуальної раші, фронтмен «Акваріуму» Борис Гребєнщіков замежево пронизливим текстом Вертинського (1917 рік!) і новітнім, заточеним на Бучу-Маріуполь, виконанням «Я не знаю, навіщо і кому це потрібно» – слухати обов'язково! – стверджує і неможливість появи чогось нового під місяцем та сонцем, і залишає сутінкову надію на реінкарнацію «нелюдей з Кемерова». Можливо, колись, через скількись віків ці пітекантропи еволюціонують у щось людиноподібне.
Наш улюблений санкт-петербурзький бард чи й не вічність тому співав про «людину із Кемерова». Йшлося про нібито народження у столиці Кузбасу земного втілення Будди – хлопчика, котрий оце прийшов і, нарешті, «виправить все». Мріялось і нам з бардом.
Та натомість далі на схід від Кемерова, за Байкалом, навкруг Улан-Уде, з бурятів, евенків і сойотів сплюгавився анклав орків. Їх виплодження у тих забутих тамтешнім Буддою краях – краях неляканих залишків будівничих БАМу – випалює сторінки книги буття цивілізації.
Далі, панове, вам доведеться вибачати нам расистський ухил – і виховання, і освіти бракує на пояснення і розуміння збудників поведінки істот, кинутих щуром на грабунок, ґвалт і знищення такої далекої від Байкалу України.
Чому наїжджаємо саме на бурятів? Бо з лютого 2014 року буряти подали себе квінтесенцією глибинного народу рашистсько-нацистських нелюдей. Цим виблядкам просто нецікава реальність – їхнє усе до цурки примітивне буття вміщається у вилицювату ікону скабеєвої на екрані телевізора. Факт, що телевізора некольорового.
На тлі вибомбленого Маріуполя, вирізаної Бучі, зітертої Попасної, зґвалтованого Ірпеня блідне пікассова «Герніка». І тракторист з Бурятії тут – п'ятий вершник Апокаліпсису.
Тож стаття «Національність – не привілей» Алєксандри Гармажапової – санкт-петербурзької бурятки, відомої опозиціонерки на сайті Каспаров.ру залишає по собі двоїсті враження.
З одного боку, навіть формальний підхід не дає підстав лібералці з меншини об'єднувати українців з бурятами у спільноту, однаково загноблену імперією. Те, що кацапмени буряад хелен (тамтешній діалект монгольської) і українську мову за радянських часів іменували однаково – буколічно-селянськими, ще не привід шукати «набагато більше спільного» в долі слов'ян і монголів.
Нікуди не дітися пані Гармажаповій від оцього, чим переповнений фейсбук: «найбільшими відморозками серед рашистських окупантів є саме буряти».
З боку іншого, з розумінням і щирою емпатією сприймаємо біль бурятки – її садисти-співвітчизники з Буддою проклятого, виморочного краю є ще й жертвами щурячого молоха. І наш бандерівський язик не повернеться звинуватити лібералку у спробі відмазатися від очевидної вини.
Так, дійсно, не тому буряти масово гниють у лісосмугах на Київщині, Харківщині, Миколаївщині, що повірили байці про Зе-неофашиста. Той набрід термін «неофашист» швидше має за деталь трактора. Пацанві з тих країв, де ні фабрики, ні газети, ні пароплава, світить справді один манівець – до «другої армії світу». І далі, паралельно до курсу корабля: до двохсотого цинку у кращому разі, до вороння та псів – у гіршому.
А претензія до Гармажапової все та ж. Вони, оті одиничні ліберали на раші небудь-коли згараздяться в'їхати в оце, салтиково-щедрінське: «Люблять російські люди бунтувати! Стануть на коліна перед панським будинком і стоять, негідники! І знають, що бунтують, і все одно стоять!»?
І сміх, і гріх уявити бурята навстоячки…